Господи, Марія ще жива, а ми вже подумки з нею прощаємося… Невже не залишилося їй хоча б трохи часу? — зі сльозами прошепотіла старенька сусідка. У хаті стояла така тиша, що було чути, як потріскують свічки біля ікони. Сусіди та родичі зібралися біля ліжка Марії, жінки пов’язали чорні хустини, чоловіки стояли мовчки, схиливши голови. Усі молилися, хрестилися й пошепки повторювали: — Господи, помилуй… Господи, почуй наші молитви. Якщо настав її час, прийми душу Марії у Своє Небесне Царство. Аж раптом до кімнати зайшла Орисина сусідка й тихо промовила: — Орисю, ти тільки подивися, у чому прийшла її донька! Невже вона не розуміє, що, можливо, востаннє бачить свою матір? Усі повернули голови до дверей

— Господи, Марія ще жива, а ми вже подумки з нею прощаємося… Невже не залишилося їй хоча б трохи часу? — зі сльозами прошепотіла старенька сусідка.

У хаті стояла така тиша, що було чути, як потріскують свічки біля ікони. Сусіди та родичі зібралися біля ліжка Марії, жінки пов’язали чорні хустини, чоловіки стояли мовчки, схиливши голови. Усі молилися, хрестилися й пошепки повторювали:

— Господи, помилуй… Господи, почуй наші молитви. Якщо настав її час, прийми душу Марії у Своє Небесне Царство…

Аж раптом до кімнати зайшла Орисина сусідка й тихо промовила:

— Орисю, ти тільки подивися, у чому прийшла її донька! Невже вона не розуміє, що, можливо, востаннє бачить свою матір?

Усі повернули голови до дверей.

35-річна Юстина щойно повернулася з міста. На ній була нова, яскраво-червона сукня, яку вона, очевидно, придбала для себе. Поки вся родина готувалася до можливої втрати, донька, здавалося, думала лише про свій вигляд.

— Невже для неї навіть сьогодні найважливіше те, що вдягнути? — прошепотіла одна із жінок.

Але ніхто з присутніх ще не знав, що Юстина зробить, коли підійде до материного ліжка. І саме тоді в кімнаті пролунають слова, від яких приголомшено дивитимуться одне на одного;

Юстина повільно підійшла до материного ліжка, присіла поруч і взяла її холодну руку у свої долоні.

— Мамо, ти тільки не думай, що я забула, який сьогодні день… Я знаю, що ти прощаєшся зі своїм життям, ти можеш піти від нас будь-якої миті. Але я прийшла до тебе саме в цій сукні не тому, що мені байдуже…

У кімнаті всі почали ще гучніше плакати .

— Пам’ятаєш, мамо, як ти все життя казала мені: «Галинко, не вдягай постійно чорного, сірого. Життя таке коротке, доню. Носи яскраві кольори, поки маєш сили радіти сонцю»?

Юстина витерла сльози й продовжила:

— Сьогодні вранці я поїхала купити собі сукню. І коли побачила цю червону, одразу згадала тебе. Ти колись казала, що червоний — це колір життя. Я хотіла, щоб ти побачила мене гарною, як колись, коли ще мала сили милуватися мною…

Старенька сусідка опустила очі. А жінка, яка першою засудила Юстину, тихо заплакала.

— Я не знаю, чи ти мене чуєш, мамо. Але якщо чуєш, знай: я ще не готова з тобою прощатися. Я так багато всього не встигла тобі сказати…

І тоді Юстина поклала голову на мамину руку та заплакала так, що вже ніхто в кімнаті не зміг стримати сліз.

Тієї ночі ніхто не розійшовся. Жінки сиділи на лавах уздовж стін і перебирали чотки, чоловіки вийшли на ґанок і тихо розмовляли про те, що вранці треба йти до отця Михайла.

Юстина не відходила від ліжка. Вона так і сиділа в червоній сукні, наче не помічала поглядів, які ковзали по ній з усіх боків.

А подивитися було на що. Бо не лише сукня обурила село. Ще перед хатою, на дорозі, стояла вантажівка з міста, і двоє чоловіків за вказівкою Юстини заносили у двір величезну коробку, обгорнуту плівкою.

Ганна Іванівна, яка вийшла їх зустріти, випадково побачила накладну, що стирчала з-під скотчу.

— Сто тисяч, — прошепотіла вона в сінях, ледве перевівши подих. — Сто тисяч гривень за диван. Білий, шкіряний. Я на власні очі бачила.

— Жартуєш, — відказала Орисина сусідка.

— Які там жарти. Мати лежить тут, а вона диван купує.

— У такий траурний день таке втнути, — похитала головою інша жінка. — Совісті в людини нема.

— Бо в місті живе, — додала третя. — Там усе по-іншому.

Орися чула кожне слово, але мовчала. Їй самій було важко дихати від образи на племінницю. Вона підійшла до Юстини й нахилилася до її вуха.

— Юстинко, що то за диван.

— Тітко, потім, — тихо відповіла та, не відриваючи очей від материного обличчя. — Благаю, потім.

— Люди говорять.

— Нехай говорять.

Близько першої години ночі двері рипнули, і до хати зайшов Василь, її старший брат. Від його куртки пахло морозом і дорогою. Він зупинився на порозі, побачив людей, свічки, сестру біля ліжка і спохмурнів.

— Я думав, що вже все, — сказав він замість привітання.

— Ти спізнився на два дні, — тихо мовила Юстина.

— Я працював. У Коломиї об’єкт, не відпустили.

— До Коломиї година дороги, Васильку.

— А тобі до нас скільки їхати. П’ять місяців тебе тут не було, а тепер сидиш у червоному й плачеш перед усім селом. Ще й диван притягла. Я щойно його у дворі бачив, стоїть під дощем, як пам’ятник.

— Він у плівці, не намокне.

— Не в цьому річ, — Василь підвищив голос. — Сто тисяч, Юстино. Сто тисяч за диван, коли мама лежить без тями. Ти хоч розумієш, як це виглядає.

— Розумію.

— То навіщо.

— Бо мала на те причину.

— Яку причину може мати людина, що купує шкіряну розкіш у день, коли мати прощається з життям.

Орися схопилася з лави.

— Василю, схаменися. Не при матері.

— А що я такого сказав, тітко Орисю. Ви самі годину тому шепотілися, що вона прийшла, як на весілля.

— Шепотілася, бо не знала.

— А тепер знаєте.

— Тепер я знаю тільки те, що вона не відповідає. Але й ти поводишся не краще.

Юстина повільно підвелася. Руку матері вона обережно поклала на ковдру.

— Вийдемо надвір.

— Кажи тут, раз уже така розумна.

— Добре. Тоді скажи мені, Василю, чому мама три місяці не пила ліків від серця.

У хаті стало так тихо, що знову було чути, як потріскують свічки. Василь примружився.

— Яких ліків.

— Тих, які я купувала й передавала через Ганну Іванівну. Кожного місяця, на ту суму, яку називав лікар. Ганно Іванівно, скажіть будь ласка, що ви мені відповіли, коли я питала.

Стара сусідка підвела голову.

— Я казала, дитино, що носила пакунки до порога. Тільки Василь щоразу приходив першим і казав, що сам занесе матері. Мовляв, йому по дорозі.

Усі повернулися до Василя. Він стояв, стискаючи шапку, і дивився кудись повз сестру.

— Це неправда, — нарешті сказав він.

— Правда, — озвалася Орися, і голос у неї зламався. — Марія мені сама казала, що ліків їй не приносять. Я думала, що Юстина забула, і на тебе, Юстинко, гнівалася. Господи, яка я була несправедлива.

— Тітко, ви не розумієте, — Василь знову підвищив голос. — Там були гроші, великі гроші. Я не просто так узяв.

— Ти взяв, — повторила Юстина.

— Позичив. Мав повернути до зими.

— У матері, яка лежить і не відповідає.

— Не кажи так.

— А як мені казати. Скільки було, Василю. Скажи, скільки.

Він мовчав. Тоді з ліжка долинув тихий шерех, наче хтось провів сухим листям по дереву. Усі завмерли.

— Васильку, — прошепотіла Марія, не розплющуючи очей. — Не кричи на сестру.

Хтось ахнув. Орися перехрестилася й упала на коліна біля ліжка. Юстина кинулася до матері, схопила її руку й побачила, що повіки справді здригаються.

— Мамо, мамусю, я тут. Ти чуєш мене.

— Чую, Юстинко, — ледь чутно мовила Марія. — Ти в червоному. Гарна. Така гарна, як колись.

Юстина заплакала знову, але тепер зовсім інакше, і всі в хаті це відчули. Жінки зашепотіли, хтось побіг по воду, хтось сказав, що треба кликати фельдшерку. Василь стояв посеред кімнати блідий, як стіна.

— Не треба фельдшерки, — сказала Юстина, не відриваючи очей від матері. — Я привезла лікаря. Він чекає в машині, бо не хотів заходити без дозволу. Васильку, піди поклич його.

— Якого лікаря.

— Романа Петровича. Кардіолога з обласної лікарні. Іди.

Василь вагався лише мить, а потім вийшов, і двері за ним глухо зачинилися.

Лікар виявився високим чоловіком у сірому пальті, зі втомленим обличчям. Він попросив усіх вийти, лишив тільки Юстину й Орисю. Люди висипали на подвір’я, збилися групками біля вікон і чекали. Хтось шепотів, що це диво, хтось, що це лише відстрочка.

Через пів години Роман Петрович вийшов на ґанок.

— Тиск був дуже низький, — сказав він. — Серце виснажене, бо його довго не підтримували. Вона втратила свідомість, її сприйняли за безнадійну, а їй просто потрібні були ліки й нормальний догляд.

— Тобто вона житиме, — запитала Орися.

— Якщо буде пити те, що я випишу, і якщо їй не заважатимуть. Я сказав би, що років десять у неї є.

— Десять років, — повторила Орися й розплакалася в хустину.

Юстина стояла осторонь, обхопивши себе руками. Лікар підійшов і м’яко торкнувся її плеча.

— Ви все правильно зробили.

— Я не була певна, що встигну, — тихо відповіла вона. — Мені подзвонила Ганна Іванівна й сказала, що мама лежить і не відповідає. Я була в магазині, тільки-но оплатила покупку. Просто побігла до вас у лікарню, навіть не перевдяглася.

— Вона вам пасує, — несподівано усміхнувся лікар. — Червоний колір справді колір життя.

Юстина вперше за вечір усміхнулася.

Але розмова з людьми була ще попереду. Вранці, коли Марія вже сиділа в ліжку, обкладена подушками, і слабо жувала хліб, вмочений у тепле молоко, до хати зайшла Ганна Іванівна з двома жінками. Вони стали на порозі й перезирнулися.

— Марійко, слава Богу, що ти з нами, — почала Ганна Іванівна. — Але ми мусимо сказати. Твоя донька вчора таке витворила, що все село гуде.

— Що саме, — спитала Марія.

— Приїхала у червоній сукні. Не вдягнула навіть хустки. А ще диван купила за сто тисяч. Білий. Шкіряний. У двір внесла, коли ти ще була між життям і засвітами.

— Тітко, — Юстина вийшла з кухні, — ви могли б і мені це сказати в очі.

— А що ти нам скажеш, дитино. Що в місті так заведено.

— Скажу правду. Тільки спершу нехай мама скаже, чи хоче вона це чути.

Марія повільно кивнула.

— Кажи, доню.

— Мамо, пам’ятаєте, торік восени, коли я приїхала на два дні, ми пішли до сусідів. У них був новий диван, білий, у залі. Ви сіли на нього й довго мовчали. А потім сказали мені на вулиці, що все життя мріяли хоч раз посидіти на такому, щоб ні скрипіло, ні пружини не муляли.

— Казала, — тихо озвалася Марія.

— А я пообіцяла собі, що куплю вам такий. Збирала цілий рік. Звісно, не одразу. У п’ятницю закінчила, у суботу вранці поїхала по диван. Мені його мали привезти в середу, але я вмовила доставити в день, коли сама поїду до вас. Хотіла зробити сюрприз, хотіла, щоб ви побачили, як ним милуєтеся.

— Диван, — прошепотіла Орися, схопившись за серце.

— Так, тітко. Диван. А сукню я купила, бо ви колись сказали, що червоний колір життя. Хотіла показати вам, що я пам’ятаю.

Ганна Іванівна опустила очі. Одна з жінок, яка першою засудила Юстину, тихо витерла сльозу.

— Тоді чому ти нам не пояснила одразу, — спитала вона.

— Бо мені було не до пояснень. Я думала, що мама вмирає.

У цей момент у хату зайшов Василь. Він був неголений, з червоними очима, і одразу було видно, що не спав.

— Юстино, я мушу сказати. Я вчора кричав на тебе, а вина була моя.

— Сядь, — сказала Марія. — Не стій над душею.

Він сів на краєчок стільця. Юстина залишилася біля вікна, склавши руки на грудях.

— Скільки ти взяв, — спитала мати.

— Тридцять дві тисячі. За весь час.

— Це ж половина того, що надсилала Юстина.

— Знаю, мамо. Я хотів повернути. Пообіцяв хлопцям із бригади вкластися в матеріали, а вони зникли з грошима, і я залишився винен ще більше.

— Чому ти не сказав мені, — спитала Юстина різко. — Я б допомогла.

— Тобі. Ти завжди все знала краще. Ти поїхала в місто, вчилася, влаштувалась, а я лишився при хаті. Ти шлеш мамі гроші, і всі кажуть, яка Юстина молодець. А я що. Я просто біля неї живу.

— Ти справді думаєш, що мені було легко. П’ятнадцять років я працювала на двох роботах, щоб мама могла лікуватися. А ти казав, що я приїжджаю лише показати нові чоботи.

— Я таке казав.

— Минулого Великодня, біля городу.

— Діти, — перебила Марія. — Годі.

Але Василь уже не міг зупинитися.

— Бо ти завжди була мамина улюблена. Тобі все, і навчання, і гроші на перший внесок.

— Мамина улюблена, — Юстина гірко засміялася. — Та мама мене в двадцять років з хати виганяла, бо я не хотіла йти за Мирона.

— Ніхто тебе не виганяв, — тихо мовила Марія.

— Ви сказали, що як не вийду, то нема чого й повертатись.

— Я сказала це зі страху, доню. Боялась, що ти залишишся сама.

У хаті знову повисла тиша. Марія підняла руку й поклала її на коліно сина.

— Васильку, я знала, що ти береш ті гроші. Не одразу, але знала.

— Знала, — перепитав Василь. — І мовчала.

— Хотіла, щоб ти сам прийшов. А коли ти не приходив, я не пила тих ліків, щоб не питати, куди вони поділися. Вирішила, що як Бог хоче мене забрати, то хай забирає.

— Мамо, — видихнула Юстина. — Ви не могли так вчинити.

— Могла, доню. Старі люди ще й не таке можуть. Але я була не права. Мало не залишила вас обох у такій сварці, що ви б і на моєму похороні не мирилися.

Орися тихо шморгнула носом. Василь закрив обличчя руками, і плечі в нього затряслися.

— Мені так соромно, мамо. Я ж тебе люблю. Я просто заплутався.

— Знаю, синку.

— Я віддам. Кожну копійку. Піду на другу зміну, продам машину, якщо треба.

— Машину не продавай, — раптом сказала Юстина. — Ти на ній мене до станції возитимеш.

Василь підняв на неї заплакані очі.

— Тобто.

— Тобто я залишаюся тут. Не назавжди, але на найближчий рік точно. Роман Петрович сказав, що мамі потрібен постійний догляд, а я можу працювати з дому. Квартиру здам, цього вистачить на ліки.

— Ти серйозно, — спитала Орися.

— Абсолютно. Начальниця вже погодилась.

— А твоє життя, — Марія стиснула її долоню.

— Мамо, це і є моє життя. Я надто довго думала, що воно десь у місті, між зустрічами й дедлайнами. А цієї ночі зрозуміла, що жодне важливе слово не можна відкладати на потім.

Марія заплющила очі й усміхнулася, а по зморшкуватій щоці скотилася сльоза.

— Тоді, діти, занесіть той диван у хату. Годі йому мокнути під дощем.

Василь із двома сусідами обережно внесли коробку до світлиці. Коли зняли плівку, білий шкіряний диван засяяв так, що навіть Ганна Іванівна ахнула. Його поставили під вікном, де ранішнє сонце лягало на підлогу золотою смугою.

— Ходи сюди, мамо, — сказала Юстина.

Вони з Василем підхопили Марію під руки й повели до світлиці. Вона повільно опустилася на м’яку шкіру, поклала долоні на підлокітники й довго мовчала.

— Не скрипить, — нарешті мовила вона.

— Не скрипить, — підтвердила Юстина.

— І пружини не муляють.

— Ні, мамо.

— Ну тоді, — Марія розсміялася, і сміх у неї вийшов тихий і дзвінкий, — тільки котам скажіть, щоб не залазили, а то подряпають.

Ганна Іванівна підійшла перша, взяла Юстину за руку.

— Прости нас, дитино. Ми тебе осудили, а ти ось що.

— Нічого, тітко. Хто ж міг знати.

— Ні, не нічого. Я тепер зі щирим серцем скажу, що ти найкраща донька в усьому селі.

— Перебільшуєте, — усміхнулася Юстина.

— Анітрохи, — відказала Орися й обняла її. — Анітрохи.

Марія тим часом попросила, щоб їй дали червону хустку з комода. Орися принесла її, стару, але ще яскраву, пахучу лавандою. Марія неквапливо зав’язала її під підборіддям, і бліде обличчя стало ніби живішим.

Весна того року прийшла рано. Біля хати розцвіла стара яблуня, Василь лагодив паркан і тихо щось наспівував. Орися щоранку приносила свіжі пироги й сварилась, що Марія їсть замало.

Юстина працювала на веранді за ноутбуком, а в перервах поливала матіолу під вікнами.

Одного вечора вони сиділи у світлиці втрьох. Марія на білому дивані куталася в плед, Юстина сиділа біля неї, а Василь розливав у чашки гарячий чай.

— Мамо, — сказала Юстина, — пам’ятаєте, ви колись питали, чи я повернуся.

— Пам’ятаю.

— Вибач, що так довго їхала.

— Головне, що приїхала вчасно, — відповіла Марія й обійняла доньку. — І в гарній сукні.

Василь засміявся першим, потім засміялися всі, а за вікном повільно спускалися сутінки, і десь далеко дзвонили до вечірньої.

Валентина Довга

You cannot copy content of this page