Зібралася в неділю, раніше вранці, завантажила банки в сумки, кабачки в рюкзак, повезла їм. На метро. А дочка замість подяки влаштувала мені істерику, нахамила і заявила, що викине весь мій урожай в смітник

– …Я дочку і зятя, між іншим, два тижні просила – приїжджайте, заберіть кабачки і банки з заготовками! – розпачливо розповідає пенсіонерка Ірина Максимівна. – На дачу ніхто не поїде. З дачі я вже сама весь урожай приперла на собі в місто!

На електричці, звичайно, а як інакше. Ягоду переробила, варення зварила, огірки посолила. Потрібно просто приїхати на машині і готове забрати, справ на двадцять п’ять хвилин, а я допроситися не можу! Не їдуть, паразити такі. Джерело

… Дочка Ірини Максимівни, 34-річна Дарина, заміжня вже понад десять років. Молоді платять іпотеку за свою квартиру, виховують сина-другокласника, обоє працюють. Попри наявність іпотеки, матеріально живуть непогано: купили машину, відпочивають на морі – відчувається, що достаток в сім’ї є.

З матір’ю у Дарини відносини непогані, єдиний камінь спотикання щороку – дача.

Ні, допомагати на грядках Ірина Максимівна не вимагає, справляється якось сама, наперекір віку – копає, сапає, поливає, збирає і переробляє урожай в поодинці. А плоди перероблення, та й просто плоди – гарбузи, кабачки, зелень, яблука – тягне дочці, яка, чесно кажучи, вже не знає, що робити з цим багатством.

Виробляти сільгосппродукцію в невеликих кількостях у Ірини Максимівни чомусь не виходить: рахунок йде на десятки літрів, банок, кілограм, мішків. Самій пенсіонерці стільки не потрібно.

Так, за великим рахунком, не потрібно нікому: варення і маринади ніхто в родині Дарини особливо не їсть, але мати щороку наполегливо тягне і тягне свої банки.

– …Загалом, чекала я, чекала, коли вони приїдуть, не дочекалася, – сумно розповідає Ірина Максимівна. – Зібралася в неділю, раніше вранці, поки вони з дому нікуди не поїхали, завантажила банки в сумки, кабачки в рюкзак, повезла їм… На метро, ​​з сумками в руках, з рюкзаком на спині… Думала не довезу! Але ні, доїхала. А дочка замість подяки влаштувала мені істерику, уявляєш? Нахамила мені й заявила, що викине весь мій урожай в смітник…

Звичайно, приїхала Ірина Максимівна невчасно: у вихідний день, розбудивши усіх рано вранці.

– Та не таким вже й раннім! – зітхає пенсіонерка. – пів на десяту вже було, напевно! Кажу їм – вставайте, ледарі, так все життя проспати можна! Приймайте урожай!.. А Дашка моя побачила сумки з рюкзаком, і нумо кричати! Не знаю вже, що на неї найшло! Кричить, я тобі вже сто разів говорила, що нам нічого цього не треба, чому ти не розумієш? Забирай, мовляв, це все зараз же і неси, куди хочеш! Інакше я сама понесу все на смітник! Прямо зараз! При тобі! Досить, кричить, нас уже терopизувати своїми кабачками з морквою…

Ірина Максимівна спробувала заперечувати дочці, що ось раніше ж вони прекрасно брали і банки, і мішки, і говорили «спасибі».

– Та тому що дурні були, ось і брали! – запально перервала Дарина. – Не хотілося скандалити. Я вже і в під’їзді роздавала всім, хто хотів, двірнику відносила, в результаті вісімдесят відсотків потім просто тупо викидала! Все, треба це припиняти! Запам’ятай раз і назавжди – нам більше цього всього не привозь. Більше жодної банки. Усе!..

Звичайно, Ірина Максимівна дуже ображена.

– Їм додому готове привезли, все під ніс поставили – терopизують їх, виявляється! Я взагалі їх ні про що не прошу – ні Дашку, ні зятя. Ні допомоги, ні грошей, нічого! Хоча на городі мені одній, м’яко кажучи, непросто. Там як мінімум чоловіча допомога потрібна …

У мене навіть сусідка каже – Ірочка, як же ти одна справляєшся-то? А ось так! Збираю сили в кулак і роблю, тому що знаю, що крім мене – нікому. Дочка з зятем мені відразу сказали – дача, мовляв, це чисто твоє хобі, ми туди ні ногою. Так мені не треба допомагати! Але і грубіянити ось так я теж собі не дозволю!

– Так я вже не знаю просто, як по-іншому до матері донести, що нам її врожаю не треба! – ледь не плаче Дарина. – Слів вона не розуміє, говорили двісті разів – не треба. Чує тільки те, що хоче! Головою покивав і знову тягне. Якийсь сюрреалізм просто – вона витрачає гроші, сили, здоров’я, навіщо? Я трохи не знепритомніла, коли в неділю ці її сумки побачила! Як вона їх перла по метро, ​​це незбагненно…

– Слухай, ну напевно треба було сказати спасибі і взяти ці її банки, навіщо так-то … Людина намагалася, стільки праці, а ви їй про смітник. Якось неправильно…

Читайте також: Вдома її чекала святкова вечеря, свічки, рожеві пелюстки і ліжко з шовковою білизною. Через два тижні Юля повідомила радісну новину, вона чекає дитину. Та коли донечка народилася, правда була очевидною

– «Спасибі» сказати? Ми це вже проходили. Вона тоді через тиждень ще стільки ж припре, а потім знову. По-доброму не виходить ніяк. Спробуємо по-поганому. Може, так дійде…

Як вважаєте, Дар’я права, натяками тут не обійтися? Не потрібні банки і овочі з ягодами – не бери, і крапка. Наступного разу мати побереже сили, не потягне мішки і сумки, які слону не підняти, через все місто…

А може, дочка – невдячна хамка? Тобі виростили продукти, зібрали, переробили, на стіл привезли – говори спасибі і радій. Тероризують її, бідолаху, слово-то яке знайшла…

Ви на чиєму боці? Що думаєте?