Жінка повернула голову і в мене потемніло в очах. Це була моя мама. Люба. Моя рідна мама, яку я не бачив тридцять років.
Торік, напередодні Різдва, я знову поїхав до дитячого будинку. Робив це вже багато років поспіль. Купував дітям солодощі, іграшки, теплі речі, а благодійний фонд, який я заснував разом із дружиною, допомагав закладу всім необхідним.
Мені подобалося приїжджати сюди перед святами. Подобалося бачити, як світлішають дитячі очі, коли вони розпаковують подарунки. Можливо, тому, що колись я сам був одним із тих дітей, які чекали на диво біля вікна.
Того дня я привіз кілька великих торбинок із подарунками. Директорка дитячого будинку, Людмила Андріївна, зустріла мене біля входу.
— Андрійку, ну ти як завжди! Знову пів машини всього привіз!
— А як же без цього? Скоро Різдво. Діти повинні відчути свято.
— Заходь, дорогенький. Ти ж давно в нас не обідав. Маруся сьогодні такі котлети приготувала!
Я засміявся.
— Оце вже справді поважна причина залишитися!
Ми пішли до їдальні. Мені поставили тарілку гарячого борщу, картопляне пюре і дві рум’яні котлети.
Скуштувавши перший шматочок, я аж заплющив очі.
— Господи, Людмило Андріївно, ну як можна так смачно готувати? Я ніде таких котлет не їв! Навіть у ресторанах!
Жінка сумно всміхнулася й погладила мене по голові.
— Бо то смак дитинства, Андрійку. Пам’ятаю, як ти малим біля кухні крутився. Маруся завжди тобі зайву котлетку підкладала. Ти ж умів підлещуватися!
Я засміявся, але її наступні слова мені зовсім не сподобалися.
— Добре, що ти в люди вибився. Бо ж не всім так пощастило. Сашко Матвійчук уже вдруге за ґратами. Ігор Загоруйко теж. Віталік Безрукий торік від горілки помер. Отак і пропадають наші діти. Гени, Андрійку, вони таки даються взнаки…
Я відклав виделку.
Не любив, коли людей, які виросли без батьківської любові, називали невдахами. Наче вони самі обирали собі таке дитинство.
— У кожного своя доля, — коротко відповів я.
Швидко доїв і підвівся.
Перед виходом вирішив зазирнути на кухню, щоб подякувати тітці Марусі.
І тоді побачив її.
Біля мийки стояла худенька сива жінка. На ній був старий халат, рукави закочені до ліктів. Вона повільно мила гору брудних тарілок, час від часу зупиняючись, щоб перевести подих.
Жінка повернула голову і в мене потемніло в очах. Це була моя мама. Люба. Моя рідна мама, яку я не бачив тридцять років.
Я вийшов надвір, наче мене хтось виштовхнув із приміщення. Морозне повітря вдарило в обличчя. Я намагався дихати, але груди стискало так, ніби хтось поклав на них важкий камінь.
— Андрійку, ти чого такий блідий? — запитувала Людмила Андріївна, йдучи поруч.
Я не відповідав. У голові крутилася лише одна думка: чому?Чому вона тут? Чому ми не зустрілися раніше? Чому ця жінка, яка колись залишила мене в дитячому будинку, тепер миє тут посуд?
Коли я сів у машину, руки тремтіли так сильно, що ледве зміг вставити ключ у замок запалювання. Відчинив вікно й покликав директорку.
— Людмило Андріївно, скажіть, будь ласка… Хто та жінка, яка працює на кухні?
— Яка саме?
— Сива. Худенька. У старому халаті.
— А, пані Люба! То наша нянечка. Навесні прийшла. Дуже добра жінка. Дітки її обожнюють. Вона і за малечею доглядає, і на кухні допомагає. Самотня, ні чоловіка, ні дітей. Зате до наших малих душа лежить.
Я відчув, як пересохло в роті.
— А прізвище?
Директорка назвала його. Я заплющив очі. Сумнівів не залишилося. То була вона. Моя мама. Я їхав додому, але думками повернувся на тридцять років назад. Тоді теж було перед Різдвом. Мені було десять.
Майже всіх дітей, у яких залишилися родичі, забирали на зимові канікули. Хтось їхав до бабусі, хтось до тітки, хтось до батька. А я чекав маму. Вона обіцяла приїхати. Я навіть найкращу сорочку випрасував і заховав у тумбочку, щоб не забруднити. Щоранку біг до воріт, щойно чув звук автомобіля. А її все не було.
— Андрійку, не стій на морозі, — казала вихователька. — Може, мама завтра приїде.
Але я знав, що не приїде. І тоді втік. Не пам’ятаю, скільки годин ішов. Ноги боліли, пальці на руках затерпли, а сніг набивався у черевики. Та я йшов. Бо хотів додому.
На сам Святвечір дістався до нашого села. Знайшов знайому вулицю, знайомий паркан і хату, де колись жив із мамою. Постукав. Двері відчинилися. Мама стояла на порозі й дивилася на мене так, ніби побачила привида.
— Андрійку? Ти?
— Мамо, я додому прийшов…
Вона розгублено озирнулася. Із кімнати почувся чоловічий голос:
— Любцю, хто там?
За мить з’явився Петро. Її новий чоловік. Неголений, у розстебнутій сорочці, з важким запахом. Він подивився на мене й скривився.
— Ну от, ще його тут не вистачало!
Мама опустила очі.
— Петре, ну не починай…
— А що я такого сказав? Забирай його назад!
Він розвернувся і пішов до кімнати. Я стояв на порозі й не розумів, чому мама не захищає мене. Чому не сказала йому піти геть? Чому не обійняла? Вона завела мене на кухню. Дістала з кишені десять гривень і поклала мені в долоню.
— Ти трохи почекай, синку. Я скоро тебе заберу. От тільки роботу знайду, трохи грошей відкладу…
Я дивився на купюру. Мені не потрібні були гроші. Мені потрібна була мама.
— А сьогодні я залишуся?
Вона важко зітхнула.
— Не можна, Андрійку. Петро нервує. Ти ж його знаєш.
— А чому він мене не любить?
— Ну що ти… Просто ви не знаходите спільної мови.
— Мамо, він мене ображає.
Вона відвела погляд.
— Потерпи ще трохи, синочку.
Тієї ночі я повернувся до дитячого будинку. І більше ніколи не приходив до неї. Петро з’явився в нашому житті, коли мені було сім років. Спочатку він здавався звичайним чоловіком. Приносив мамі квіти, іноді купував мені цукерки. Та невдовзі почалися сварки.
Він міг розлютитися через розлитий чай, розбиту чашку або погану оцінку.
— Ти що, зовсім дурний?! — кричав він, хапаючи мене за комір.
Мама плакала.
— Петре, не чіпай дитину!
— То виховуй його! Бо з тебе мати ніяка!
Я часто прокидався серед ночі від того, що він кричав. Ховався під ковдрою, затискав вуха й молив Бога, щоб усе швидше закінчилося.
Коли мені виповнилося десять, Петро поставив ультиматум:
— Або він іде звідси, або я йду!
І мама обрала його. Мене віддали до інтернату. Я довго не міг зрозуміти, як таке взагалі можливо. Як можна обрати чужого чоловіка замість власної дитини? Як можна спокійно спати, знаючи, що твій син плаче в чужому ліжку?
Я виріс із цією образою. Вивчився, знайшов роботу, створив сім’ю. Одружився з Галиною, яка подарувала мені донечку.
Ми з дружиною відкрили благодійний фонд і почали допомагати дітям, які залишилися без батьківської опіки. Можливо, я просто намагався дати іншим те, чого сам колись не отримав.
А маму ненавидів. Іноді уявляв, як зустріну її, як запитаю: «За що ти мене покинула? Чим я був гірший за того Петра?»
Але доля розпорядилася інакше. Я зупинив машину на узбіччі. Пальці не слухалися. Перед очима стояла та сама жінка біля мийки. Сива, змарніла, з втомленими руками. Моя мама.
Я міг би поїхати додому. Зробити вигляд, що нічого не сталося. Міг би залишити все як є. Вона ж не шукала мене тридцять років. Не прийшла на мій випускний. Не привітала з весіллям. Не побачила онуку. Чому я маю робити перший крок?
Та раптом згадав, як колись стояв біля її дверей із маленьким пакунком, у якому лежала шкільна грамота. Я хотів показати їй, що отримав найкращу оцінку в класі. Хотів, щоб вона погладила мене по голові й сказала: «Молодець, сину». А вона дала мені гроші і відправила назад.
Я затулив обличчя руками. Не знаю, скільки так просидів. Потім завів двигун. І розвернув машину. Коли я повернувся до дитячого будинку, вже стемніло. На подвір’ї горіли ліхтарі, а у вікнах мерехтіли гірлянди. Я побачив маму біля виходу. Вона несла стару сумку й повільно спускалася сходами. Я вийшов із машини.
— Любо…
Вона підняла голову.
— Ви до когось? — запитала незнайомим голосом.
Я підійшов ближче.
— Мамо…
Сумка випала з її рук.
Вона дивилася на мене, не кліпаючи.
— Андрійку?
Я кивнув.
— Це я.
Її губи затремтіли.
— Господи… Синку…
Вона зробила крок до мене, але зупинилася. Наче боялася, що я відштовхну її. Я дивився на цю маленьку, згорблену жінку й раптом відчув, як зникає вся моя лють. Не зникли спогади. Не зник біль. Але переді мною стояла не та молода жінка, яка колись зачинила переді мною двері. Переді мною була старенька хвора мама.
— Ходімо додому, мамо, — тихо сказав я. — Завтра Святвечір. Зустрінемо його разом.
Вона заплакала. І я вперше за тридцять років обійняв її.
Дорогою ми майже не розмовляли. Мама сиділа поруч, тримаючи на колінах свою стару сумку. Час від часу крадькома дивилася на мене.
— Ти дуже змінився, — нарешті промовила вона.
— Минуло тридцять років, мамо.
— Знаю…
Потім запитала:
— А ти одружений?
— Так. Дружина Галина. Є донечка, Софійка.
— Онука… — прошепотіла вона.
І заплакала знову. Коли ми приїхали додому, Галя саме накривала на стіл. Вона здивовано подивилася на мене, потім на жінку поруч. Я зняв мамину сумку з плеча й сказав:
— Галю, це моя мама. Вона зустріне з нами Різдво.
Дружина не поставила жодного зайвого запитання. Лише підійшла, обійняла її й сказала:
— Проходьте, мамо. Ви, мабуть, змерзли. Зараз я вам чаю зроблю.
Мама знову заплакала. Я відвернувся до вікна. Тієї ночі ми довго говорили. Спочатку мама сиділа на краєчку дивана, наче боялася зайняти зайве місце. Я поставив перед нею чай і сів навпроти.
— Розкажи мені все, — попросив я. — Не приховуй нічого.
Вона довго мовчала.
— Я була дурною, Андрійку. Дуже дурною.
І почала розповідати. Коли народила мене, їй було лише шістнадцять. Батько мій зник майже відразу. Освіти вона не мала, роботи не було, допомагала бабуся, поки була жива. Потім з’явився Петро.
— Спочатку він був добрий, — сказала мама. — Приносив хліб, допомагав по господарству. Я думала, що нарешті матиму сім’ю.
— А потім?
Вона опустила голову.
— Я думала, що зміниться. Що кине оковиту. Що заспокоїться.
— І ти дозволила йому віддати мене в інтернат?
Мама здригнулася.
— Не було дня, щоб я про це не думала.
— Чому ти не забрала мене?
Вона заплакала.
— Бо боялася його. Боялася залишитися сама. Боялася, що не зможу тебе прогодувати. Думала, що там тобі буде краще. Що заберу, коли стану на ноги.
— Але не забрала.
— Ні…
Вона витерла обличчя хустинкою.
— Петро пропивав усе. Виносив із хати речі. Я працювала, але грошей не вистачало. Потім він почав хворіти, а я все одно трималася за нього. Думала, що без нього пропаду.
— А я? Я теж пропадав, мамо!
Вона затулила обличчя руками.
— Знаю, синочку. Знаю…
Я підвівся й відійшов до вікна. Мені хотілося кричати. Хотілося запитати, як можна було так легко віддати дитину.
— Коли Петра нестало, — продовжила вона, — я вже не знала, як тебе шукати. Чула від людей, що ти вивчився, що маєш сім’ю. Навіть бачила твоє фото в газеті. Там писали про твій благодійний фонд.
Я обернувся.
— І ти не спробувала зв’язатися?
— Боялася.
— Чого?
— Що ти скажеш мені піти. Що не захочеш навіть дивитися на мене. Я ж знала, що не маю права просити в тебе пробачення.
Вона замовкла.
— А потім захворіла. Серце. Працювати стало важко. У дитячому будинку запропонували місце. Я погодилася. Там діти… Знаєш, вони такі хороші. Особливо ті, що чекають батьків. Я на них дивлюся й усе думаю про тебе.
Я відчув, як у горлі став клубок.
— Мамо, ти хоч розумієш, як я тебе чекав?
Вона кивнула.
— Розумію. Але вже нічого не повернеш.
— Не повернеш, — погодився я. — Ніколи.
Ми обоє заплакали.
Наступного ранку я прокинувся раніше за всіх. Зайшов на кухню, а мама вже стояла біля столу.
— Ти чого так рано? — здивувався я.
— Хотіла допомогти. Скажи, де у вас мак? Я кутю зроблю. І вареники можу наліпити.
Я посміхнувся.
— Мамо, тобі відпочивати треба.
— Та який відпочинок? Святвечір же!
Галя принесла їй фартух.
— Тоді домовимося так: ви мені допомагаєте з варениками, а я вам не дозволяю важкого підіймати.
Вони засміялися. А я стояв у дверях і дивився на них. Уперше за багато років у моєму домі була мама. Не на фотографії. Не в дитячих спогадах. Не в болючих снах. Жива. Моя.
