Жінка жила біля церковного подвір’я і всі новини дізнавалася першою. Так сталося і того дня, коли до церкви приїхав чорний позашляховик. Баба Зіна надумала такого, що в неділю ніхто не прийшов на службу. Як у селі поширюються плітки і як потім викрутитися
Баба Зіна прокинулась того ранку раніше за півня — не тому, що не спалось, а тому, що з її хати найкраще було видно церковне подвір’я. Стара звичка: як тільки сонце визирне з-за клуні Дмитровичів, вона вже стояла коло вікна з чашкою чаю, ніби на посту.
І того четверга вона побачила таке, від чого чашка мало не випала з рук.
До церкви під’їхав чорний позашляховик — новенький, блискучий, зовсім не схожий на побиті “Жигулі” отця Мирона чи на дідові трактори, якими зазвичай приїжджали в село гості. З машини вийшли двоє чоловіків у темних куртках, з якимись течками, і рішуче попрямували просто до будиночка священника, минаючи навіть церковні двері.
— Свят, свят, — прошепотіла баба Зіна, притискаючи долоню до серця.
Вона одразу ж накинула хустку, вхопила відро — начебто по воду, хоча вода в неї вдома стояла повна ще з учора — і побігла вулицею, щоб краєчком ока роздивитись усе зблизька.
Коло колонки вона зіткнулася з сусідкою, бабою Одаркою, що саме набирала воду.
— Одарко! Ти бачила? — спитала Зіна.
— Що бачила?
— Машина чорна коло батюшки стоїть! Люди в куртках, з течками, як у кіно!
Одарка примружилась, поставила відро.
— Може, гості які?
— Які гості о сьомій ранку в будній день, з течками?! — баба Зіна аж підскочила. — Я тобі кажу, це органи! Точно органи!
— Які органи?
— Ну ті! — Зіна багатозначно покрутила пальцем у повітрі, наче це все пояснювало. — Служба якась. Слідчі, чи податкова, чи ще хтось. Я по телевізору бачила — так само приїжджають, у чорному, з течками, і одразу до людини, яка все знає.
Одарка похитала головою, не дуже вірячи, але цікавість уже зачепила і її.
— А батюшка ж і справді все знає, — задумливо мовила вона. — Хто на сповіді що скаже — то ж йому відомо. Хто де що вкрав, хто з ким побився, хто мужу зраджував…
— Отож! — Зіна аж просяяла, що знайшла спільницю. — Ось вони й приїхали. Мабуть, декого будуть перевіряти. А то й обшуки почнуться!
За годину чутка облетіла добру половину села. Баба Зіна, не гаючи часу, забігла до молочарки Галі, що якраз доїла корову.
— Галю, ти чула?
— Про що, тітко Зіно?
— До батюшки приїхали з органів! Кажуть, будуть обшуки робити! Шукають когось, хто наговорив зайвого на сповіді, а батюшка, може, і не втримав язика за зубами…
Галя аж завмерла з дійницею в руках.
— Та не може бути! Батюшка ж не має права нікому розказувати, що на сповіді чув!
— А хто ж їх, тих слідчих, спитає, має право чи не має? — Зіна багатозначно підняла брову. — Прийдуть, дадуть паперу підписати, скажуть — державна безпека, і все. У нас, знаєш, зараз такий час, що краще не потрапляти нікому на очі.
Галя, забувши про недоєну корову, побігла до сусідки поділитися новиною. Та, своєю чергою, побігла до своєї кумасі. І так, немов вогонь по сухій траві, чутка пронеслася вулицями: до отця Мирона приїхали “органи”, будуть перевіряти, хто що казав на сповіді, можливо, готують списки, можливо, навіть обшуки у дворах — шукатимуть тих, хто щось приховує від держави: чи то самогонний апарат, чи то родича-ухилянта, чи то ще якийсь гріх, у якому людина колись зізналась священнику тет-а-тет, вважаючи, що це залишиться між нею і Богом.
До обіду історія обросла такими подробицями, що сама баба Зіна вже дивувалася, звідки що взялося.
— Кажуть, вони список склали, — розповідала якась молодиця коло магазину. — Двадцять три прізвища. І по кожному будуть перевіряти.
— А я чула, що батюшку вже забрали на допит, — додавав хтось інший, хоча отець Мирон у цей самий момент спокійно пив чай у себе на кухні, гадки не маючи, що в селі коїться.
Найбільше все це вдарило по неділі. Того тижня служба мала бути особливо урочистою — храмове свято, отець Мирон готувався заздалегідь, навіть прибрав церковне подвір’я, розставив лавки для тих, хто буде чекати на початок.
Але коли задзвонив дзвін, кличучи людей на службу, село мовби зникло.
Отець Мирон вийшов на ґанок будиночка, здивовано роздивляючись порожню вулицю. Зазвичай на храмове свято церква ледь вміщала всіх охочих — а тут навіть двір був пустий.
— Дивно, — пробурмотів він до дяка Петра, що метушився коло свічок. — Невже всі поїхали кудись?
— Може, дощ буде, тому не йдуть, — невпевнено припустив Петро, хоча на небі не було жодної хмаринки.
Тим часом у своїх хатах люди сиділи, визираючи у вікна, чи не йде хтось першим — щоб не бути тим “сміливцем”, який потрапить під підозру.
— Може, і не варто йти сьогодні, — казала чоловікові молодиця Оксана, тримаючи в руках уже одягнену на службу хустку. — Раптом і справді записувати будуть, хто прийшов, хто ні. Мало що.
— А що тут такого, що ми на службу підемо? — дивувався чоловік.
— Та хтозна, який зараз час, — зітхала вона, знімаючи хустку і вішаючи її назад на цвях.
Дід Хома, який усе життя ходив до церкви щонеділі, того ранку раптом згадав, що йому “конче треба картоплю обкопати”, хоча картопля стояла обкопана ще тиждень тому.
Проте не всі село злякалося. До церкви того ранку все ж прийшли троє.
Першою прийшла родина Мірошниченків — вони пів року тому повернулися з Італії, де заробляли на будівництві, і про сільські чутки чули хіба краєм вуха, бо ще не встигли повністю “вписатись” у місцеве інформаційне поле.
— А чого нікого немає? — здивувалась Марія Мірошниченко, роззираючись порожнім подвір’ям.
— Не знаю, — знизав плечима чоловік. — Може, свято якесь інше плутають.
Другою прийшла баба Настя — сама, без сім’ї, бо чоловік її помер ще десять років тому, а діти давно роз’їхались по містах. Вона просто не була в селі вчора й позавчора — їздила до лікарні в район — і жодної чутки не чула.
— Отче Мироне, а де всі? — спитала вона щиро, побачивши порожню церкву.
— Отож і я дивуюсь, — зітхнув священник.
А третім прийшов дід Максим — старий, вже нічого не бояться людина, яка колись сама пожартувала: “Мені вже нема чого приховувати, я все своє віджив, нехай хоч сам президент прийде мене перевіряти — вип’ю з ним чарку і розкажу все, як є.”
— Отче, а що це коїться в селі? — спитав він, підходячи до священника. — Йшов сюди, а всі мовби поховались. Навіть Микола, котрий завжди перший на службі, сьогодні двір замітає, наче йому це вперше в житті закортіло.
Отець Мирон розвів руками.
— Я й сам не розумію.
Тим часом ті самі “люди в чорному”, що так налякали все село, спокійно пили чай у будиночку священника разом з його дружиною, Ольгою.
То були зовсім не слідчі і не податківці. Один з них, Андрій, виявився далеким племінником отця Мирона — сином його двоюрідного брата, що переїхав колись до міста і відкрив там невеличку фірму з продажу меду й інших пасічницьких товарів. Другий, Тарас, був його компаньйоном.
Приїхали вони не з обшуком, а з цілком мирною метою: привезти отцю Мирону, як родичу, кілька бідонів меду з власної пасіки — частину подарувати, а частину, з дозволу священника, продати після служби прямо на церковному подвір’ї, як робили щороку по інших селах, де в них були знайомства. Ціна в них була вигідна — вдвічі нижча за ринкову, бо мед лишався з минулого сезону і треба було звільняти комори під новий урожай. Течки в руках виявилися звичайними течками з документами на товар і накладними — щоб отець Мирон, якщо схоче, міг задекларувати благодійну частину для церковної каси.
— Дядьку Мироне, а чого у вас сьогодні так тихо? — спитав Андрій, визираючи у вікно на порожнє подвір’я. — Ми ж домовлялись, ви казали, на храмове свято буде повно людей, гарний день для продажу.
Отець Мирон тільки розвів руками, так само спантеличений, як і його гості.
Служба того дня тривала для трьох родин — Мірошниченків, баби Насті й діда Максима. Отець Мирон, щоправда, провів її з тим самим завзяттям, з яким провів би й для повного храму: голос його лунав так само урочисто, і навіть коротка проповідь про смирення й довіру пролунала якось особливо доречно, хоч сам він ще не знав чому.
Після служби, коли вийшли на подвір’я, там уже чекали Андрій і Тарас з бідонами меду, розставленими на розкладному столику.
— А ось і наші покупці! — весело гукнув Андрій, побачивши трьох парафіян. — Прошу, мед свіжий, липовий і гречаний, ціна вдвічі нижча за ринкову, бо це подарунок для нашого дядька-священника, а надлишки продаємо.
Баба Настя, зраділа несподіваній нагоді, одразу ж купила два літри. Дід Максим узяв собі гречаного — “від тиску допомагає, кажуть”. А Марія, згадавши, що в Італії такий мед коштував би втричі дорожче, набрала цілих п’ять банок.
— Отче, а хто це? — спитала вона, показуючи на чоловіків.
— Та це ж мій племінник, Андрійко, — усміхнувся отець Мирон. — З міста мед привіз, дядькові гостинець.
Марія засміялась, раптом усе зрозумівши.
— Ой, отче, а у нас в селі казали, що то з органів приїхали, обшуки будуть робити!
Отець Мирон від несподіванки навіть чай мало не пролив.
Звістка про справжню причину приїзду “чорної машини” рознеслася по селу не менш блискавично, ніж сама паніка. Марія, повернувшись додому з банками меду, першою розповіла сусідці, та — своїй, і за пару годин уже все село реготало, згадуючи, як ховалося по хатах від племінника, продавця меду.
Баба Зіна, дізнавшись правду, довго не показувалась на вулиці — соромно було. Але зрештою і вона не витримала: прийшла до колонки, де знову зустріла бабу Одарку.
— Ото я тобі скажу, Одарко, наробила я лиха, — зітхнула вона. — Люди мед не купили вчасно, батюшка засмутився, що на свято церква пуста стояла.
— Та це ж не тільки твоя провина, — усміхнулась Одарка. — Я теж далі рознесла, тільки додала ще, що список з двадцяти трьох прізвищ хтось бачив.
— Ой, і навіщо я те про список брехала, самій совісно, — Зіна похитала головою.
— А тепер що робити будемо?
— Треба мед наступного разу весь розкупити, — вирішила Зіна. — Хай хоч так спокутуємо. І батюшці перепросимо.
Наступного разу, коли Андрій знову привіз мед до дядька в село, баба Зіна не тільки сама прийшла першою на подвір’я, а й привела із собою чи не половину вулиці — щоб надолужити втрачене й показати, що вміє не лише плітки розносити, а й добрі новини теж.
А отець Мирон, продаючи разом з племінником останні бідони, лише посміювався:
— Бачите, як воно буває: людина злякається тіні від куща, а потім усе село тою тінню лякає. А насправді то просто хтось меду привіз.
І з того часу, коли в селі бачили якусь незнайому машину коло церкви, першим ділом бігли не пліткувати, а просто питали в самого отця Мирона — хто приїхав і навіщо. Виявилося, що це набагато простіше й набагато чесніше, ніж будувати цілі історії з течками, списками й уявними обшуками.
