У маленькому містечку, де головна вулиця досі мала бруківку, а новий супермаркет відкрили тільки торік, жила собі дівчина на ім’я Соломія.
Їй було двадцять сім, працювала вона бухгалтеркою в місцевій пилорамі, заробляла непогано, але жила так, ніби завтра може початися щось.
— Соломіє, ти чого вічно в джинсах за триста гривень з 2018 року ходиш? — питала її найкраща подруга Катя, коли вони сідали в «Кав’ярні на розі» після роботи. — У тебе ж зарплата нормальна. Купи собі щось нормальне!
Соломія тільки знизувала плечима і відповідала завжди однаково:
— А раптом завтра щось станеться? Машина зламається. Або зуб зламається. Або… ну ти зрозуміла. Я краще вже зараз потерплю, зате матиму подушку.
Катя закочувала очі так сильно, що одного разу ледь не впала зі стільця.
— Подушка в тебе вже не подушка, а цілий матрац. Ти скільки там уже назбирала?
— Не скажу, — відрізала Соломія. — Це моє святе.
Але насправді вона знала цифру напам’ять: 487 тисяч гривень. На окремому рахунку, з назвою «На всяк випадок». Вона не вкладала їх у депозит (бо раптом банк збанкрутує), не купувала валюту (бо раптом курс впаде), просто тримала на картці з відсотком на залишок. І щомісяця перекидала туди 60–70 відсотків зарплати.
Одного осіннього четверга, коли дощ лив так, ніби хтось нагорі забув закрити кран, до пилорами прийшов новий комірник — високий, худий, з бородою і вічно злегка здивованим виглядом.
Звали його Андрій. Йому було тридцять два, раніше працював у Львові в ІТ-компанії, але «вигорів, як стара лампочка», і вирішив повернутися в село до мами.
Першого ж тижня він підійшов до Соломії в їдальні з тарілкою гречки і котлети:
— Привіт. Ти та сама Соломія, яка рахує кожну копійку краще, ніж Господь рахує гріхи?
Вона підняла очі від телефону, де саме перевіряла курс долара.
— А ти, мабуть, той новий, який уже встиг розповісти всьому колективу, що в нього є гітара і він співає «Океан Ельзи» під вікнами?
Андрій розсміявся.
— Тільки під одним вікном. І то не спеціально. Просто вітер сильний був.
— Сідай, — сказала вона, киваючи на стілець. — Але якщо будеш мене вмовляти поїхати на якусь «душевну» вечірку в горах
— одразу вставай і йди.
— А я й не збирався. Я просто хотів спитати… чому ти ніколи не обідаєш у «Смачній хаті»? Там же шашлик по акції щочетверга.
Соломія зітхнула.
— Бо там шашлик коштує 180 гривень за порцію. А в нас у їдальні комплекс за 75. Різниця 105 гривень. Якщо економити щочетверга, то за рік виходить 5460 гривень. Це вже майже новий акумулятор на мою стару «Ладу».
Андрій повільно поклав виделку.
— Ти серйозно щодня рахуєш?
— Не щодня. Лише коли хтось пропонує щось дорожче, ніж потрібно.
Він довго дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, чи це жарт.
— Знаєш, що сказав би мій дідусь? — нарешті промовив він. — «Не збирай на чорний день, бо він від того й почорніє, що ти його так довго чекаєш».
Соломія фиркнула.
— Твій дідусь, мабуть, жив у часи, коли можна було просто так жити і не боятися, що завтра все здорожчає втричі.
— Мій дідусь пережив багато чого. І все одно вмів радіти, коли купував онукові морозиво. Просто тому, що може.
Соломія промовчала. Але слова засіли десь глибоко під ребрами.
Минуло кілька місяців. Андрій не зникав. Він не нав’язувався, але завжди опинявся поруч: то приніс каву в термосі, бо «в їдальні сьогодні знову розлили кавомашину», то запропонував підвезти до міста в суботу, бо «все одно туди їду за гітарними струнами».
Соломія спочатку відмовлялася, потім почала погоджуватися «виключно з економічної точки зору».
Одного вечора в середині грудня вони сиділи в його старенькому «Фольксвагені Гольф», припаркованому біля лісу. Падав сніг, фари світили в нікуди, грілка працювала на повну.
— Слухай, — раптом сказав Андрій, — я придумав тобі подарунок на Новий рік.
— Я не люблю подарунки, — одразу відрізала вона. — Вони дорогі.
— Цей безкоштовний. Але дуже дорогий.
Вона підозріло глянула на нього.
— Говори.
— Я пропоную тобі… витратити рівно п’ять тисяч гривень за один вечір. На все, що захочеш. Без плану. Без «а раптом». Просто тому, що хочеш.
Соломія розсміялася. Голосно. Потім ще голосніше.
— Ти збожеволів? П’ять тисяч — це мої запаси на півроку вперед!
— Саме тому, — спокійно відповів він. — Якщо ти не можеш витратити п’ять тисяч за один вечір, значить ти їх не контролюєш.
Вони контролюють тебе.
Вона замовкла.
— І що ти пропонуєш? — нарешті спитала тихо.
— Нічого не пропоную. Вибирай сама. Але чесно. Без «економічно вигідно».
Вона довго мовчала. Сніг стукав по даху машини, ніби хтось нетерпляче чекав відповіді.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Але тільки один раз. І тільки тому, що ти мене дістав.
Андрій посміхнувся.
— Умова прийнята.
Тридцять першого грудня о сімнадцятій годині Соломія стояла перед дзеркалом у своїй маленькій квартирі і не впізнавала себе.
Вона купила сукню. Не з H&M за 1200, а в бутіку в центрі — за 4200 гривень. Чорна, з відкритою спиною, з тонкої тканини, яка текла по тілу, як вода. Вона навіть не знала, що в неї буває така талія.
Телефон задзвонив.
— Ну що, готова розоритися? — весело спитав Андрій.
— Я вже розорилася. Сукня коштувала, як мій зимовий запас на продукти.
— Чудово. Тоді спускайся. Я внизу.
Він приїхав на тому ж «Гольфі», але на передньому сидінні лежав букет червоних троянд — не тих дешевих, а справжніх, з голівками розміром з кулак.
— Це не входило в п’ять тисяч, — сказала вона, сідаючи.
— Це не рахується. Це від мене особисто.
Вони поїхали в ресторан — найдорожчий заклад в радіусі сорока кілометрів. Соломія ніколи там не була. Навіть не заходила всередину — боялася, що охоронець спитає: «Дівчино, а ви точно сюди?»
Офіціант у чорному костюмі підсунув їй меню. Ціни були написані дрібним шрифтом, ніби соромилися.
— Я… не знаю, що брати, — зізналася вона тихо.
Андрій нахилився до неї.
— Бери все, що хочеш. Сьогодні ми не економимо. Сьогодні ми живемо.
Вона замовили:
устриці (вона ніколи їх не пробувала),
крем-суп з гарбуза і трюфельним маслом,
рибу на подушці з картопляного пюре з шафраном,
м’ясо з соусом з червоного вина,
десерт «Шоколадний гріх»,
пляшку білого за 1800 гривень.
Коли принесли рахунок, Соломія інстинктивно затулила очі рукою.
— Скільки?
Андрій глянув.
— 4870 гривень.
Вона видихнула.
— Майже влізли.
— Ага. Але ще ж є після ресторану.
Вони вийшли на вулицю. Сніг уже не падав — лежав товстим шаром, і Підгірці виглядали, як на новорічній листівці. Андрій повів її до маленької сцени біля ратуші, де грав вуличний джаз-бенд.
— Танцювати вмієш? — спитав він.
— Ні. І не збираюся вчитися за п’ять тисяч.
— А я тебе навчу. Безкоштовно.
Він взяв її за руку. Вона спочатку смикнулася, але потім здалася. Вони кружляли серед снігу, під стару мелодію, і Соломія раптом зрозуміла, що сміється. Не ввічливо, а по-справжньому, голосно, як у дитинстві.
Близько опівночі вони опинилися на пагорбі за містом. Там був старий дерев’яний павільйон, з якого видно все село й вогні новорічного міста внизу. Андрій дістав з багажника термос, два пластикові стакани і маленьку пляшку.
— Останній пункт програми, — сказав він. — Тост.
Вона взяла стакан.
— За що?
— За те, щоб чорний день ніколи не настав. Але якщо все-таки прийде… щоб ми зустріли його не з подушкою в руках, а з повним серцем.
Вона довго дивилася на нього.
— Ти знаєш, що я сьогодні витратила більше, ніж за останні три роки разом?
— Знаю.
— І знаєш, що я все одно боюся?
— Знаю.
Вона зробила ковток. Потім ще один.
— Андрію… а якщо завтра справді щось станеться? Якщо я захочу ці гроші назад?
Він посміхнувся — дуже спокійно, дуже тепло.
— Тоді ми придумаємо щось нове. Разом. Але сьогодні… сьогодні ми просто були щасливі. І це вже не відбереш.
Опівночі десь унизу почали стріляти салюти. Неба вистачило на всіх — червоне, золоте, синє. Соломія притулилася до його плеча.
— Я, мабуть, залишу собі тільки сто тисяч, — тихо сказала вона. — На всяк випадок. А решту… витрачатиму. Потроху. Але витрачатиму.
— Це вже перемога, — відповів він.
Вони сиділи так ще довго. Сніг падав їм на волосся, на плечі, на руки. І вперше за багато років Соломія не думала, скільки коштує зігрітися вдома. Вона просто відчувала тепло.
А наступного ранку, першого січня, вона прокинулася о десятій ранку (вперше за п’ять років не встала о сьомій), подивилася на порожній гаманець і… посміхнулася.
Телефон задзвонив. Андрій.
— Ну що, не шкодуєш?
Вона потягнулася, як кішка.
— Шкодую, що не купила ще й ті черевики за дві тисячі. Вони були красиві.
Він розсміявся так, що вона відчула це навіть через слухавку.
— Тоді завтра підемо за ними. Разом.
— Тільки якщо ти платиш, — пожартувала вона.
— Ні, — відповів він серйозно. — Платитимеш ти. Бо це вже твоє життя. Не подушка. Не страх. А твоє.
Соломія закрила очі. І вперше за довгий час не відчула, що щось тисне всередині.
Чорний день, можливо, іще прийде. Але вона більше не збирала його спеціально.
Вона вирішила збирати спогади.
І це виявилося набагато дорожче.
Світлана Малосвітна
