– Що з вами? Серце, голова? Швидку викликати?
– Ні, – тихо відповіла бабуся – мені добре, ось тільки дочка …
Опустивши сиву голову бабуся тихо і протяжно зітхнула.
– Щось з вашою дочкою? – Не вгамовувалася я.
– У неї то все добре …
По зморщеній щоці сповзла прозора сльоза. Я розгубилася. Що робити з малознайомою старенькою, яка плаче. Запропонувала проводити її додому. Вона похитала головою у відповідь.
– Мамо, ти де? – раптом пролунав по під’їзду різкий голос.
– Зараз йду. – відгукнулася бабуся.
– Дякую, я до доброти то не звикла, – сказала вона важко піднімаючись зі сходинок.
Минуло кілька місяців і я знову побачила сусідську бабусю. Цього разу вона сиділа на дитячому майданчику. Вигляд у неї був нещасний. У мені ж боролися два протилежні прагнення: не лізти в чужі проблеми і швидше в них влізти.
Погода була чудова, день суботній, всі справи я вже переробила, чоловік поїхав до сина з невісткою, чому б не витратити трохи часу на чуже горе.
Очі тужливі, тяжка складка біля губ, волосся розпатлане… що ж цього разу сталося?
– Відмінна погода! Гуляєте?
– Сиджу ось.
– Як вас звати?
– Анна Іванівна, можна просто Іванівна, а дочка та заразою кличе …
– Ви з нею живете?
– Одна я, дочка іноді заходить, в дні коли я пенсію отримую. Забере все і піде.
– Вона зараз де?
– У мене, ось і сиджу щоб не бачити її.
– Анна Іванівна, а ви не голодні?
Старенька лише рукою махнула й відвернулася.
– Ось що, ходімо до мене, я вас чаєм напою і поговоримо.
Уже вдома я посадила стареньку за стіл і налила їй борщу. Вона почала їсти, соромливо витираючи губи шматочком хліба. Доївши, подякувала.
– Давно я гарячого не їла, спасибі …
– Як ви живете? Без грошей, одна.
Вона з хвилину помовчала, а потім розповіла про дочку. Виростила вона її одна, без чоловіка. Рита була непоганою дівчинкою, закінчила технікум після школи і пішла працювати на будівництво маляром. А потім за словами бабусі «збожеволіла».
– Зійшлася з одним, – розповідала вона – ніби хлопець пристойний, а потім разом пити стали. І так вони, мила, пили … Потім чоловіка її посадили. Дочка моя чекати його не стала, з другом його зійшлася, і ось все почалося заново … Спочатку вона ще працювала, мені он навіть квартиру відремонтувала. Але раділа я недовго. Зовсім дочка пропала … Тепер до мене ходить раз на місяць як пенсію отримаю. Відніме все до копійки і піде.
– Так вам треба було в поліцію звернеться або в соцзабез.
Бабуся сказала, що зверталася, але скрізь була одна відповідь: справи сімейні, складу злочину немає, до дочки на роботу звертайтеся.
– Я лише одного разу написала на роботу її, ну насварили її там, а толку, не боїться вона місце втрачати, геть по квартирах почне ходити ремонти робити.
В той день бабуся просиділа у мене години дві, потім подякувала і пішла. Увечері я розповіла чоловікові про прикрощі сусідки, він пошкодував її, здивувався жорстокості дочки і пообіцяв у разі чого захистити сусідку.
Наступного разу зустрівши бабулю в під’їзді я сказала їй:
– Як тільки прийде ваша дочка і буде гроші відбирати відразу ж кличте мене або мого чоловіка. Ми з нею поговоримо.
– Та що ти мила, та хіба можна його вплутувати … – а потім знизивши голос до шепоту, сказала – вона ж і руку підняти може, було … і не раз … Не треба мені нічого, видно за гріхи свої страждаю …
Тут по під’їзду рознісся різкий крик:
– Мам, ну де ти?
Я здригнулася, схопила Анну Іванівна за руку і завела в свою квартиру.
– Міш! – покликала я чоловіка – йдемо розбиратися з цією жінкою.
– Не треба, не ходіть … – почала благати бабуля.
Але мене вже було не зупинити, полетіла я в бабуліну квартиру, двері були прочинені. Я рішуче увійшла.
Перше, що мені впало в очі це ідеальна чистота.
«Молодець, Анна Іванівна, в такому похилому віці і з такою дочкою утримує будинок в зразковому порядку!» – подумала я.
Пройшла по строкатому килимку в передпокої, рішуче ступила в кімнату, тут теж чистота, білосніжні серветки всюди, на вікнах герань.
– Мам, ти? – пролунав з кухні жіночий голос – скільки можна тебе чекати?
За мною тихо ступав чоловік, озброєний телефоном, щоб записати наш діалог …
Посеред кухні стояла жінка, зав’язана фартухом в горошок з білою хусткою на голові. Обличчя рум’яне, сяюче здоров’ям, широкі натруджені руки.
– Здрастуйте, -посміхнувся вона і тут же стала так схожа на Анну Івановну – ви хто?
– Сусіди … – оторопіла я
Весь вигляд Рити говорив про доброчесність, хазяйновитість і добродушність. І ні сліду пияцтва і жорстокості, про які розповідала її старенька мати.
Ми з Мішею розгублено переглядалися, а вона відкрила духовку і витягла деко рум’яних пиріжків.
– Сідайте, пригощайтесь, сьогодні з м’ясом спекла.
– Ви – Рита? В чому справа? Ваша мама розповідала … – залепетала я.
– Ох, мама знову за своє. Вона у мене … нездорова трохи. Так ви сядьте, поговоримо. Пиріжків покуштуйте.
З’ясувалося, що Анна Іванівна дійсно ростила дочку одна. Рита виросла, вийшла заміж і народила доньок – двійнят. Анна Іванівна через нелегкий свій характер з зятем не ужилася. Тоді квартиру розміняли. Рита з чоловіком і дітьми оселилася в комуналці, поки не отримали нову, а мати в однокімнатній квартирі.
Анну Іванівну не кидала, приходила прибирала, готувала їжу про запас. Потім Анна Іванівна зійшлася з чоловіком, він пив, і якось посварилися вони, він і штовхнув її сильно. Його посадили потім. А жінка так і залишилася з примхами. Так то нічого, самостійна, розумна, тільки іноді фантазія так і зашкалює.
Тут в кухню зайшла Анна Іванівна.
– Мам, ну ти знову за своє, – сердито сказала Рита, – треба знову до лікаря, ліки прописувати, та ти сідай, зараз чаю наллю, пиріжками пригощайся, твоїми улюбленими. Як ти себе почуваєш?
– Я себе добре відчуваю, а ти все одно зараза!
Рита зітхнула, сумно подивилася на нас з Мішею і сказала:
– Ось так і живемо.
