Зоряна вже пошила весільну сукню, але коханий не приїхав ні через тиждень, ні через місяць. А тоді виявилося, що він взагалі забрав. документи з інституту. Вона місця собі не знаходила. А тоді вирішила поїхати до коханого додому. – Геть звідси, – закричала його мати, ледве побачивши її на порозі. – Щоб і ноги твоєї тут не було

Одного грудневого дня в приміщенні обласної ради зібралося чимало гостей з усіх регіонів України. Чиновники саме презентували новий проєкт, який виявився дуже успішним, і тому активно ділилися досвідом.

– Миколо Івановичу, дозвольте познайомити вас із авторкою цього проєкту, – мовив голова обласної ради до одного із гостей. – Зоряна Захарівна, наш провідний спеціаліст.

Микола Іванович на мить навіть заплющив очі. Ні! Цього ж не може бути!

– Приємно познайомитися! – мовила вродлива жінка.

– Зорька? – видихнув Микола Іванович. – Невже ти?

– Ні, не Зорька, а Зоряна Захарівна, – відповіла вона. – Даруйте, але час починати презентацію.

Микола з Зоряною збиралися одружитися відразу після закінчення інституту. Дівчина вже й тканину на сукню купила. Довгими вечорами в гуртожитку разом із дівчатами малювали ескізи майбутнього плаття. А тоді – чекали, коли його можна буде забрати з ательє.

– Ой, дівчата, дивіться – сніг, – Ольга кинулася до вікна. – І то який лапатий!

– Зима! – мрійливо мовила Зоряна. – Так люблю зиму! Вона ж така чарівна!

– Ага! І холоднюча яка! – відрізала Галя. – Я завжди мерзну і хочу чимшвидше в тепло. Краще б завжди було літо. Ти сьогодні мала забрати сукню, Зоряно!

– Так, вже йду за нею.

Плаття дійсно було красивим – ніжне, воно чудово пасувало Зоряні. Тож в ательє, а згодом – і в гуртожитку усі замилувалися нею.

– Ти тільки Миколі його не показуй, – порадила Галя. – Ну, кажуть, що не можна.

– Дурниці це все, – розсміялася Оля. – Старі забобони, яким давно пора канути в Лету.

Того дня Зоряна проводжала коханого, який їхав на Полтавщину до батьків. У нього захворіла бабуся, тож мама дала телеграму: мовляв, приїжджай, може, встигнеш попрощатися.

– Зорька, ти тільки не сумуй, – шепотів Микола, обнімаючи Зоряну. – Я все ж сподіваюся, що бабуся одужає і все буде добре. Тож я буквально за тиждень повернуся.

Проте він не приїхав ні через тиждень, ні через місяць. А тоді виявилося, що він взагалі забрав. документи з інституту. Зоряна місця собі не знаходила. А тоді вирішила поїхати до коханого додому.

– Геть звідси, – закричала його мати, ледве побачивши її на порозі. – Щоб і ноги твоєї тут не було.

– Та я… – на очах дівчини забриніли сльози. – Я Зоряна…

– Знаю, хто ти, – очі жінки наповнилися люттю. – Геть звідси! Не для тебе я сина ростила!

Отак, нічого не дізнавшись про коханого, Зоряна повернулася в столицю. Часто плакала, коли ніхто не бачив, сумувала за Миколою і все ніяк не могла зрозуміти, що ж трапилося. А згодом, коли вагітність, яку вона всіляко приховувала, стала очевидною, якось раптово заспокоїлася. Пішла на роботу, почала помаленьку купувати речі для немовляти.

Згодом була важка розмова з батьками. Батько пив «Корвалол», мама плакала. Та згодом батьки щиро раділи появі онука та онучки, бо Зоряна народила двійняток. Гляділи малечу, поки донька працювала в обласному центрі. Молода вродлива жінка трудилася на двох роботах, аби забезпечити найрідніших людей.

Минали роки. Вона стала чудовим фахівцем, купила квартиру. Діти виросли і стали студентами. Втрьох вони часто їздили до бабусі і дідуся – щось допомогти, привезти смаколиків та й просто відвідати.

– Доню, ти б подумала про себе, – не раз казала мама. – Роки біжать, а ти все одна і одна.

– Значить, така моя доля, – незмінно відповідала Зоряна і поспішала змінити тему розмови.

Якби хто знав, скільки сліз вона виплакала ночами! Скільки разів думала над тим, чому так сталося. І ось Микола – заступник голови обласної ради однієї з областей Центральної України. Вона відразу його впізнала. Скільки разів уявляла їхню зустріч, скільки всього хотіла сказати, а коли побачила, то усі слова зникли.

На презентації Микола все не міг відвести погляду від своєї Зорьки. Скільки років минуло, а кохав, наче вчора розлучилися. Тоді, 20 років тому, він поїхав до бабусі, яку його мати відправила до своєї сестри, яка жила в Берліні, на лікування. Відвезти бабусю мав Микола. Планувалося, що поїздка забере декілька днів, та виявилося, що в Берліні за бабусею потрібно було постійно доглядати, і тітка попросила його залишитися на деякий час.

Він писав своїй Зорьці, просив зрозуміти і дочекатися. А згодом отримав лист, в якому Галя, сусідка його коханої по кімнаті у гуртожитку, написала, що Зоряна вийшла заміж, вже вагітна і попросила більше не надсилати листів.

Ні він, ні вона й гадки не мали, що насправді Галі дуже подобався Микола. І коли він обрав Зоряну, то Галя вирішила будь-що, але розлучити закоханих. Спершу написала матері Миколи, що йому голову закрутила гуляща дівка, яка і алкоголю не цурається, і з чоловіками гуляє. Мовляв, вона й чародійством займається і тому напоїла чимось таким Миколу.

Тож коли мати почула від сина, що він збирається одружитися, то вирішила не допустити, щоб її причарованого сина прибрала до рук якась гульвіса. А тут і мати її захворіла, потрібне було лікування за кордоном. Скориставшись цим, попросила сестру якомога довше притримати сина в Берліні. Тоді забрала документи сина, аби подати в інший виш.

Усі листи, які Микола писав Зоряні, Галя перехоплювала і ховала. І щиро раділа, бачачи, як мучиться сусідка по кімнаті. «Хай не дістався мені, але й їй не дістався», – думала вона. Дівчина й подумати не могла, що з часом, коли її заради іншої залишить чоловік, вона дуже пошкодує про свій вчинок, бо вбачатиме в цьому покарання Небес. Галя пробувала розшукати Зоряну, аби попросити вибачення. Однак, коли зустрілися на зустрічі випускників, не змогла цього зробити.

Тим часом Микола все не зводив погляду з тієї, яку кохав усі ці 20 років…

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами – t1.ua