— П’ятдесят тисяч гривень, Дашо, — голос Олени, сестри чоловіка, дзвенів настирливим комариним писком у бездоганно прибраній вітальні. — Мені дуже треба.
Дар’я повільно відвела погляд від екрана ноутбука. П’ятничний вечір, вона щойно закінчила зводити квартальний звіт, від якого залежала її премія. Єдине бажання — зануритися в тишу. Та тиші у власному домі вже два місяці як не було.
— Олено, ми це обговорювали, — рівним голосом відповіла Даша, свідомо не підвищуючи тон. Вона знала: будь-яку емоцію обернуть проти неї. — У нас зі Славою інші витрати. До того ж ти минулого тижня отримала зарплату.
Олена показово закотила очі. У свої двадцять чотири роки вона все ще поводилася як підліток, якому всі щось винні.
— Ой, та що там та зарплата! Копійки! А мені на курси з SMM треба і телефон оновити для майбутньої роботи, без цього зараз нікуди. Ти ж не хочеш, щоб я все життя просиділа в офісі за три копійки?
Слава, який зайшов до кімнати з чашкою чаю, одразу напружився. Він завжди був тим, хто стримує емоції між своєю родиною та дружиною.
— Олено, ми ж говорили, — примирливо почав він, ставлячи чашку на стіл. — Може, пізніше?
— Пізніше?! — обурилася сестра. — У вас завжди «пізніше»! У Дар’ї завжди є гроші — і на квартиру сама заробила, і на машину. А рідній сестрі чоловіка допомогти не може!
Даша відчула, як усередині закипає роздратування. «На квартиру сама заробила» — цю фразу вона чула постійно, і лунала вона не як похвала, а як докір. Ніби її особисте досягнення було сімейною скарбничкою, з якої кожен міг щось брати на потреби.
— Олено, я працювала з вісімнадцяти років, поки ти по клубах бігала, — холодно сказала жінка. — І цю квартиру я купила у кредит, і ще кілька років виплачуватиму. Тож давай без сцен.
З коридору почулося шарудіння капців, і до вітальні вплила Світлана Аркадіївна, мати Слави й Олени. Висока жінка з суворим обличчям.
— Знову сваритеся? — її голос був тихим, сповненим втоми. — У мене тиск підскочив, я все чую. Дівчатка, ну що ви, як чужі? Дашо, Олена ж для справи просить, для розвитку.
Вона присіла на край дивана, показово притуливши руку до серця. Це був її коронний спосіб. Будь-яка відмова чи твердість з боку невістки миттю перетворювалася на стрибок тиску у свекрухи.
— Мамо, все нормально, — пробурмотів Слава, кидаючи на Дашу благальний погляд. «Будь ласка, поступися, ти ж бачиш».
Жінка бачила. Вона бачила це вже два місяці. Два місяці тому у будинку свекрухи на околиці міста начебто прорвало якусь важливу трубу. Капітальний ремонт, заміна всіх комунікацій — процес тривалий. Жити без води не зручно, тож свекруха з дочкою тимчасово переїхала до сина й невістки. У простору двокімнатну квартиру Дар’ї, яку вона так довго обирала й облаштовувала.
Спершу Дар’я поставилася з розумінням. Ну з ким не буває? Це ж сім’я. Вона навіть віддала їм велику кімнату, а зі Славою перебралася до меншої. Але «тимчасове» проживання швидко перетворилося на постійне.
Світлана Аркадіївна не господарювала відкрито, ні. Вона діяла тонше. Зітхала над напівфабрикатами у морозилці. «Звісно, ви молоді, зайняті, вам не до готування. А от у наш час…». Переставляла баночки у ванній, бо «так зручніше». Коментувала кожну покупку невістки: «Ой, ще одна сукня? А ті що у шафі, куди? А он Олені курточку б оновити…»
Олена ж почувалася на курорті. Розкидала речі, залишала на кухні гори брудного посуду, годинами займала ванну і голосно говорила телефоном до глибокої ночі. Усі спроби невістки встановити бодай якісь правила наштовхувалися на обурення свекрухи й відверті висловлюваня зовиці.
А чоловік опинився між двох вогнів, і його позиція була проста — догодити всім, а отже, врешті-решт не догодити нікому. Особливо жінці.
— Дашо, ну справді, — він підійшов і сів поряд, поклавши руку їй на плече. — Даймо їй ці гроші. П’ятдесят тисяч гривень. Для нас це ж не критично. Зате мир у сім’ї буде.
«Мир у сім’ї», — з іронією повторила подумки Даша. Цей «мир» коштував їй здоров’я, особистого простору й грошей. Вона не бачила підтримку чоловіка. Він давно став на бік матері, щоб не сваритися.
— Ні, Славо, — вона зняла його руку. — Ми не дамо їй цих грошей. В Олени є робота. Якщо їй потрібні курси — нехай бере кредит. Або відкладає сама.
— Кредит?! — обурилася Світлана Аркадіївна. — Загнати дитину у кредит? Дашо, як таке взагалі може спадати на думку?
Олена обурилася й демонстративно пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима.
Увечері, коли подружжя залишилося у двох у спальні, Слава знову завів цю розмову.
— Ну навіщо ти так? Вони ж наші рідні. Мама образилася, у неї знову серце. Олена весь вечір плаче.
— А про мене ти подумав? — Даша сиділа на ліжку, — Про те, що я приходжу з роботи й не відчуваю себе вдома? Що по моїй квартирі ходять, беруть мої речі, лізуть у моє життя? Твоя мама сьогодні викинула мій улюблений чай, бо він, цитую, «пахне хімією». А Олена вчора взяла мій новий парфум, який я собі купила, і вилила на себе майже пів флакона. Це нормально?
— Ну це ж дрібниці, Дашо, — втомлено відмахнувся Слава. — Ну чай, ну духи… Не будь такою дріб’язковою. Головне — це стосунки.
Це слово — «дріб’язкова» — сильно різонуло. Виходить, її почуття, її кордони, її право на особистий простір — усе це дрібниці. А от забаганки його сестри та матері — це «стосунки», які треба берегти.
— Знаєш, Славо, — тихо сказала вона, дивлячись у стіну. — Мені здається, ти не розумієш. Це не дрібниці. Це моє життя. І воно мені не подобається.
Він зітхнув, ліг на спину і відвернувся до стіни. Розмова була закінчена. Як завжди.
Минав час. Напруга зростала. Даша все частіше затримувалася на роботі, вигадуючи термінові справи, аби лише повернутися додому пізніше. Вона почала помічати дивні речі. Світлана Аркадіївна вела довгі, тихі розмови телефоном, зачиняючись у кімнаті. Олена, попри відмову у грошах, виглядала підозріло задоволеною і без упину щось писала у телефоні.
Розв’язка настала несподівано. В один із днів Даші довелося повернутися з роботи раніше — скасували важливу зустріч. Вона відчинила двері своїми ключами й зайшла тихо. З великої кімнати долинали жваві голоси свекрухи та зовиці. Даша завмерла в коридорі, мимоволі прислухаючись.
— Головне, щоб Даша нічого не дізналася, — сказала Світлана Аркадіївна. — А то підніме сварку. Славік мій м’який, її слухає.
— Та що вона зробить? — відказала бадьоро Олена. — Квартира, звісно, її, але Славік тут прописаний. Не вижене ж вона чоловіка. А ми з ним. Так що, з часом заспокоїться. Головне, завдаток ми вже внесли, дороги назад немає. За місяць ключі від нашої нової студії отримаємо! Уявляєш, мам, своя квартира у новобудові! Маленька, але своя! І все завдяки тому, що ми вчасно нашу квартиру продали.
— І не кажи, доню. Дякувати рієлтору, підказав. Сказав, що скоро ціни впадуть. А так — і гроші отримали, і у Славіка поживемо пів року, поки там ремонт зробимо. Економія яка! Не жити ж нам в орендованій квартирі.
— Добре, що тітка Оксана дозволила у себе на дачі наші меблі потримати й речі. Я, звісно, хочу все нове, але на перший час і те підійде. Уявляю лице Даші, коли ми б до неї приїхали зі всіма нашими речами, — сказала зовиця.
Даша стояла в коридорі й не могла поворухнутися. Виходить, ніякого прориву труби не було. Жодного ремонту. Вони просто продали свою квартиру, аби купити нову для Олени. А її, Дашу, використали як безплатний готель. І чоловік, скоріш за все, усе це знав. Або, що ще гірше, здогадувався, але волів не знати.
Даша мовчки розвернулася, вийшла з квартири й попрямувала у найближчий сквер. Вона сиділа на лавці, дивлячись на метушливих голубів, і в її голові складався чіткий план.
Увечері, коли всі зібралися вдома, жінка зайшла. Вона була спокійна. Чоловік, Олена та Світлана Аркадіївна дивилися якийсь серіал.
— Славо, можна тебе на хвилинку? — попросила вона.
Він неохоче встав і пішов за нею на кухню.
— Щось трапилося? — запитав, дивлячись на її бліде обличчя.
— Я сьогодні прийшла додому раніше, — так само рівно почала дружина. — І випадково почула розмову твоєї мами та сестри. Про продану квартиру. Про студію для Олени. Про те, що ви вирішили пожити у мене пів року, щоб зекономити на ремонті.
Слава зблід. Він розкрив рота, потім закрив. Винуватий погляд заметався по кімнаті.
— Дашо, я хотів тобі сказати, — тихо сказав він. — Просто моменту не було. Вони мене попросили. Мама так благала, казала, що це єдиний шанс для Олени.
— Шанс для Олени? А мати де жити збиралася? — перепитала жінка.
— Ну, поки з нами, а там би щось придумали, — винувато сказав чоловік.
Жінка опустилася на ліжко.
— Ти все знав, Славо. Ти дивився мені в очі й брехав. Ти дозволяв їм ображати мене ноги в моїй же квартирі.
— Я не брехав! Я просто не договорював! Я не хотів сваритися! Я хотів як краще!
— Як краще для кого? Для них? А про мене ти подумав? Про нас?
— Ну що такого сталося? — він почав обурюватися, намагаючись виправдатися, — Ну пожили б вони у нас ще кілька місяців! Тобі що, шкода? Рідним людям!
І в цей момент Даша зрозуміла, що все скінчено. Він не каявся. Він навіть не усвідомлював глибини свого вчинку. Для нього вона, його дружина, так і не стала ближчою за маму й сестру. Вона була лише зручним додатком до його життя. З квартирою.
Жінка мовчки дивилася на нього. А тоді розвернулася і вийшла у кімнату, де на дивані сиділи Олена та Світлана Аркадіївна.
— Я все знаю, — сказала Даша чітко й голосно. — Про вашу продану квартиру і ваш «геніальний» план.
Обличчя свекрухи скривилося. Олена підняла підборіддя.
— І що? — кинула вона.
Даша подивилася на неї, потім на свекруху, потім на чоловіка, що завмер у дверях. Усередині неї щось обірвалося. Та тонка нитка терпіння й надії, за яку вона так довго чіплялася.
— А те, — сказала Даша, і її голос не здригнувся. — Що ваше «тимчасове перебування» закінчено. Просто зараз. Зібрали свої речі, залишили ключі й на вихід із моєї квартири.
Запала гнітюча тиша.
— Ти що собі дозволяєш? — першою отямилася Світлана Аркадіївна, хапаючись за серце. — Ти нас на вулицю виганяєш? Узимку? Славо, ти чуєш?
Слава зробив крок уперед.
— Дашо, перестань. Заспокойся, поговорімо.
— Я спокійна, Славо. Вперше за довгий час. І говорити нам більше немає про що. Якщо ваша сім’я не піде за годину, я викличу поліцію.
— Ти не маєш права! — зойкнула Олена. — Мій брат тут прописаний!
— Твій брат може залишитися, — спокійно відповіла жінка, дивлячись прямо на чоловіка. — Але без своєї сім’ї. Вибирай, Славо. Прямо зараз. Або вони. Або я.
Чоловік дивився то на матір, яка плакала, то на сестру, то на дружину. Він метушився. Він хотів, аби все якось само владналося. Але вибору не було.
— Ти не можеш так із мамою… — прошепотів він. — У неї ж серце.
Це й було його відповіддю. Жінка кивнула, наче саме цього й чекала.
— Добре. Тоді збирайте речі всі разом. У вас година.
Вона пішла до спальні й зачинила за собою двері. Чула крики, звинувачення. Чула, як Слава намагався їх заспокоїти, а потім сам почав сваритися на жінку крізь двері. Вона не відповідала. Даша сиділа на ліжку й дивилася в одну точку.
За годину все стихло. Гучно грюкнули вхідні двері. Даша почекала ще хвилин десять, а тоді вийшла. Квартира була порожня. На столику в передпокої лежали дві в’язки ключів. Її й чоловіка.
Вона повільно пройшлася кімнатами. У великій кімнаті залишився безлад. На кухні — недопитий чай. У повітрі ще висів важкий запах чужої присутності. Але це вже був її дім. Тільки її.
Даша підійшла до вікна й подивилася вниз. У дворі стояло таксі, до якого вантажили сумки. Ось Слава допомагає своїй матері сісти у машину. Ось Олена щось йому говорить. Потім Слава сів на переднє сидіння. Машина рушила й зникла за рогом.
Вона стояла біля вікна ще дуже довго. На вулиці стемніло, загорілися ліхтарі. У квартирі було тихо. Абсолютно тихо. У цій тиші не було ані радості, ані полегшення. Була лише порожнеча й холодне усвідомлення того, що її шлюбу більше немає. Вона відстояла свій простір, але залишилася в ній самотньою.
