Вони стояли на сходах нотаріальної контори в Коломиї, і кожна тримала в руках сумку так, ніби в ній лежало все її життя. Ользі було п’ятдесят два, Марті сорок чотири. Дев’ять років різниці колись робили Ольгу другою мамою, а тепер перетворили на суддю, який не збирається слухати свідків.
— Ти не отримаєш із батьківської хати ні копійки. Я доглядала за мамою, я біля неї ночами сиділа, а ти тільки на свята приїжджала, — заявила старша сестра.
— А ти хоч раз запитала, чому мама щовечора чекала саме на мій дзвінок? — тихо відповіла молодша.
— Не вигадуй. Не смій прикриватися мамою, — розсердилася сестра.
— Я нічого не вигадую, — сказала Марта. — Я просто питаю.
— А я не буду відповідати. Мама була хвора, їй хотілося чути будь-кого, хто дзвонить. Могла б і з пральною машиною розмовляти, якби та їй відповідала.
— Олю.
— Що Олю. Три роки я бігала до неї зранку і ввечері. Підіймала її, мила, годувала з ложки. А ти присилала гроші й гарні листівки.
— Гроші, — повторила Марта, і голос її здригнувся. — Так, гроші.
— Не роби з себе мучениці.
На другому поверсі їх зустріла секретарка і провела до кабінету, де за широким столом сиділа нотаріус Світлана Романівна, жінка років шістдесяти з уважним поглядом і сивим пучком на потилиці.
Перед нею лежала тека з зав’язками, перев’язана ще й тонкою синьою стрічкою.
— Сідайте, будь ласка, — сказала вона. — Ганна Петрівна приходила до мене двічі. Перший раз півтора року тому, другий раз за два місяці до смерті. Другий заповіт скасовує перший, тож читатиму лише його.
— Двічі, — тихо мовила Ольга і подивилася на Марту так, ніби та сама підписала цей папір. — Зрозуміло.
— Я нічого не знала, — відповіла Марта.
— Звісно, не знала.
— Прошу вас обох помовчати, — спокійно сказала нотаріус. — Інакше ми тут просидимо до вечора.
Вона розв’язала стрічку, розгорнула аркуші й почала читати рівним голосом. Спершу були звичайні слова про здорову пам’ять, про відсутність тиску, про дату й місце. Потім пішли рядки про будинок із земельною ділянкою, про гараж, про вклад у банку.
— «Будинок з усім, що в ньому, і ділянку я заповідаю моїм донькам Ользі та Марті у рівних частках, по одній другій кожній», — прочитала нотаріус.
— Що? — Ольга підвелася. — У рівних частках?
— Сядьте, Ольго Іванівно.
— Ні, це якась помилка. Я жила в цьому домі. Я в ньому все зробила власними руками. Я фіранки вішала, я піч перекладала, я…
— Ви піч не перекладали, — несподівано сказала Марта. — Піч перекладав Мирон Гнатович, а оплачувала я.
Запала така тиша, що було чути, як у коридорі стукає чийсь каблук.
— Що ти сказала? — повільно перепитала Ольга.
— Нічого. Забудь.
— Ні, ти вже сказала. Повтори.
— Олю, не тут.
— Саме тут. При людях. Ти оплачувала піч. Добре. А я, виходить, нічого не робила. Я просто так дев’ять разів ходила з відрами до криниці, коли в хаті не було води.
— Вода в хаті була, — сказала Марта. — З позаминулого року. Колонку для води теж ставили за мої гроші.
— Це неправда.
— Це правда, і мама знала.
— Мама не могла цього знати, бо вона мені сказала, що то сусід допоміг.
— Сусід допоміг, — кивнула Марта. — Тільки гроші сусідові відправила я.
Ольга сіла. Вона сіла так різко, що стілець скрипнув. Обличчя її пішло червоними плямами, і вона стала дуже схожою на матір, коли та сердилася.
— Дозвольте продовжити, — м’яко сказала нотаріус. — Тут є ще дещо, і воно важливе.
— Читайте, — буркнула Ольга.
— «Обидві частини не можна продавати, дарувати чи закладати протягом п’яти років від дня мого відходу, якщо одна з моїх доньок не погодиться на це письмово. Протягом першого року по моєму відході обидві мої доньки мають провести в цьому домі разом не менше двадцяти одного дня».
— Двадцять один день, — вигукнула би Ольга, але вона лише видихнула: — Разом. З нею.
— Ви мене чули, — відповіла Марта. — Я теж не мрію про таке.
— Ти навіть не питаєш, чому мама так вирішила.
— Бо я думаю, що знаю.
— І чому?
— Тому що вона хотіла, щоб ми нарешті перестали воювати.
— А хто воює? Я воюю? Це ти з’являєшся раз на рік, як ревізор, і дивишся, чи правильно я поставила чашки.
— Я дивилася, бо мені було соромно, — сказала Марта. — А коли мені соромно, я стаю неприємною. Ти це знаєш.
Нотаріус кашлянула.
— Є ще лист. Ганна Петрівна просила передати кожній із вас по конверту, але читати їх тут не обов’язково. Також вона залишила ключ.
Вона висунула шухляду і поклала на стіл маленький мідний ключик, потертий, із вушком, зав’язаним червоною ниткою.
— Від чого він? — запитала Ольга.
— Мені сказано лише, що ви знаєте, від чого, але здогадається лише одна з вас. Це вже її слова, не мої.
Ольга потягнулася до ключа першою. Марта теж. Їхні пальці зустрілися над столом, і обидві різко відсмикнули руки.
— Це від скрині, — сказала Марта. — Від мамчиної скрині в сінях.
— Не вигадуй. Скриня зламана, її замок давно не працює.
— Той замок, що ззовні, зламаний. А внизу, під дном, є ще один, дрібний. Мама мені колись показала, коли я була малою.
— Мені вона нічого не показувала, — після паузи сказала Ольга. Голос її став тихим і майже чужим.
— Бо ти була при ній щодня, а мені вона мусила залишити хоч щось.
— Тобто ти знала.
— Я знала про ключ. Не про заповіт.
— Це одне й те саме.
— Ні, Олю, не одне.
Вони вийшли на вулицю, де сіро-білий листопадовий вітер гнав по бруківці сухе листя. Ольга швидко йшла до зупинки, Марта ледве встигала.
— Я поїду з тобою, — сказала вона.
— Нікуди ти не поїдеш.
— Ключ у мене, — Марта показала мідний ключик. — Нотаріус віддала його мені, бо ти потягнулася друга, а я перша.
— Ти зовсім збожеволіла. Ми вже не діти.
— Тоді поводься як доросла і не збирай мене з порога.
Ольга зупинилась. Вона довго дивилася на сестру, на її втомлене обличчя, на темні кола під очима, на пальто, яке не годилось до такої погоди.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Їдьмо. Але на вечерю я тебе не кличу.
— Я й не прошу.
У маршрутці вони сиділи окремо, одна біля вікна, інша через два ряди. Під Княждвір’ям почало смеркати, і в вікнах хат запалилося світло.
Хата Ганни Петрівни стояла крайня, біла, з синіми віконницями, і виглядала так, ніби господиня просто вийшла до сусідки по сіль.
У сінях було холодно й пахло сушеною м’ятою. Скриня стояла під лавою, висока, окута залізом, із облупленою зеленою фарбою.
— Бачиш, замок зламаний, — сказала Ольга. — Я ж казала.
— Допоможи мені її посунути.
— Навіщо?
— Бо ключ не тут. Ключ під дном.
Вони взялися за скриню з двох боків. Вона була важка, і вони обидві, червоні від напруги, посунули її на півметра. Марта лягла на холодну підлогу, заглянула під днище і засміялася коротко, майже без звуку.
— Є.
— Що там?
— Дірочка. Така мала, що в неї ледве входить.
Ключ повернувся із сухим клацанням. Дно скрині, виявилося, мало другий, неглибокий відсік, прикритий дощечкою. Марта обережно дістала звідти пакунок, обгорнутий у рушник, і розгорнула його на лаві.
Там лежали три речі: товстий зошит у клітинку, перев’язана гумкою пачка квитанцій і диктофон, старий, із кнопками, який Ольга колись купила матері, щоб та записувала рецепти.
— Це ж мій диктофон, — прошепотіла Ольга. — Я думала, вона його загубила.
— Вона його не губила.
— Ти знала?
— Ні. Клянуся тобі, ні.
Ольга взяла зошит. Почерк був знайомий, нерівний, зі старанними петельками. На першій сторінці стояло: «Щоб не забути, що кому я винна».
— Читай ти, — сказала Ольга. — Я не можу.
— Давай разом.
Вони сіли поруч на лаву, підсунули ближче настільну лампу, яку Ольга ввімкнула, не питаючи, і Марта прочитала першу сторінку вголос.
— «Олі я винна руки. Вона мені їх віддала всі, до кінця, а я навіть не вміла подякувати. Не умію. Дякувати завжди було важче, ніж чекати».
Ольга затулила рот долонею.
— Далі.
— «Марті я винна мовчання. Це я попросила її приїжджати рідше. Бо коли вона приїжджала, вони з Олею сварилися з порога, а в мене від того піднімався тиск. Я сказала їй, дитино, дзвони мені ввечері, а на свята приїжджай, коли можна. Вона послухалась. І, мабуть, досі думає, що я її не хотіла бачити».
Марта перестала читати. Лампа тихо гула. Десь на горищі стукала гілка.
— Ти не казала мені, — прошепотіла Ольга.
— А що я мала казати? Що мама відсилає мене з рідного дому, бо ми не вміємо розмовляти? Ти б вирішила, що я брешу.
— Я б… — Ольга замовкла. — Так, вирішила б.
— Ото ж.
— То чому ти дзвонила щовечора? Просто через це?
— Не просто. Вона боялася вечорів. Коли темніє, їй ставало страшно. Я розповідала їй про все: про роботу, про сусідів, про те, що купила, що зварила. Іноді вона просила мене просто мовчати в слухавку, щоб чути, що я дихаю. Вона казала, що тоді їй не самотньо.
— А я була поруч, — сказала Ольга.
— Ти була поруч, і вона це знала. Тому й боялася за тебе. Бачила, як ти зникаєш. Ти ж не спала, не їла, не їздила до дітей.
— Я не могла її залишити.
— Знаю. Тому й платила.
— Чим платила?
Марта взяла пачку квитанцій, зняла гумку.
— Ось це, — сказала вона. — Це я нічого не приховувала, просто ніхто не питав. Ліки, які ти бачила в шафці, не завжди були від аптеки через район. Частину привозила дівчина з обласної лікарні, і я їй платила. Сиділка, яка приходила двічі на тиждень, коли ти їздила до свого лікаря, теж була не з соцслужби. Я її наймала.
— Та сиділка була.
— Ні, Олю.
Ольга довго мовчала. Потім витерла очі рукавом і сказала зовсім іншим тоном, у якому не було ні гніву, ні гордості:
— Я думала, що ти нічого не робиш. Що тобі просто байдуже.
— А я думала, що тобі байдуже до мене. Що ти мене не пускаєш до мами.
— Я тебе не пускала.
— Іноді так.
— Іноді так, — повторила Ольга. — Бо я боялася, що вона любить тебе більше.
— А я боялася, що вона любить більше тебе.
Вони сиділи й дивились одна на одну, і між ними раптом стало нескінченно багато місця, у яке можна було говорити.
— Є ще диктофон, — сказала Марта.
Вона натиснула кнопку. Спершу була тиша, потім шурхіт, потім голос, слабкий, але чіткий. Голос Ганни Петрівни.
— «Доню Олю, доню Марто. Якщо ви слухаєте це разом, значить, я таки домовилась із вами обома. А якщо кожна слухає окремо, то нічого, я і для цього щось придумала».
Ольга засміялась і заплакала водночас.
— «Я не залишила вам гроші, бо не вмію ділити те, що не міряється грошима. Хата ваша обох. Піч ваша, і вода ваша, і сад, і навіть стара груша, під якою ви колись билися за гойдалку. Ви обидві хороші. Тільки не вмієте цього помітити одна в одній».
— «Олю, дякую, що не відходила. Марто, дякую, що не покинула мене в темряві. А тепер дайте одна одній по чашці чаю й погляньте, що там у шафі у верхній шухляді. Я там залишила вам смішну штуку».
Запис урвався.
Вони одночасно підвелися. У кухні Ольга без слів відчинила верхню шухляду і дістала звідти маленьку дерев’яну гойдалку, розмальовану червоною фарбою. Іграшкову, не більше долоні, з двома дерев’яними фігурками, схожими на дівчаток.
— Тато робив, — сказала Марта. — Я пам’ятаю.
— Я теж.
— Виходить, вона все пам’ятала.
— Вона пам’ятала краще за нас, — відповіла Ольга. — Поставиш чайник?
— Ти мене просиш?
— Я тебе прошу, так.
Марта поставила чайник. За вікном сніг, перший у цьому році, почав падати великими лапатими пластівцями. Ольга дістала з буфета дві чашки, ті самі, з відбитими ручками, з яких вони пили ще дітьми.
— Двадцять один день, — сказала вона. — Це ж треба.
— Це багато.
— Це небагато, якщо не сваритися.
— Ми будемо сваритися, — чесно мовила Марта.
— Звісно будемо. Але, може, вже не так.
— Може.
Вони пили чай мовчки, але мовчання цього разу було зовсім інакше, не зустрічне, а спільне, як тепле покривало.
— Олю, — сказала Марта. — Я хочу залишитись на ніч.
— Ліжко в залі застелене. Мама сама перед відходом прала білизну, хоч я просила не вставати.
— Вона була впертою.
— Ми теж.
Марта всміхнулась. Ольга всміхнулась у відповідь, невпевнено, ніби відвикла.
Уночі, коли хата затихла, Марта вийшла на ґанок і подзвонила чоловікові, щоб сказати, що лишається. Повертаючись, вона побачила, що у вікні кухні горить світло. Ольга сиділа за столом із мамчиним зошитом і читала його далі.
— Не спиш, — сказала Марта.
— Не можу. Тут ще багато. Вона писала про нас обох навіть про те, що ми з тобою ніколи не вміли їй сказати.
— Прочитай мені.
— Тепер?
— Тепер.
Ольга посунула лампу, і Марта сіла поруч. Одинадцята година переходила в північ, у печі тріскотіли дрова, а на столі між ними стояли дві чашки й мідний ключик із червоною ниткою.
Наступного літа вони справді прожили в хаті не двадцять один день, а майже два місяці. Сварилися, звісно, і через борщ, і через те, куди садити капусту, і через стару лавку, яку Ольга хотіла викинути, а Марта вважала пам’яттю.
Але щовечора, коли темніло, вони вмикали світло в кухні, наливали чай, і одна з них брала телефон та набирала номер іншої, хоч та сиділа за стіною. Це була їхня жартівлива традиція, що лишилася від мами.
— Алло, — казала Ольга. — Це ти?
— Це я, — відповідала Марта. — Як справи?
— Нормально. Тепер нормально.
І обидві сміялися, бо знали, що мама десь чує.
Віра Лісова