Останні два тижні серпня були спекотними, хоча потрібно було налаштовуватися на шкільні будні. Для сім’ї Коваленків — Юлії, Максима та їхніх дітей, дванадцятирічної Наташі й восьмирічного Юрка, — це означало останній тиждень безтурботних літніх канікул.
Максим, скориставшись відпусткою, намагався проводити з дітьми якомога більше часу. Щодня після обіду він пропонував одне й те саме маленьке пригодницьке заняття:
— Підемо у «Солодку булку»?
Це кафе стало їхнім особливим сімейним місцем: там вони їли круасани з шоколадом, пили молочні коктейлі та грали в настільні ігри.
Юлія, залишаючись удома, спершу тільки тішилася. Їй діставалася рідкісна тиша: можна було спокійно доробити звіт на роботу, почитати книжку чи просто полежати, насолоджуючись спокоєм.
Поверталися після такої прогулянки щасливі й трохи втомлені з дороги. Наташа, розтягуючи слова від задоволення, розповіла:
— Мамо, а ми їли такий торт! Я б тобі шматочок привезла, але він такий ніжний, він би не доїхав…
— Нічого, люба, — усміхнулася Юлія. — Я й не дуже хотіла.
Наступного дня Юрко, з обличчям, розмазаним шоколадом, простягнув матері зіжмаканий у кулачку паперовий пакетик.
— Мамо, я тобі щось приніс! — радісно вигукнув він.
У пакетику лежала половинка розсипаного шоколадного печива. Юлія розсміялася, обняла сина й з’їла кожну крихту.
Дні минали. «Збігати в кафе» для їхньої трійці стало справжнім ритуалом, у якому брали участь лише ті, хто був там від початку. Жодного разу ніхто з них — ні Максим, ні діти — не запитав: «Мамо, а ти хочеш з нами?» Жодного разу не прозвучало: «Візьмімо мамі тістечко додому».
І навіть того самого ніжного торта більше ніхто їй не пропонував. Чоловік і діти поверталися ситі, задоволені, несучи повз неї шлейф апетитних запахів свіжої випічки.
Юлія щоразу помічала крихти круасанів на Юрковій футболці й краплі полуничного сиропу на подолі Наталиної сукні.
Почуття образи почало зріти десь глибоко всередині жінки. І справа була не стільки в самому частуванні, скільки в тому, що про неї навіть не згадали.
У п’ятницю ввечері, коли вони, повернулися зі свого чергового походу, Юлія, накриваючи на стіл до вечері, запитала нібито мимохідь:
— Ну що, як там у «Солодкій булці»? Що сьогодні смачненького було?
— Тато дозволив мені взяти подвійний шоколадний мус! — випалив Юрко й радісно плеснув у долоні.
— А я куштувала новий лимонний тарт, — сказала Наташа. — Дуже кислий, тобі б не сподобався.
Ця фраза стала останньою краплею. «Тобі б не сподобався». Легко так казати, коли навіть не пропонували скуштувати.
— Зрозуміло, — тихо мовила Юлія й повернулася до плити.
Чоловік, втуплений у телефон, нічого не помітив.
У суботу вранці Юлія зателефонувала своїй подрузі Каті.
— Катю, сил більше немає. Кожен день, як два тижні, мої в цій «Солодкій булці» бенкетують, а я тут наче прислуга. Хочеш, сьогодні сходимо в кафе удвох? Як у минулі часи?
Катя, завжди чутлива до настрою подруги, одразу погодилася.
Опівдні Юлія оголосила:
— Я йду з Катею кави попити.
Максим швидко відірвався від ноутбука й коротко кинув:
— Добре, розважайся.
Діти, захоплені мультиком, лише махнули руками на прощання. Юлія вислизнула за двері.
З подругою вони сиділи на затишних диванчиках у центрі міста, сміялися, згадували студентські роки, говорили про своє. Юлія замовила саме той лимонний тарт, який, за словами доньки, їй «не сподобався б». Він виявився дуже смачним — з ідеальним балансом солодкості та цитрусової свіжості.
Юлія повернулася додому у піднесеному настрої, з легкою усмішкою на обличчі. Атмосфера у квартирі була звичною: Максим дивився футбол, діти грали в настільну гру.
— Ну що, гарно посиділи? — поцікавився чоловік, не відриваючи погляду від екрана.
— Так, чудово провели час, — відповіла Юлія, вішаючи куртку. — У «Солодкій булці» були. Дуже мило.
— А що ви їли? — підняла голову Наташа.
— Я взяла саме той лимонний тарт. Уявляєш? І він виявився неймовірно смачним і зовсім не кислим, — усміхнулася Юлія.
Вона не вихвалялася, а просто поділилася — так, як ділилися з нею вони всі ці дні. Але в кімнаті повисла ніякова тиша. Максим відвів погляд від телевізора й перевів його на дружину. Наташа насупилася. Юрко перестав кидати кубик.
— Тобто ти була в «Солодкій булці»? — повільно промовив Максим.
— Ну так, я ж казала, що йду з Катею.
— І їла тарт? — у голосі Наташі прозвучала нотка недовіри.
— Тарт, так. А що такого? — Юлія відчула, як настрій у родині почав псуватися.
— Але ж це несправедливо! — раптом спалахнула Наташа. — Ми ходили туди всі два тижні, а ти жодного разу не пішла з нами, зате з тіткою Катею сходила!
Юра підтримав сестру, його обличчя витягнулося від образи й обурення:
— Так! Мамо, ти що, жодного разу не хотіла піти з нами?
Юлія остовпіла. Вона глянула на їхні ображені обличчя й не змогла підібрати слів.
Де вони були всі ці дні? Чому ця «несправедливість» спливла лише зараз?
— Зачекайте, — нарешті мовила вона. — Ви зараз серйозно? Ви ходили в кафе втрьох і жодного разу навіть не запропонували мені скласти компанію. Жодного разу не принесли нічого, крім розкришеного печива. А я, сходивши один раз, чомусь стала винною?
— Це зовсім інше! — заперечив Максим. — Ми ходили вдень, щоб не заважати тобі працювати чи відпочивати. Ми ж про тебе дбали! А ти… ти взяла й пішла сама, наче навмисне вирішила образити нас.
— Образити? — Юлія засміялася, та в тому сміхові не було радості. — Максиме, це абсурд. Я нікого не звинувачую. Я просто жила своїм життям сьогодні, так само як і ви всі ці дні.
— Але ж ти не сказала, що хочеш з нами! — вигукнула Наташа, і в її очах блиснули справжні сльози.
Юлія сіла на стілець і подивилася на чоловіка, який щиро не розумів, на доньку, що плакала від незрозумілої образи, на сина, котрий дивився на неї з докором.
— Я не казала, бо думала, що ви самі мене хоч раз покличете, — тихо сказала вона. — Я чекала, що хтось скаже: «Мамо, ходімо з нами» чи «Візьмімо мамі шматочок тортика». Але ви були так захоплені своїм товариством, що, мабуть, просто забули про мене. І знаєте, що я відчула? Наче я вам не потрібна.
Максим завмер. Він уперше згадав, як вона щоразу зустрічала їх з усмішкою на порозі, як розпитувала про день, як готувала вечерю, поки вони поверталися ситі після кафе.
— Юль… — він почав і замовк. — Ми не хотіли тебе образити. Справді. Я щиро думав, що ти радієш тиші.
— Я раділа перші два рази, Максе. А потім мені стало сумно й самотньо.
Наташа підійшла до мами й обійняла її.
— Пробач, мамо. Ми й справді не подумали. Ми так звикли… Я наступного разу обов’язково візьму для тебе найбільший і найгарніший шматок торта. Обіцяю.
— Я не хочу найбільшого шматка торта, — обійняла її Юлія. — Я хочу, щоб про мене просто пам’ятали. І щоб я теж була частиною вашого «ми».
Юра підскочив і потягнув маму за руку:
— Мамо, а давай завтра всі разом підемо в «Солодку булку»! Ми тобі все покажемо!
— Син пропонує слушну ідею. Завтра йдемо повним складом, — Максим підійшов до дружини й поклав руку їй на плече.
Наступного ранку вони йшли вулицею всі разом. Юра мчав уперед, показуючи дорогу, хоча Юлія й так її чудово знала. Наташа йшла поряд із мамою, міцно тримаючи її за руку.
— Он, мамо, бачиш те віконце із синіми шторами? Це і є наша «Солодка булка»!
У кафе було затишно. Вони вмостилися за столиком біля вікна. Максим замовив чай на всіх і цілу тарілку десертів. Він поглянув на Юлію, яка з цікавістю переглядала меню, і вперше зрозумів, наскільки помилявся, думаючи, що дає їй відпочити, а насправді просто виключив її з їхнього спільного щастя.
