Жінка пів року працювала над проєктом, проте на річницю весілля свекруха себе перевершила. Вона подарувала невістці фартух з вишивкою «Головна по каструлях» і намагалася натякати на дітей. Проте “сюрприз” від чоловіка зруйнував їхній шлюб.
Ніж зі скреготом пройшовся по порцеляновій тарілці. Ксенія завмерла, опустивши руки. За довгим столом у заміському будинку зібралося близько двадцяти осіб — уся рідня чоловіка з’їхалася відзначати їхню п’яту річницю весілля. У повітрі тяжко висів запах запеченої баранини, часникового соусу й дорогих, задушливо-солодких парфумів Маргарити Львівни.
Свекруха підвелася зі свого місця на чолі столу. На ній був строгий костюм графітового кольору, а на шиї важко поблискував платиновий ланцюг. Маргарита Львівна завжди поводилася так, ніби головує на раді директорів, навіть якщо це просто сімейна вечеря. Вона володіла великою мережею будівельних магазинів і звикла, що люди навколо неї ходять по струнці.
— Ну що, гості дорогі, — свекруха обвела присутніх чіпким поглядом. Родичі слухняно відклали виделки. — П’ять років. Термін серйозний. Час би нашій Ксенії осісти й узятися за розум.
Ілля, чоловік Ксенії, що сидів праворуч, потягнувся за серветкою й удав, що дуже захоплений витиранням губ.
Маргарита Львівна кивнула домробітниці. Та винесла з коридору об’ємний, кричуще-рожевий пакет із золотими ручками. Свекруха особисто витягла вміст і розгорнула перед гостями. Це був кухонний фартух. Синтетичний, отруйного кольору фуксії, обшитий дешевими нейлоновими мереживами. Посередині красувалася величезна вишивка: «Головна по каструлях».
Хтось із далеких родичів на іншому кінці столу нервово хихотів, але тут же схаменувся. Ксенія відчула, як до обличчя приливає тиск, а вуха починають горіти. Вона простягла руку й узяла слизьку тканину.
— Твоє місце на кухні, голубонько! — голосно, карбуючи склади, промовила Маргарита Львівна. — Годі вже в проєктувальниці гратися. Ці твої скляні торгові центри місту не здалися. Іллі потрібен затишок, перше, друге й компот. Нормальна сім’я потрібна, а не дружина, яка спить обійнявшись з ноутбуком.
Ксенія повільно перевела погляд на чоловіка. Ілля дивився у свою тарілку, старанно розминаючи виделкою шматок картоплі. Ані звуку. Ані спроби зупинити цей спектакль.
Вона акуратно згорнула фартух учетверо, поклала його на край столу й рівним голосом відповіла:
— Дякую за турботу, Маргарито Львівно. Ви, як завжди, дуже тактовні.
Додому поверталися нічним шосе. У салоні позашляховика пахло шкірою та м’ятним ароматизатором. Ілля вів машину, барабанячи пальцями по оплітці керма.
— Ксюшо, ну чого ти образилася? — нарешті видавив він, не відриваючи погляду від дороги. — Ти ж знаєш маму. У неї своєрідне почуття гумору. Вона людина старої гарту, їй ці твої кар’єрні амбіції незрозумілі.
— Гумору? — Ксенія повернулася до нього. У світлі ліхтарів обличчя чоловіка здавалося зовсім чужим. — Ілля, вона виставила мене посміховиськом перед усією вашою ріднею. Вона прямим текстом сказала, що моя робота, якій я віддала десять років, — це сміття. А ти просто сидів і колупав картоплю.
— А що я мав зробити? Сварку влаштувати при дядьку Борі? — Ілля роздратовано смикнув плечем. — Та й взагалі, може, вона в чомусь і має рацію? Ти тижнями пропадаєш у своєму архітектурному бюро. Ми бачимося тільки перед сном. Ти коли востаннє нормальну вечерю готувала?
Ксенія відвернулася до вікна. Дихати стало важко, ніби повітря не вистачало. Останні пів року вона жила проєктом великого еко-курорту на узбережжі Фінської затоки. Це був її шанс отримати місце молодшої партнерки в бюро. Ілля це чудово знав. Більше того, він сам увечері приносив їй чай, гладив по плечах і розпитував про хід роботи, з цікавістю роздивляючись креслення на моніторі.
Ранок середи розпочався з того, що Ксенію викликав до себе начальник бюро, Аркадій Степанович. Коли вона зайшла до його кабінету, він стояв спиною до дверей, дивлячись у панорамне вікно. На великому столі для переговорів лежала товста тека з роздруківками.
— Присідай, Ксеніє, — його голос звучав непривично глухо.
Він розвернувся, підійшов до столу й підсунув теку до неї. На верхньому аркуші красувався 3D-рендер фасаду її еко-курорту. Ті самі дерев’яні панелі, складна система терас, панорамне скління. От тільки в лівому нижньому кутку стояв не логотип їхнього бюро, а печатка будівельної компанії Іллі та Маргарити Львівни.
— Поясни мені, — Аркадій Степанович навалився руками на стіл. — Чому сьогодні вранці компанія твого чоловіка подала на містобудівний конкурс проєкт, над яким наше бюро працювало пів року? Точнісінько наша концепція. Аж до розташування вентиляційних шахт.
Ксенія дивилася на папір, не в силах сфокусувати зір. Літери пливли.
— Аркадію Степановичу, я… я не розумію. Я нікому нічого не передавала. Я працювала над цим удома, по вихідних…
І тут її ніби струмом ударило. Згадалися дбайливі кроки Іллі за спиною. Його прохання пару тижнів тому скинути йому на флешку «чисто для натхнення» парочку її планувань, бо він нібито застряг на нудному складському об’єкті. Згадалися ночі, коли вона йшла спати, залишаючи ноутбук на кухонному столі відкритим.
— Ти звільнена, Ксеніє. Без відпрацювання. І скажи спасибі, що я не подаю позов про комерційний шпіонаж. Просто забирай речі й іди.
Вона вийшла з бізнес-центру за пів години, стискаючи в руках картонну коробку з кухлем, щоденником і парою кактусів. Надворі накрапав холодний дрібний дощ. Ксенія дістала телефон і набрала номер чоловіка.
— Дашо, я зайнятий, давай увечері, — квапливо кинув Ілля в трубку.
— Ти вкрав мій проєкт. Мій курорт. Ви подали його на конкурс.
На тому кінці повисла довга пауза. Було чути, як грюкнули якісь двері, і гул офісу стих.
— Приїжджай до нас у контору. Мама в себе. Поговоримо нормально, — сухо відповів він і скинув виклик.
Офіс Маргарити Львівни розташовувався в елітній будівлі. Ксенія пройшла повз секретарку, навіть не привітавшись, і штовхнула важкі двері кабінету.
Свекруха сиділа за масивним столом, щось швидко друкуючи в телефоні. Ілля стояв біля шафи з документами, засунувши руки в кишені штанів. Він виглядав напруженим, але дивився зверхньо.
— Проходь, присідай, — Маргарита Львівна недбало махнула рукою в бік шкіряного дивана.
Ксенія залишилася стояти посеред кабінету.
— Навіщо ви це зробили? — вона з усіх сил намагалася, щоб голос не тремтів. — Ви ж розумієте, що це крадіжка?
Ілля ступнув уперед.
— Ксюшо, яка крадіжка? Ми сім’я. У нас спільний бюджет. Твоє бюро все одно не витягло б такого масштабного підряду, у них немає зв’язків у комісії. А ми витягнемо. Я просто взяв те, що принесе користь нашому дому. Я чоловік, я маю право розпоряджатися ресурсами сім’ї.
Ксенія перевела погляд на свекруху. Та відклала телефон і просто склала руки на столі.
— Залиш ці сварки для серіалів, Ксеніє, — процідила Маргарита Львівна. — Ілля трохи позичив твої начерки. Ми готові це компенсувати.
Вона висунула шухляду столу, дістала пухнастий конверт і недбало кинула його на поліровану стільницю.
— Тут пристойна сума. Закриєш свій автокредит. Твій колишній начальник уже всім розповів, що ти зливаєш креслення конкурентам. Тебе ні в одне пристойне місце тепер не візьмуть. Тому ми пропонуємо тобі посаду в нас. Будеш сидіти в архіві, папірці сортувати. Зарплата хороша, графік до четвертої. І нарешті займешся плануванням дітей. Ідеальний розклад.
Ксенії стало моторошно. Вона дивилася на цих людей і розуміла всю схему. Вони не просто хотіли виграти конкурс. Маргарита Львівна планомірно знищила її кар’єру, щоб прив’язати до дому. Виставила зрадницею на ринку праці, щоб у неї не залишилося вибору, окрім як стати зручною, залежною приживалкою в сім’ї чоловіка. Тією самою «головною по каструлях».
— Ви нестерпні, — тихо сказала Ксенія, дивлячись в очі чоловікові. — Обоє.
Вона розвернулася й пішла до дверей.
— Гроші забери! — крикнув їй услід Ілля, але двері вже зачинилися.
Удома Ксенія дістала з антресолей велику пластикову валізу. Вона не плакала. Усередині було так холодно й порожньо, що емоції просто замерзли. Вона скидала з вішалок свої плащі, кидала в відсік светри, речі, джинси.
У замку повернувся ключ. Ілля влетів у квартиру, важко дихаючи.
— Ти куди це зібралася? — він схопив валізу за ручку, намагаючись відтягнути її від ліжка.
— Відпусти, — Ксенія висмикнула сумку. — Я подаю на розлучення. Завтра мій юрист із тобою зв’яжеться.
— Через якісь папірці?! — Ілля весь побагровів. — Не сходи з розуму! Кому ти потрібна зі своєю зіпсованою репутацією? Без нас ти ніхто!
Вона застібнула блискавку, підхопила валізу й пройшла повз нього в коридор. На тумбочку біля дзеркала поклала обручку. Метал бряжкнув об скло. Ксенія вийшла, не озираючись.
П’ять днів вона жила в недорогому міні-готелі на околиці міста. За цей час Ілля обірвав їй телефон, чергуючи погрози з умовляннями. Ксенія не відповідала. На четвертий день вона відкрила ноутбук і написала своєму колишньому викладачеві з університету, який давно кликав її до великої архітектурної групи в Чернівці. Вони займалися реставрацією історичного центру, і їм гостро не вистачало людей з її профілем.
Відповідь прийшла за годину: «Чекаємо. Купуй квитки, контракт підпишемо на місці».
У п’ятницю вранці Ксенія сиділа в кав’ярні біля вокзалу. До її зустрічі залишалося дві години. Вона пила гарячий американо, гортаючи новини в телефоні.
Дзвіночок на вхідних дверях бряжкнув. Ксенія підвела голову й побачила Маргариту Львівну. Свекруха виглядала кепсько. Ідеальне укладання опало, під очима залягли глибокі тіні, а дороге кашемірове пальто було застібнуте криво. Вона швидко оглянула залу, помітила Ксенію й майже бігом попрямувала до її столика.
— Ледве знайшла тебе через твоїх подруг та соцмережі, — важко дихаючи, Маргарита Львівна опустилася на стілець навпроти.
Ксенія відпила кави.
— Що вам потрібно?
Свекруха нервово проковтнула. Пиха з неї злетіла, поступившись місцем відвертій паніці.
— Конкурсна комісія… вони завернули наш проєкт на етапі технічного захисту. Там складна система ґрунтових вод на ділянці. Комісія зажадала розрахунки навантажень по підпірних стінах. Мої інженери б’ються вже три дні, вони не розуміють твою логіку!
Маргарита Львівна подалася вперед, ледь не перекинувши цукорницю.
— Ілля там нічого не може пояснити. Якщо ми не надамо розрахунки до понеділка, нас знімають з конкурсу. А ми вже взяли величезний кредит під закупівлю матеріалів для старту. Ксеніє… ми банкрути, якщо не виграємо.
Свекруха замовкла, жадібно ловлячи погляд невістки.
— І що? — Ксенія знизала плечима. — Ілля ж чоловік. Він має право розпоряджатися ресурсами. От нехай і вирішує проблему.
— Не знущайся! — голос Маргарити Львівни здригнувся. — Я прошу тебе. Поїдь в офіс. Сядь за комп’ютер, зроби ці розрахунки. Я заплачу втричі більше, ніж ти просила! Я зроблю тебе головною архітекторкою нашої фірми!
Ксенія неспішно допила каву. Потім відкрила свою сумку, витягла звідти той самий отруйно-рожевий згорток з дешевими мереживами й поклала на стіл.
— Знаєте, Маргарито Львівно, ви були абсолютно праві. Моє місце на кухні, — Ксенія встала й поправила шарф. — Я дуже люблю готувати. Особливо проєкти, які виграють державні конкурси. Але на вашій кухні я більше не працюю.
Вона підхопила валізу й попрямувала до виходу. Спина була абсолютно прямою.
За вікном кав’ярні починався сухий, ясний день. А Маргарита Львівна так і залишилася сидіти за столиком, дивлячись на синтетичний фартух, що лежав поряд з остиглою кавою.
