Жоден Великдень за останні роки Ніна не святкувала по-людськи. Бо тут, в Італії, все чуже. А вдома чекав її сюрприз. «Та Василь же останні десять років жодного дня не ходив на роботу. Жив і ремонт робив за ті гроші, які я переказувала йому з Італії. В мене для підтвердження є всі квитанції», – пояснювала Ніна юристові

Жоден Великдень за останні роки Ніна не святкувала по-людськи. Бо тут, в Італії, все чуже. А так хотілося додому, до рідних.

Не раз при спогадах про Україну на очі наверталися сльози. Та Ніна відразу ж їх витирала: «Ану, не плакати!» Бо вдома на жінку чекали чоловік і двокімнатна квартира. Точніше, не квартира, а голі стіни та підлога, що їх для Василя та Ніни свекруха зі свекром. Ремонт, сказали, робіть самі. А що Василь мав третю групу інвалідності, то свекруха заявила: «Ні на які заробітки мій син не поїде!» І Ніна зрозуміла: заробляти на ремонт і меблі доведеться їй, учительці.

Скільки переплакала Ніна в далекій Італії – ніхто й не здогадувався. Спершу мусила подолати огиду, коли міняла сеньйорові брудні підгузки. Потім ночами ридала, що вона – людина з вищою освітою – мусить терпіти приниження від сеньйори-хазяйки.

Ще важче було Ніні, коли через два роки заробітчанства та зустрічі з Василем завагітніла, хотіла все покинути й повернутися до України, а чоловік сказав позбутись.

Та зараз, коли за плечима було вісім важких років, Ніна себе втішала: ну, ще рік – і нарешті додому. «Ось тоді і заживу в мирі та любові з Василем у нашій затишній квартирі!»

Рік пролетів. Василь нарешті доробив ремонт. Тож іще хазяйка не встигла розрахуватися за роботу, як Ніна купила авіаквиток із Рима до Львова. Щовечора, лягаючи спати, заробітчанка уявляла, як приїде додому, як подарує Василеві новеньке авто, як поїдуть у свій перший медовий місяць, а далі дочекаються своє довгождане дитятко. Уявляла і з усмішкою на устах засинала.

Втім реальність виявилася зовсім не такою. У перший тиждень після повернення Ніна догоджала своєму Василеві смачними стравами, дорогими подарунками. А перед Великоднем повела свого благовірного до автосалону і сказала: «Вибирай. Це тобі мій подарунок за любов і за те, що дочекався».

Рік минув відтоді, як Ніна повернулася до України, але ні медового місяця, ні омріяної дитини, ні навіть вдячності від Василя.

– Поки ти там гроші заробляла, не зрозуміло як я тут жив, як псих-одиночка! І не холостяк, і не жонатий. Усі мужики мене на сміх піднімали, – під час чергової сварки докоряв Василь. – Але я терпів. Сам робив той проклятий ремонт. Поки мама з татом були живі, хоч вони помагали. А як нестало, то мені взагалі було, хоч вовком вий! Не те, що тобі!

– Не дуже ти й вив! Чи думаєш, люди не бачили, як до тебе якась білобриса приходила, навіть на ніч лишалася? – уже й собі зірвалася на крик Ніна. – А за те, що робив «той проклятий ремонт», так ти робив його за мої гроші! І за мої гроші жив, їв, пив! Ні дня на роботу не ходив!

– По-перше, в мене інвалідність! А по-друге, можна подумати, ти була в Італії – як свята мадонна! Якби я поїхав до твоєї хазяйки, вона б мені всю правду розказала про тебе!

Такого Ніна не чекала:

– То поїдь, попитай! І почуєш, як я в тій Італії пахала, як майже всі гроші тобі на ремонт і на прожиття пересилала, а ти тут водив по барах різних!

– Іра не така, як ти її називаєш! І щоб я не чув від тебе кривого слова на цю жінку!

– О! То її звати Іра?! І що ж вона робила у моєму ліжку з моїм чоловіком?

– Твоїм я був десять років тому. Але ти мене покинула заради ремонту у квартирі. І цим довела, що я для тебе – ніхто!

Не тямлячись від образи та болю, Ніна скинула до сумки свої речі, бахнула дверима і серед ночі пішла у невідомість. Першу ніч провела на вокзалі. А зранку підшукала за оголошеннями житло та знайшла адвоката, який мав якнайшвидше оформити розлучення та розділити майно між Василем та Ніною.

Втім, замість покарати свого чоловіка і пустити його босим по світу, Ніна сама залишилася ні з чим. Та квартира, на ремонт якої жінка витратила дев’ять років свого життя, була оформлена спочатку на свекра зі свекрухою. А вони оформили на Василя дарчу. Таким чином виходило, що до квартири жінка не має жодного відношення.

«Та Василь же останні десять років жодного дня не ходив на роботу. Жив і ремонт робив за ті гроші, які я переказувала йому з Італії. В мене для підтвердження є всі квитанції», – пояснювала Ніна юристові.

«Ну, можна, звичайно, відстояти в суді ваші права на побутову техніку, на меблі, навіть на шпалери чи плитку на підлозі. Але максимум, на що ви матимете право, – забрати ці речі з квартири. І то якщо доведете, що вони куплені вами за ваші гроші», – розвів руками юрист.

Після тієї розмови Ніна вирішила піти до Василя, нормально обговорити ситуацію і поділити все майно по совісті. Дорогою до все ще офіційного чоловіка жінка купила пляшку вина, прихопила дорогого італійського сиру. Перед вхідними дверима чоловікової квартири ще подумала: «Якщо Василь попросить вибачення, то можна почати сімейне життя з чистого аркуша». І з цією думкою Ніна натиснула кнопку вхідного дзвінка.

Хвилини дві ніхто не відчиняв. Та, коли вже розвернулася йти, клацнув вхідний замок і на порозі постала світловолоса жінка у… Ніниному шовковому халаті.

– Вам кого? – запитала незнайомка.

– Василя. Він удома?

– А ви хто? – підозріло глянула жінка.

– Його офіційна дружина. А ви? – металевим голосом запитала Ніна. – Мабуть, Ірина?

Незнайомка миттю сховалася за дверима, і на порозі з’явився Василь.

– Що треба? – скривився він до Ніна.

– Поговорити.

– Якщо ти про розлучення, то я готовий хоч зараз підписати всі документи. Якщо про квартиру, то ти тут ніхто. Замок вхідних дверей я вже поміняв, так що без мене ти звідси нічого не забереш. А якщо полізеш без дозволу – заявлю в поліцію про грабіж. Ясно?

Від почутого Ніна заніміла. Пляшка вина вислизнула з рук, і вино рікою потекло по східцях. «Ну от, випити за розлучення з тобою не вийде», – спробувала пожартувати Ніна і пішла геть…

Ніколи в життя Ніна не почувалася так самотньо, як цього вечора. Вперше за останні десять років вона напекла пасочок, запалила свічку. Але за святковим столом не було поруч нікого, хто б розділив із нею подячну молитву. Тож Ніна вдягнулася і пішла до собору.

Хоч була пізня година, храм Божий виявився відчиненим. Людей на літургії стояло небагато. І Ніна зайняла затишний куточок біля розп’яття, стала навколішки, заплющила очі й думками полинула далеко-далеко.

Через сльози, що котилися щоками, вогники свічок двоїлися у її очах. А жінка все плакала. Із кожною хвилиною душа її ставала все чистішою. Тягар болю ставав усе легшим і врешті взагалі розчинився у словах молитви.

«Сестро, з вами все гаразд?» – почула Ніна й від несподіванки здригнулася. «Пробачте, я вас налякав, – лагідно усміхався чоловік років під 50-т. – Просто храм зачиняється».

Ніна кивнула головою, взяла сумочку і поспішила до виходу. «Може, вас провести? Вже пізня година», – запитав навздогін чоловік. «Та ні, дякую», – відповіла жінка і вийшла з храму.

Але того вечора доля таки звела Ніну з незнайомцем із собору. І де б ви думали? В ліфті того будинку, де Ніна винаймала житло. «О, то ми з вами сусіди?» – щиро зрадів чоловік, побачивши знову жінку.

«Та бачите, в майже сорок літ опинилася на вулиці, мушу по чужих будинках притулку шукати», – відповіла Ніна. І ця відповідь так вразила чоловіка, що він… запросив її на чай.

– Ой ні: пізня година. Та й що про мене подумають ваші рідні, – пробувала відмовитися Ніна. Втім у чоловіка, який представився Олегом, не було ні дружини, ні дітей, лише старенький кіт, із котрим Ніна вже того ж вечора познайомилася.

А через рік Ніна з Олегом стояли в тому ж таки соборі. Вони тримали одне одного за руку. На їхніх безіменних пальцях поблискували шлюбні обручки. А з-під Ніниного пальта виділявся округлий животик…

Автор – Оксана Бубенщикова, за матеріалами t1.ua

Фото ілюстративне