Звістка про те, що мама захворіла, застала Лесю за кордоном. Що ж робити? Документів нема. “Їдь до матері, Лесю. Ти ж у неї одна”

Довга дорога до МАМИЯКБИ МЕНЕ В ДИТИНСТВІ ЗАПИТАЛИ, ЯКА ДОРОГА НАЙДОВША, Я ВІДПОВІЛА Б, ЩО ВІД НАШОГО ДОМУ ДО ШКОЛИ. ТОД І ЩЕ НЕ ЗНАЛА, ЩО БУВАЮТЬ ДОВШІ ДОРОГИ, БО НА ГЕОГРАФ ІЧНІЙ КАРТІ Й ДОРОГИ, І ЛІ- СИ, І ГОРИ, Й РІКИ, І ВЕЛИКІ МІСТА БУЛИ МАЛЕНЬКИМИ ПОЗНАЧКАМИ. А МОЯ ДОРОГА ДО ШКОЛИ З ОДНОГО КУТКА СЕЛА В ІНШИЙ, ЧАСОМ ІЗ КАЛЮЖАМИ, ЧАСОМ ЗІ СНІГОВИМИ НАМЕТАМИ, ВИДАВАЛАСЯ МЕНІ ДУЖЕ ДОВГОЮ. Вільне Життя Анна ШУТУРМА. с. Слобідка Заліщицького району.

Згодом я дізналася, що в світі є мільйони доріг: великі автостради, залізниці, гірські стежки і стежки у джунглях… Але я не замислювалася про найдовші дороги й дороги неминучі. І про дорогу до мами — довгу-довгу…

У сімейних клопотах, за роботою і пошуках кращого ми так часто забуваємо про цю дорогу. Все обнадіюємо себе, що колись, потім, коли з’явиться більше часу, ми ступимо на неї. А часу нам насправді вистачає на все і всіх, крім найдорожчих людей. Обставини складаються так, що ми не можемо приїхати до родинного джерела навіть тоді, коли вже там нема кому нас зустріти. Зате в матерів, поки вони живі, завжди є час для дітей.
…Світлана плаче, бо минають дні, місяці, а туга за мамою не відступає.

— Скільки себе пам’ятаю, я завжди була з мамою, — розповідає. — Вона мене проводжала до школи, допомагала у всьому, підтримувала. Шила для мене одяг, в’язала. Коли я була студенткою, щосуботи приїжджала додому, бо знала, що мене чекають мама, бабуся і дідусь. У нашій хаті завжди було спокійно, тепло й затишно. Коли я вивчилася, вийшла заміж, то навіть не думала про те, щоби йти з дому. Мама з такою радістю і любов’ю бавила моїх дітей… Привчила їх до сільської праці. І хоч нині вони живуть у місті, та коли приїжджають, то не цураються жодної роботи. Коли вони вчилися, то навідувалися у вихідні додому й привозили бабусі гостинці. Вона тішилась, як дитина. І ось тепер її немає. І я не можу змиритися з цим. Може, я недолюбила її, щось недоговорила, недогледіла, та перед Богом і пам’яттю матері я чиста. Просто втратила дуже дорогу людину.

Читайте:Притча, яка допоможе Вам знайти своє Щастя. Варто прочитати, щоб змінитися назавжди!

Слухаючи Світлану, думаю про те, які щасливі матері, котрі живуть у дружних родинах серед дітей і внуків… А ось сусідка Світлани самотня. Ледве пересувається з допомогою палички. Діти — в Москві. Їхні гроші й передачі не можуть висушити материнські сльози, промовити тепле слово. Світлана підтримує стареньку, як може.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

…Чому дорога до мами така довга? Невже життя таке настало? Неправда! Бо коли нам чогось дуже хочеться, то перепон для нас немає, знаходимо і час, і засоби. Поміж тим не думаємо, що життя минає швидко. Невдовзі прийде зрілість, а потім приведе старість і самотність. Довга дорога до мами обтяжлива. Зате мамина дорога до дитини завжди легка, бажана, радісна.

…А ось іще одна історія. Звістка про те, що мама захворіла, застала Лесю за кордоном. Що ж робити? Документів нема. Та й робота підвернулася високооплачувана й не дуже важка. Довго чекала такої. Подруга радила:

—  Вона всю душу в тебе вкладала. Ти їй дуже потрібна. Ні сусідка, ні рідня не доглянуть її так, як ти.
— А як же робота? — розводила руками Леся. — Я стільки чекала такого шансу…

— Робота — не вовк, — не здавалася подруга, — до лісу не втече. Не буде цієї — трапиться інша. А мати — одна. Потім будеш жаліти.

— Я передам сусідці гроші — і хай радиться з лікарями й купує всі ліки, які скажуть, — вирішила Леся. — Лікарі краще знають, ніж я.

— Дурна ти, — спаленіла Оксана. — Їй потрібна ти! Чужі люди не замінять рідної дитини. Їдь, я тебе прошу, не роздумуй. Лишай усе. Біжи! Лети на крилах!

Мама тебе ніколи не залишила б у біді — і ти це добре знаєш…

Усю ніч Леся не спала. Думала гадала, як буде краще. Згадувала дитинство, маму, котра так про неї піклувалася, так раділа її успіхам, підтримувала у важкі хвилини. Як же матуся просила, щоби вона нікуди не їхала!

— Маєш зарплату, я — пенсію, — розмірковувала мама. — У нас — город, корівка. Якось проживемо. Не залишай мене саму, бо здоров’я в мене кепське. Ти знаєш…

— Ну що ти, мамусю, — лестилася доня. — Ти ще в мене — молодчина! А я так хочу кудись поїхати…

— Як знаєш, — здалася матір. — Але я не раджу. Яка тебе нужда біда жене? У тебе все є. Дасть Бог — і заміж скоро підеш.

— Ану ж, мамо, я там собі якогось принца знайду? — жартувала Леся.

Матір тільки скрушно похитала головою і тихенько зітхнула…

…Тепер Леся пригадувала собі її одиноку постать біля воріт. І легкий, наче зламаний, помах руки. І повні очі сліз. І печаль від розлуки в погляді.
Під ранок Лесі приснилася матір. Стояла біля криниці у світлій хустинці й мовчки, ніби з докором, а чи з болем, дивилася на неї. І Леся вирішила їхати. Ще день-два залагоджувала якісь справи, а подруга не давала спокою. Настирливо торочила одне й те ж:

— Їдь до мами! І нарешті Леся поїхала. Проте розминулася з гіркою звісткою. Мама відійшла у засвіти, коли донька була в дорозі до неї.

Тепер Лесина дорога до мами була встелена смутком і скроплена слізьми. Це єдина дорога, якою ідуть усі: бідні й багаті, керівники й підлеглі. Всі без винятку. Леся вже не хотіла нікуди їхати. Біль, жаль і невимовне каяття розпинали її. Але пізно.

Чому ж така довга дорога до мами? Придивіться, діти, до своїх матерів. Як вони ходять, як працюють, коли відпочивають, від чого плачуть, а від чого усміхаються… Прихиліться до них серцями, поговоріть, порадьтеся, навіть якщо не маєте в цьому потреби. І ваші матусі розквітнуть, і світ розквітне разом із ними. Коли є мама, дорога до неї найкоротша, бо в кінці шляху зорить світлий і чистий образ найдорожчої в світі людини. Єдиної і незамінної. Подаруйте їй крихітку віддяки за турботу, за недоспані ночі й найцінніший дар — дар життя.