Оксана стояла перед дзеркалом у весільній сукні, поправляючи фату. Було тепло літо, і в маленькому залі ресторану на околиці Харкова вже збиралися гості.
Дмитро, її наречений, увійшов у кімнату, тримаючи букет троянд. “Оксано, ти найгарніша наречена у світі,” – сказав він, цілуючи її в щоку.
“Дмитрику, я так щаслива,” – відповіла Оксана, обіймаючи його. “Ми будемо найкращою парою.”
Вони познайомилися два роки тому на роботі – Оксана була менеджеркою в IT-компанії, Дмитро – водієм фури. “Я не розумію всіх цих комп’ютерів, але тебе розумію,” – жартував він тоді.
Мама Оксани, Галина Іванівна, була проти. “Доню, він хороший хлопець, але… ти освічена, кар’єра, а він – далекобійник.
Зароблятимеш більше, і що? Він не витримає.”
Оксана відмахувалася. “Мамо, головне – любов. Гроші – не все.”
На весіллі Галина Іванівна підійшла до молодят. “Вітаю, діти. Але пам’ятайте: чоловік має бути головним. Оксана, не перевершуй його.”
Дмитро засміявся. “Галино Іванівно, не хвилюйтеся. Я впораюся.”
Оксана поцілувала маму. “Все буде добре.”
Перші роки: гармонія і перші тріщини
Після весілля вони оселилися в маленькій квартирі, яку купили в кредит. Оксана швидко просувалася по кар’єрній драбині – зарплата зросла до 50 тисяч гривень. Дмитро їздив у рейси по Європі, заробляв 30-35 тисяч.
“Оксано, дивись, що привіз з Польщі,” – казав він, розпаковуючи подарунки.
“Дмитрику, ти найкращий чоловік,” – раділа вона.
Але мама не вгамовувалася. Під час візитів: “Оксана, ти багато працюєш. Чоловік вдома один. А якщо він знайде іншу?”
“Мамо, Дмитро мене любить,” – запевняла донька.
Через рік Оксана отримала підвищення – тепер 80 тисяч. Дмитро повернувся з рейсу. “Вітаю, кохана! Але… ти заробляєш удвічі більше. Хлопці на стоянці сміються: ‘Твоя дружина – бос’.”
Оксана засміялася. “Нехай сміються. Головне – ми разом.”
Але Дмитро почав змінюватися. “Оксано, може, візьмеш відпустку? Поїдемо кудись.”
“Не можу, проєкт важливий,” – відповідала вона.
Одного вечора, після чергового підвищення Оксани,тепер 120 тисяч, Дмитро прийшов додому злий. Він сів за стіл, налив собі чаю. Оксана готувала вечерю. “Дмитрику, як рейс?”
Він подивився на неї. “Знаєш, Оксано, моя мама таки мала рацію, ти стала геть іншою і мені це зовсім не подобається. Хіба тобі не соромно, що ти заробляєш більше за чоловіка?”
Оксана завмерла з ложкою в руках. “Що? Дмитрику, ти серйозно?”
“Так, серйозно!” – підвищив голос він. “Раніше ти була простою дівчиною, а тепер – бізнес-леді. Працюєш до ночі, з чоловіками в команді. А я? Я фуру веду, руки в мазуті. Ти мене принижуєш!”
“Принижую? Я заради нас стараюся! Квартира, машина – все на мені!” – обурилася Оксана.
“Саме це й погано! Чоловік має годувати сім’ю!” – кричав Дмитро.
Вона сіла навпроти. “Дмитрику, ти ж знав, ким я працюю. І ти казав, що пишаєшся.”
“Пишаюся? Тепер ні. Мама казала: ‘Жінка не повинна перевершувати чоловіка’. І вона мала рацію!”
Оксана згадала слова своєї мами, але тепер з іншого боку. “Твоя мама? А моя казала, що ти не витримаєш. І, здається, вона мала рацію.”
Того вечора вони посварилися сильно. Дмитро пішов спати в залу. “Я не можу так, Оксано. Або ти зменшуєш темп, або…”
“Або що?” – запитала вона зі сльозами.
“Або розлучимося,” – тихо сказав він.
Оксана не спала всю ніч. “Як так? Ми ж любимо одне одного.”
Наступного дня вона подзвонила подрузі Світлані. “Світлано, Дмитро сказав, що соромно, що я заробляю більше. Через маму його.”
Світлана зітхнула. “Оксано, класика. Чоловіки не витримують, коли дружина успішніша. Поговори з ним спокійно.”
Оксана спробувала ввечері. “Дмитрику, давай поговоримо. Я не хочу втрачати тебе.”
Він сів. “Оксано, я люблю тебе. Але почуваюся… непотрібним. Всі питають: ‘А чим ти займаєшся?’ А ти – зірка.”
“Але це наша сім’я. Твої гроші – на паливо, мої – на життя,” – пояснила вона.
“Ні, не так має бути,” – наполягав він.
Через тиждень приїхала мама Дмитра, Валентина Петрівна. “Сину, що чую? Оксана тебе принижує?”
Дмитро зітхнув. “Мамо, вона заробляє більше. Мені соромно.”
Валентина Петрівна повернулася до Оксани. “Дівчино, ти ж знала, що чоловік – голова. Чому ти його ставиш у таке становище?”
Оксана обурилася. “Валентино Петрівно, я працюю чесно. Це не приниження.”
“Приниження! Мій син – чоловік, а не гаманець дружини!” – кричала теща.
Тут приїхала Галина Іванівна, мама Оксани. “Що тут діється? Оксана, доню, ти плачеш?”
Оксана все розповіла. Галина Іванівна подивилася на Валентину Петрівну. “Сестро, твоя правда була частково. Але світ змінився. Жінки заробляють. І це не сором.”
Валентина Петрівна фиркнула. “У наш час чоловік годував!”
Дмитро мовчав. Оксана сказала: “Мамо, Дмитрику, я можу піти на нижчу посаду. Але чи щасливі ми будемо?”
Дмитро поїхав у рейс на місяць. “Оксано, подумай. Я теж.”
Вона залишилася сама. Заробляла, але не раділа. Подруги радили: “Оксано, не ламай себе. Якщо він не приймає – це його проблема.”
Оксана пішла до психолога. “Що робити, чоловік соромиться моїх заробітків.”
Психолог сказав: “Це его. Він має прийняти або відпустити.”
Вранці приїхала Валентина Петрівна. “Де мій син?!”
“Пішов,” – тихо сказала Оксана.
“Через тебе! Ти його довела! Жінка не повинна перевершувати чоловіка! Ти – ганьба!” – кричала свекруха, тицяючи пальцем.
“Валентино Петрівно, це наш дім! Виходьте!” – вперше Оксана підвищила голос.
“Я піду, але син з тобою не житиме! Ти його зламала!” – і пішла, грюкнувши дверима.
Через три дні Дмитро повернувся – очі червоні, борода не голена. “Оксано, я в готелі жив. Думав.”
Вона кинулася до нього. “Дмитрику, пробач…”
“Ні. Або ти йдеш на нижчу посаду – зарплата як у мене, або розлучаємося.”
Оксана відступила. “Ти… шантажуєш?”
“Це не шантаж. Це гідність,” – холодно відповів він.
Вона плакала: “Я не кину кар’єру. Це моє життя!”
“Тоді наше життя закінчено,” – він пішов у кімнату, почав збирати речі.
Через місяць – суд. Оксана в чорному костюмі, Дмитро – у джинсах.
Суддя: “Пані Оксана, ви згодні на розлучення?”
“Так,” – голос її тремтів.
Дмитро дивився в підлогу. “Я не витримав. Вона заробляла більше. Мама казала…”
Суддя зітхнула: “Справа закрита. Розлучення схвалено.”
Оксана вийшла на вулицю, сльози котилися по щоках. Подзвонила мамі: “Мамо, ти мала рацію. Він не витримав.”
Галина Іванівна ридала: “Доню, я не хотіла цього…”
Оксана залишилася в квартирі. Кар’єра – єдине, що тримало. Але ввечері – порожнеча.
Одного разу в кафе побачила Дмитра з новою дівчиною – продавчинею з магазину. Зарплата – 15 тисяч.
“Привіт,” – сказала Оксана.
Він підвів очі. “Оксано… вибач.”
“Ти щасливий?” – запитала вона.
“Вона не заробляє більше. Мама рада,” – тихо відповів він.
Оксана посміхнулася через сльози: “Бажаю щастя.”
Через рік Оксана отримала листа від Валентини Петрівни:
“Оксано, я помилилася. Син нещасний. Дівчина його не поважає. Ти була сильною. Пробач.”
Оксана спалила листа. Подзвонила Світлані: “Світлано, я вільна. І сильна.”
Вона відкрила свій стартап. Найняла жінок. “Ніколи не соромтеся заробляти більше,” – казала на зустрічах.
А Дмитро? Повернувся до фури. Іноді дзвонив: “Оксано, я був не правий.”
“Так, був,” – відповідала вона і клала трубку.
Тетяна Макаренко
