Ти не отримаєш із батьківської хати ні копійки! Я доглядала за мамою, я біля неї ночами сиділа, а ти тільки на свята приїжджала! — заявила старша сестра. — А ти хоч раз запитала, чому мама щовечора чекала саме на мій дзвінок? — тихо відповіла молодша. — Не вигадуй! Не смій прикриватися мамою! — розсердилася сестра. Та коли нотаріус відкрила документи і почала читати вголос, обидві жінки зрозуміли, що справжня мамина воля була зовсім не такою, як вони собі уявляли

Вони стояли на сходах нотаріальної контори в Коломиї, і кожна тримала в руках сумку так, ніби в ній лежало все її життя. Ользі було п’ятдесят два, Марті сорок чотири. Дев’ять років різниці колись робили Ольгу другою мамою, а тепер перетворили на суддю, який не збирається слухати свідків.

— Ти не отримаєш із батьківської хати ні копійки. Я доглядала за мамою, я біля неї ночами сиділа, а ти тільки на свята приїжджала, — заявила старша сестра.

— А ти хоч раз запитала, чому мама щовечора чекала саме на мій дзвінок? — тихо відповіла молодша.

— Не вигадуй. Не смій прикриватися мамою, — розсердилася сестра.

— Я нічого не вигадую, — сказала Марта. — Я просто питаю.

— А я не буду відповідати. Мама була хвора, їй хотілося чути будь-кого, хто дзвонить. Могла б і з пральною машиною розмовляти, якби та їй відповідала.

— Олю.

— Що Олю. Три роки я бігала до неї зранку і ввечері. Підіймала її, мила, годувала з ложки. А ти присилала гроші й гарні листівки.

— Гроші, — повторила Марта, і голос її здригнувся. — Так, гроші.

— Не роби з себе мучениці.

На другому поверсі їх зустріла секретарка і провела до кабінету, де за широким столом сиділа нотаріус Світлана Романівна, жінка років шістдесяти з уважним поглядом і сивим пучком на потилиці.

Перед нею лежала тека з зав’язками, перев’язана ще й тонкою синьою стрічкою.

— Сідайте, будь ласка, — сказала вона. — Ганна Петрівна приходила до мене двічі. Перший раз півтора року тому, другий раз за два місяці до смерті. Другий заповіт скасовує перший, тож читатиму лише його.

— Двічі, — тихо мовила Ольга і подивилася на Марту так, ніби та сама підписала цей папір. — Зрозуміло.

— Я нічого не знала, — відповіла Марта.

— Звісно, не знала.

— Прошу вас обох помовчати, — спокійно сказала нотаріус. — Інакше ми тут просидимо до вечора.

Вона розв’язала стрічку, розгорнула аркуші й почала читати рівним голосом. Спершу були звичайні слова про здорову пам’ять, про відсутність тиску, про дату й місце. Потім пішли рядки про будинок із земельною ділянкою, про гараж, про вклад у банку.

— «Будинок з усім, що в ньому, і ділянку я заповідаю моїм донькам Ользі та Марті у рівних частках, по одній другій кожній», — прочитала нотаріус.

— Що? — Ольга підвелася. — У рівних частках?

— Сядьте, Ольго Іванівно.

— Ні, це якась помилка. Я жила в цьому домі. Я в ньому все зробила власними руками. Я фіранки вішала, я піч перекладала, я…

— Ви піч не перекладали, — несподівано сказала Марта. — Піч перекладав Мирон Гнатович, а оплачувала я.

Запала така тиша, що було чути, як у коридорі стукає чийсь каблук.

— Що ти сказала? — повільно перепитала Ольга.

— Нічого. Забудь.

— Ні, ти вже сказала. Повтори.

— Олю, не тут.

— Саме тут. При людях. Ти оплачувала піч. Добре. А я, виходить, нічого не робила. Я просто так дев’ять разів ходила з відрами до криниці, коли в хаті не було води.

— Вода в хаті була, — сказала Марта. — З позаминулого року. Колонку для води теж ставили за мої гроші.

— Це неправда.

— Це правда, і мама знала.

— Мама не могла цього знати, бо вона мені сказала, що то сусід допоміг.

— Сусід допоміг, — кивнула Марта. — Тільки гроші сусідові відправила я.

Ольга сіла. Вона сіла так різко, що стілець скрипнув. Обличчя її пішло червоними плямами, і вона стала дуже схожою на матір, коли та сердилася.

— Дозвольте продовжити, — м’яко сказала нотаріус. — Тут є ще дещо, і воно важливе.

— Читайте, — буркнула Ольга.

— «Обидві частини не можна продавати, дарувати чи закладати протягом п’яти років від дня мого відходу, якщо одна з моїх доньок не погодиться на це письмово. Протягом першого року по моєму відході обидві мої доньки мають провести в цьому домі разом не менше двадцяти одного дня».

— Двадцять один день, — вигукнула би Ольга, але вона лише видихнула: — Разом. З нею.

— Ви мене чули, — відповіла Марта. — Я теж не мрію про таке.

— Ти навіть не питаєш, чому мама так вирішила.

— Бо я думаю, що знаю.

— І чому?

— Тому що вона хотіла, щоб ми нарешті перестали воювати.

— А хто воює? Я воюю? Це ти з’являєшся раз на рік, як ревізор, і дивишся, чи правильно я поставила чашки.

— Я дивилася, бо мені було соромно, — сказала Марта. — А коли мені соромно, я стаю неприємною. Ти це знаєш.

Нотаріус кашлянула.

— Є ще лист. Ганна Петрівна просила передати кожній із вас по конверту, але читати їх тут не обов’язково. Також вона залишила ключ.

Вона висунула шухляду і поклала на стіл маленький мідний ключик, потертий, із вушком, зав’язаним червоною ниткою.

— Від чого він? — запитала Ольга.

— Мені сказано лише, що ви знаєте, від чого, але здогадається лише одна з вас. Це вже її слова, не мої.

Ольга потягнулася до ключа першою. Марта теж. Їхні пальці зустрілися над столом, і обидві різко відсмикнули руки.

— Це від скрині, — сказала Марта. — Від мамчиної скрині в сінях.

— Не вигадуй. Скриня зламана, її замок давно не працює.

— Той замок, що ззовні, зламаний. А внизу, під дном, є ще один, дрібний. Мама мені колись показала, коли я була малою.

— Мені вона нічого не показувала, — після паузи сказала Ольга. Голос її став тихим і майже чужим.

— Бо ти була при ній щодня, а мені вона мусила залишити хоч щось.

— Тобто ти знала.

— Я знала про ключ. Не про заповіт.

— Це одне й те саме.

— Ні, Олю, не одне.

Вони вийшли на вулицю, де сіро-білий листопадовий вітер гнав по бруківці сухе листя. Ольга швидко йшла до зупинки, Марта ледве встигала.

— Я поїду з тобою, — сказала вона.

— Нікуди ти не поїдеш.

— Ключ у мене, — Марта показала мідний ключик. — Нотаріус віддала його мені, бо ти потягнулася друга, а я перша.

— Ти зовсім збожеволіла. Ми вже не діти.

— Тоді поводься як доросла і не збирай мене з порога.

Ольга зупинилась. Вона довго дивилася на сестру, на її втомлене обличчя, на темні кола під очима, на пальто, яке не годилось до такої погоди.

— Добре, — сказала вона нарешті. — Їдьмо. Але на вечерю я тебе не кличу.

— Я й не прошу.

У маршрутці вони сиділи окремо, одна біля вікна, інша через два ряди. Під Княждвір’ям почало смеркати, і в вікнах хат запалилося світло.

Хата Ганни Петрівни стояла крайня, біла, з синіми віконницями, і виглядала так, ніби господиня просто вийшла до сусідки по сіль.

У сінях було холодно й пахло сушеною м’ятою. Скриня стояла під лавою, висока, окута залізом, із облупленою зеленою фарбою.

— Бачиш, замок зламаний, — сказала Ольга. — Я ж казала.

— Допоможи мені її посунути.

— Навіщо?

— Бо ключ не тут. Ключ під дном.

Вони взялися за скриню з двох боків. Вона була важка, і вони обидві, червоні від напруги, посунули її на півметра. Марта лягла на холодну підлогу, заглянула під днище і засміялася коротко, майже без звуку.

— Є.

— Що там?

— Дірочка. Така мала, що в неї ледве входить.

Ключ повернувся із сухим клацанням. Дно скрині, виявилося, мало другий, неглибокий відсік, прикритий дощечкою. Марта обережно дістала звідти пакунок, обгорнутий у рушник, і розгорнула його на лаві.

Там лежали три речі: товстий зошит у клітинку, перев’язана гумкою пачка квитанцій і диктофон, старий, із кнопками, який Ольга колись купила матері, щоб та записувала рецепти.

— Це ж мій диктофон, — прошепотіла Ольга. — Я думала, вона його загубила.

— Вона його не губила.

— Ти знала?

— Ні. Клянуся тобі, ні.

Ольга взяла зошит. Почерк був знайомий, нерівний, зі старанними петельками. На першій сторінці стояло: «Щоб не забути, що кому я винна».

— Читай ти, — сказала Ольга. — Я не можу.

— Давай разом.

Вони сіли поруч на лаву, підсунули ближче настільну лампу, яку Ольга ввімкнула, не питаючи, і Марта прочитала першу сторінку вголос.

— «Олі я винна руки. Вона мені їх віддала всі, до кінця, а я навіть не вміла подякувати. Не умію. Дякувати завжди було важче, ніж чекати».

Ольга затулила рот долонею.

— Далі.

— «Марті я винна мовчання. Це я попросила її приїжджати рідше. Бо коли вона приїжджала, вони з Олею сварилися з порога, а в мене від того піднімався тиск. Я сказала їй, дитино, дзвони мені ввечері, а на свята приїжджай, коли можна. Вона послухалась. І, мабуть, досі думає, що я її не хотіла бачити».

Марта перестала читати. Лампа тихо гула. Десь на горищі стукала гілка.

— Ти не казала мені, — прошепотіла Ольга.

— А що я мала казати? Що мама відсилає мене з рідного дому, бо ми не вміємо розмовляти? Ти б вирішила, що я брешу.

— Я б… — Ольга замовкла. — Так, вирішила б.

— Ото ж.

— То чому ти дзвонила щовечора? Просто через це?

— Не просто. Вона боялася вечорів. Коли темніє, їй ставало страшно. Я розповідала їй про все: про роботу, про сусідів, про те, що купила, що зварила. Іноді вона просила мене просто мовчати в слухавку, щоб чути, що я дихаю. Вона казала, що тоді їй не самотньо.

— А я була поруч, — сказала Ольга.

— Ти була поруч, і вона це знала. Тому й боялася за тебе. Бачила, як ти зникаєш. Ти ж не спала, не їла, не їздила до дітей.

— Я не могла її залишити.

— Знаю. Тому й платила.

— Чим платила?

Марта взяла пачку квитанцій, зняла гумку.

— Ось це, — сказала вона. — Це я нічого не приховувала, просто ніхто не питав. Ліки, які ти бачила в шафці, не завжди були від аптеки через район. Частину привозила дівчина з обласної лікарні, і я їй платила. Сиділка, яка приходила двічі на тиждень, коли ти їздила до свого лікаря, теж була не з соцслужби. Я її наймала.

— Та сиділка була.

— Ні, Олю.

Ольга довго мовчала. Потім витерла очі рукавом і сказала зовсім іншим тоном, у якому не було ні гніву, ні гордості:

— Я думала, що ти нічого не робиш. Що тобі просто байдуже.

— А я думала, що тобі байдуже до мене. Що ти мене не пускаєш до мами.

— Я тебе не пускала.

— Іноді так.

— Іноді так, — повторила Ольга. — Бо я боялася, що вона любить тебе більше.

— А я боялася, що вона любить більше тебе.

Вони сиділи й дивились одна на одну, і між ними раптом стало нескінченно багато місця, у яке можна було говорити.

— Є ще диктофон, — сказала Марта.

Вона натиснула кнопку. Спершу була тиша, потім шурхіт, потім голос, слабкий, але чіткий. Голос Ганни Петрівни.

— «Доню Олю, доню Марто. Якщо ви слухаєте це разом, значить, я таки домовилась із вами обома. А якщо кожна слухає окремо, то нічого, я і для цього щось придумала».

Ольга засміялась і заплакала водночас.

— «Я не залишила вам гроші, бо не вмію ділити те, що не міряється грошима. Хата ваша обох. Піч ваша, і вода ваша, і сад, і навіть стара груша, під якою ви колись билися за гойдалку. Ви обидві хороші. Тільки не вмієте цього помітити одна в одній».

— «Олю, дякую, що не відходила. Марто, дякую, що не покинула мене в темряві. А тепер дайте одна одній по чашці чаю й погляньте, що там у шафі у верхній шухляді. Я там залишила вам смішну штуку».

Запис урвався.

Вони одночасно підвелися. У кухні Ольга без слів відчинила верхню шухляду і дістала звідти маленьку дерев’яну гойдалку, розмальовану червоною фарбою. Іграшкову, не більше долоні, з двома дерев’яними фігурками, схожими на дівчаток.

— Тато робив, — сказала Марта. — Я пам’ятаю.

— Я теж.

— Виходить, вона все пам’ятала.

— Вона пам’ятала краще за нас, — відповіла Ольга. — Поставиш чайник?

— Ти мене просиш?

— Я тебе прошу, так.

Марта поставила чайник. За вікном сніг, перший у цьому році, почав падати великими лапатими пластівцями. Ольга дістала з буфета дві чашки, ті самі, з відбитими ручками, з яких вони пили ще дітьми.

— Двадцять один день, — сказала вона. — Це ж треба.

— Це багато.

— Це небагато, якщо не сваритися.

— Ми будемо сваритися, — чесно мовила Марта.

— Звісно будемо. Але, може, вже не так.

— Може.

Вони пили чай мовчки, але мовчання цього разу було зовсім інакше, не зустрічне, а спільне, як тепле покривало.

— Олю, — сказала Марта. — Я хочу залишитись на ніч.

— Ліжко в залі застелене. Мама сама перед відходом прала білизну, хоч я просила не вставати.

— Вона була впертою.

— Ми теж.

Марта всміхнулась. Ольга всміхнулась у відповідь, невпевнено, ніби відвикла.

Уночі, коли хата затихла, Марта вийшла на ґанок і подзвонила чоловікові, щоб сказати, що лишається. Повертаючись, вона побачила, що у вікні кухні горить світло. Ольга сиділа за столом із мамчиним зошитом і читала його далі.

— Не спиш, — сказала Марта.

— Не можу. Тут ще багато. Вона писала про нас обох навіть про те, що ми з тобою ніколи не вміли їй сказати.

— Прочитай мені.

— Тепер?

— Тепер.

Ольга посунула лампу, і Марта сіла поруч. Одинадцята година переходила в північ, у печі тріскотіли дрова, а на столі між ними стояли дві чашки й мідний ключик із червоною ниткою.

Наступного літа вони справді прожили в хаті не двадцять один день, а майже два місяці. Сварилися, звісно, і через борщ, і через те, куди садити капусту, і через стару лавку, яку Ольга хотіла викинути, а Марта вважала пам’яттю.

Але щовечора, коли темніло, вони вмикали світло в кухні, наливали чай, і одна з них брала телефон та набирала номер іншої, хоч та сиділа за стіною. Це була їхня жартівлива традиція, що лишилася від мами.

— Алло, — казала Ольга. — Це ти?

— Це я, — відповідала Марта. — Як справи?

— Нормально. Тепер нормально.

І обидві сміялися, бо знали, що мама десь чує.

Віра Лісова

You cannot copy content of this page