— Ну що, ти згодна? — запитав він. Ніна усміхнулася.
— Згодна? Так, звичайно, згодна. Вона щаслива. А ще нещодавно здавалося, що — їхньому шлюбу кінець. Вадим охолов, став чужим. Вони майже нікуди не ходили разом, удома теж розмов майже не було. Чоловік часто затримувався на роботі, приходив пізно й замкнений.
Коли жінка намагалася поговорити, він обурювався й виходив з кімнати. Потім Ніна плакала й розуміла: зовсім скоро вона залишиться сама. А залишитися самій їй не дуже хотілося, адже вона колись була самотньою.
Після того як не стало батьків її взяла до себе тітка. Але Ніна з дитинства відчувала, що вона там зайва. Тітка цього не приховувала. Тож коли Вадим запропонував одружитися, вона погодилася, не роздумуючи.
Як молодята раділи, облаштовуючи свою квартиру — не успадковану, не подаровану, а власну! Квартира була в Ніни від батьків, тільки дівчина була неповнолітня. Її тітка забрала до себе, а у квартиру заїхали орендарі. Ось тепер, настав час будувати власне життя. Ніна тоді вірила, що буде щасливою. Адже скільки років люди витрачають на житло, а у них воно вже є.
Перші кілька років вони були щасливими. Потім — лише Ніна, і то, швидше, з інерції. А далі Вадим змінився, і вона нічого не могла вдіяти. А сьогодні він повернувся з роботи й раптом заговорив інакше. Як завжди, жінка поставила вечерю на стіл і хотіла піти до кімнати, щоб уникнути чергової сварки. Але Вадим узяв її за руку.
— Ти куди? Сядь поруч, га? Поговорімо.
Його голос був лагідний, майже забутий. Вона присіла.
— А чому зі мною не вечеряєш? — усміхнувся він.
— Не хочеться, — тихо відповіла.
— То я зроблю тобі чай.
Він швидко заварив чай — забув, що вона не кладе цукор, але все одно це був найсмачніший чай у світі.
— Ніно, я давно хотів поговорити. Останнім часом тільки про це й думаю. Ми сім років разом. Пора б і про дитину подумати, але мене стримує одне — ми живемо у квартирі. Кожна нормальна сім’я, особливо з дітьми, давно вже має свій дім. У домі краще: простір, двір, свіже повітря…
Кожне його слово лягало на душу, як теплий дотик.
— То що скажеш? — спитав він. — Якщо продати квартиру й додати наші заощадження, можна купити чудовий будинок.
— А що тут думати? — Ніна всміхнулася. — Я тільки за. Я думала, що між нами все закінчилося.
Вадим здивовано подивився на неї:
— Ох, і вів я себе! Та просто ти не уявляєш, як я живу цією ідеєю з домом!
Ніна засміялася. Того вечора жінка була щаслива, як ніколи. Вадим змінився до невпізнання. Вечорами вони разом переглядали фото будинків, обговорювали райони, ділянки. І все, що подобалося йому, подобалося і їй.
Нарешті зупинилися на одному варіанті, поїхали подивитися й виставили свою квартиру на продаж. Вадим наполіг: усе зайве — продати, навіть меблі.
— Купимо все нове. Не відразу, поступово, але тільки те, що нам справді подобається, — казав він.
Ніна погодилася.
Одного дня Вадим посадив її в машину. Вони їхали довго, навіть надто довго — місто давно залишилося позаду…
— Вадиме, а ми куди їдемо? — не витримала Ніна.
— Терпи, зараз усе дізнаєшся, — загадково відповів він.
Вона усміхнулася. Напевно, чоловік вирішив зробити сюрприз — романтичний пікнік на природі, щоб відсвяткувати покупку будинку. Тільки машина звернула з траси, проїхала кілька кілометрів і зупинилася у невеличкому селі біля перекошеної хати. Чоловік швидко вийшов і почав вивантажувати її сумки, каструлі, якісь пакети з кухонним начинням.
— Я не розумію, що ти робиш? — здивовано спитала Ніна.
Він широко посміхнувся.
— Як що? Твої речі виношу. Ось твій дім. Можеш вважати, що я побудував його спеціально для тебе.
— Що? — прошепотіла жінка, не вірячи в почуте.
— Ти що, нічого так і не зрозуміла? — його голос різко змінився. — Думала, я все це роблю заради тебе? Не сподівайся! Заселяйся, це твоє місце.
Ніна застигла, не вірячи власним вухам.
— Що ти зробив? Ти продав нашу квартиру? Де гроші, Вадиме?
— У сенсі — де? — хмикнув він. — Укладені в моє життя. З новою, розумною, молодою жінкою.
— Я подам на тебе в суд! — вигукнула вона.
— Ага, подавай, — засміявся він. — До речі, коли ти продавала квартиру, мене поруч не було. Тож гроші — твої. Може, сама десь діла?
Він сів у машину, махнув рукою:
— Щасливо залишатися. Мене чекають.
Авто підстрибнуло на вибоїнах і зникло за поворотом. Ніна стояла посеред двору, опустивши руки, й дивилася вслід. Потім повільно опустилася на землю й заплакала. Як вона могла так повірити? Як могла довіритися після всіх тих років байдужості й образ?
Їй було ніяково. Вона сердилася на себе. Жінка тягала речі до хати й плакала. Мила підлогу — і плакала. Навіть думки іноді закрадалися у голову, але вона щоразу відганяла їх, як могла.
Минуло два тижні. Вона майже нічого не їла — не тому, що не було що, гроші ще лишалися, просто шматок у горло не ліз. У хаті було холодно, темно й тісно.
Якось Ніна вийшла надвір. Сонце пригріло, і вона знову заплакала. Потім витерла обличчя й озирнулася довкола. А якщо навести лад — можна жити. Гарно навіть буде. Потім знайти роботу, подати в суд, відстояти своє. Жінка відчула, як у серці знову спалахує іскра. Треба тільки трохи прийти до тями — і все вона зробить, як треба.
Вона знайшла сільську крамницю, купила продуктів, удома приготувала вечерю, цілий вечір мила, чистила, скребла. А наступного дня взяла в сараї лопату й пішла в город. Спробувала встромити лопату — земля була тверда, наче камінь. Вона не здавалась, знову і знову намагалася копати в землю. Нарешті метал дзенькнув — і лопата тріснула.
Сльози самі бризнули з очей.
— Та що ж це таке! І ти проти мене? — закричала вона й, кинувши лопату, впала на землю.
Жінка не одразу помітила, що поруч з’явилися чиїсь ноги — великі, у важких гумових чоботях. Ніна підняла очі. Над нею стояв чоловік, уважно розглядаючи її.
— Оце так диво, — промовив він. — Дивлюсь, думаю: сусіди нові, город копають, порядок наводять. А то, виявляється, не копають, а затоплюють.
Жінка намагалася стриматися, але сльози знову потекли. Чоловік помітно розгубився.
— Та ну, годі вже… Хочете чаю з медом?
Вона підвела на нього заплакані очі.
— З медом?..
Ага. Щойно відкачав. Пахучий.
— Хочу, — прошепотіла Ніна.
Це виявився її сусід. Звали його Микола. У нього був великий будинок, а на веранді — столик із видом на річку. Там вони й розташувалися.
— Вам не холодно? — спитав він. — Я просто дуже люблю пити чай саме тут. Подивіться, яка краса.
Ніна подивилась — і тільки тепер побачила, яка ж справді краса розкинулася перед нею. Дерева стояли у вогняно-золотому листі, річка ледве текла, ледь-ледь ворушилася на сонці. Тихо, спокійно, гарно — аж душа розпускалася.
Микола швидко накрив стіл, виставив кілька банок меду.
— Обов’язково спробуйте всі. Вони різні.
— Колю, а як ви здогадалися, що я тут живу?
— Та я здивувався, — усміхнувся він. — Ви ж не схожі на городницю.
Ніна взяла ложку меду, скуштувала — і заплющила очі від насолоди. Потім тихо все розповіла: про Вадима, про обман, про розпач.
Чоловік вислухав мовчки, лише в кінці хмуро промовив:
— І після цього твій колишній ще й чоловіком себе називав?
Ніна знизала плечима.
— Тепер у нього гроші, нова жінка.
— Гроші — справа поправна, — сказав Микола. — Ти мені розкажи про нього докладніше, я друзям подзвоню, розберуться. А все інше… Знаєш, я колись теж сюди приїхав не від хорошого життя. Мене теж зрадила найближча людина. Спершу в чарку заглядав, а потім подумав — якщо людина справжня, вона повинна вижити будь-де. От я й почав. Відремонтував дім, завів пасіку. За три роки — стільки клієнтів, що тричі доводилось розширюватися. Потім покажу.
Він усміхнувся тепло, по-доброму.
— Тож давай так, Ніно. Пообіцяй мені, що більше не плакатимеш. А лопату я тобі зроблю нову — і город мотоблоком переору.
Ніна слухала й відчувала: життя не закінчилося. Просто зробило різкий поворот — і треба лише правильно у нього вписатися.
Наступного дня Микола влаштував їй справжню екскурсію. Потім познайомив із бабусею Наталею, яка знала все про город і квіти. Увечері приїхав на дивному мотоциклі-тракторі й за годину перекопав їй увесь город.
До міста Ніна більше не їздила. Вони з бабусею Наталею розмітили грядки, клумби, посадили під осінь перші квіти. Життя закипіло. Увечері вона засинала миттєво — втомлена, але щаслива. Щоки налилися рум’янцем, очі засвітилися, лице посвітлішало.
Якось баба Наталія, ніби між іншим, мовила:
— Ну, а Микола наш тобі як?
— Хороший, добрий, усе вміє.
— Та не про те я. Дивлюся я на вас — гарна б пара вийшла. Одружилися б.
Ніна одразу спалахнула.
— Та ви що, бабусю Наталю! Мені й на думку таке не спадало.
— А от мені спадало, — почула вона чоловічий голос за спиною.
Ніна здригнулася — Микола стояв поруч, усміхаючись.
— Ну гаразд, про це потім поговоримо, — сказав він і подав їй пакет. — Ось, тримай. Друзі заїжджали, привезли те, що лишилось у твого колишнього. Трохи він витратив, але решту повернули.
Ніна розгублено взяла важкий пакет.
— Дякую, Миколо, дякую тобі за все, — прошепотіла вона й, не стримавшись, обняла його.
Чоловік обережно притиснув її до себе, а баба Наталія тим часом швиденько зникла з двору. Вона знала — все скінчиться саме так, як і має. Адже Ніна молода, гарна, працьовита. І Микола добрий, надійний. Не сім’я, а справжня радість буде.
Минув час. Незабаром Новий рік. Щойно Ніна оформила розлучення, вони з Миколою подали заяву. І так вийшло, що їх мали розписати 31 грудня.
Микола вирішив улаштувати справжнє свято: залив для дітвори ковзанку, поставив ялинку, разом із чоловіками звів крижані фортеці й навіть встановив стовп із подарунками. Столи, лавки, музика — усе було готове.
Коли вони поверталися з РАЦСу, біля колишнього Ніниного будинку стояла машина. Микола запитально глянув на дружину.
— Це Вадим, — тихо сказала вона. — Цікаво, чого йому треба?
Вадим стояв, похмуро глянув на них.
— Де тебе носить? Уже годину чекаю!
— Це, здається, не твоя справа, — спокійно відповіла Ніна.
— Он як заговорила. Дивлюся, друзів собі завела сільських. Цікаво, звідки вони тут? Ну нічого, розберемося. Відчиняй двері.
— Вадиме, ти нічого не переплутав? Ми в розлученні.
— І що? Радій, що я повернувся.
Микола зітхнув, вийшов із машини.
— Що вам потрібно від моєї дружини?
— Від кого? — розгубився Вадим.
— Від моєї дружини. Ми вже дві години як у шлюбі.
Вадим втупився в них, потім різко розвернувся, грюкнув дверцятами автомобілю.
— Ніколи не думав, що ти така… Ну нічого, все тобі повернеться.
Машина завелася не з першого разу, потім рушила з місця й зникла. Ніна дивилася їй услід і раптом зрозуміла, наскільки по-різному відчуває цей момент. Тоді, коли він поїхав уперше, їй не хотілося бути самотньою. А тепер — полегшення і надія, що вони більше ніколи не зустрінуться.
Микола обійняв її.
— Ну що, ходімо? За пів години сідаємо за стіл, потім на поляну — народ гуляння чекає.
— Так, ходімо, — усміхнулася Ніна. — Знаєш, я подумала: це ж мій перший Новий рік, який я зустрічаю щасливо — з тими, з ким мені добре. Дякую тобі.
— От і скажи, — відповів він. — Це мені дякувати треба, що ти тут з’явилася.
