Сусідки мені кажуть, щоб я з дочки зажадала законні аліменти, а я краще голодувати буду, але в суд на рідну дитину ніколи не подам.
Начебто і не була ніколи моя Анька жаднюгою. Маленькою навіть шоколадкою зі мною завжди ділилася, та й після інституту завжди мені грошики «підкидала».
«На, мамусю, купи собі хустку або тапочки нові», «От тобі, мамусю, на солоденьке».
Від грошей її я відмовлялася, тому як сама ще працювала, і прогодувати себе цілком могла. Але все змінилося в моєму житті, після того, як я вийшла на пенсію.
Працювала не до 55 років, а до 60 навіть. Протягом останніх п’яти вахтером в школі сиділа, та ще підлоги мила. Втомлювалася, звичайно, але хоч грошей на таблетки вистачало. А як на моє місце взяли іншу, молодшу, то стала просто виживати на мінімальну пенсію. З якої половина на комуналку йде, взимку і того більше.
Моя основна їжа – це каші, супчики на воді (варю їх на два дні), та молочку іноді купую. На такому харчуванні довго не протягнеш.
Я вже не кажу про засоби гігієни, різні там дрібниці і ліки. Що прописав мені лікар в минулому році, просто не купую. Не лікуюся. Тому що банально нема на що! Купити таблетки і сидіти без хліба?
Дочка моя минулого року вийшла заміж і поїхала з новим чоловіком до столиці. Надсилала фотографії, машину вони купили, квартиру в іпотеку взяли. Ось в Туреччину в червні їздили.
Дочка мене питає про здоров’я, що смачненького готую.
Я їй весь час брехала, що все добре, що все у мене є. Брехала, що ось курку смажену їм, сік апельсиновий п’ю. Хоча я вже давно забула як виглядає і курка, і сік.
Я брехала, а вона вірила. Хоча вона прекрасно знає, яка у мене пенсія, і які в магазині ціни.
А нещодавно не витримала, і попросила у дочки трохи грошей. Хотіла хоч овочів купити, щось на зиму заморозити та останні шльопанці порвалися ще, як на зло.
Дочка на моє прохання, ласкаво прощебетала: «Звичайно, матусю». А на наступний день мені на картку прийшли 50 гривень. Допомога від доньки.
Я хотіла вже назад їй відіслати, та не знаю як це робити через інтернет. Вона ввечері потім зателефонувала, запитала мене про гроші, чи отримала я їх? Я подякувала. Поклала трубку, а потім розревілася, як дуpeпа.
Так, у них там в цій столиці чашка кави стільки коштує! А вона єдиний раз, коли мати попросила про допомогу, дала мені ці нещасні 50 гривень.
Читайте також: “Ми свою Настю не виправдовуємо, але ваш син тепер зобов’язаний одружитися, інакше мій чоловік влаштує йому «веселе» життя”
Тепер я зареклася, що більше не буду благати її про гроші. Додумається матері допомогти, сама вишле, А ні, так ні. Буду далі брехати про вигадане м’ясо, яке я їм щодня.
Я ж брехала, щоб її не засмучувати, а вийшло он воно як. Вона може і справді думає, що в провінції у нас тут все дарма і тільки в столиці ціни високі. Давно вдома не була вона, давно до матері в холодильник не доглядала.
