Селом поповзли чутки, що Віталик заскочив дружину в комірчині з якимось далекобійником, а потім вона й взагалі утікла з ним. Тоді Лариса й подумала, що це її шанс отримати коханого чоловіка.
З Зоєю Лариса здружилася вже після закінчення школи. Хоча в одному класі просиділи десять років, особливо близькими не були. А подружилися якось несподівано — поверталися вдвох пізньої ночі з клубу, коли остання маршрутка давно поїхала, а до села залишалося кілька кілометрів.
— Ти не боїшся сама ходити вночі? — запитала тоді Зоя.
— Боюся. Але ще більше боюся, що мама дізнається, о котрій я повернулася.
Дівчата розреготалися.
Відтоді почали частіше ходити разом на танці, проводжати одна одну додому, обговорювати сільські новини та сміятися з хлопців. Щоправда, найголовнішого одна одній не розповідали.
Лариса по вуха закохалася у Віталика. А Віталик, як на зло, не зводив очей із Зої.
Зоя ж любила увагу чоловіків. Була вона тоненька, чорнява, з великими очима й такою посмішкою, від якої хлопці забували, навіщо прийшли до клубу.
Лариса поруч із нею почувалася звичайною сірою мишкою.
Однієї п’ятниці вся молодь зібралася на міському вокзалі. Чекали електричку додому. Мороз щипав щоки, хлопці жартували, дівчата тулилися одна до одної.
Лариса стояла трохи осторонь і крадькома дивилася на Віталика. Той обіймав Зою за талію, щось шепотів їй на вухо, а вона сміялася, закинувши голову.
Лариса відвернулася.
«Ну чому вона? Чим я гірша?»
Саме тоді до гурту наблизився чоловік у засмальцьованій куфайці та брудній в’язаній шапці. Довге жирне волосся вибивалося з-під неї. Від незнайомця тхнуло так, що дівчата мимоволі відступили.
— Фу-у, діду, вам що, більше ніде стати? — скривився Віталик. — Місця мало?
— Та почекай, піду, — спокійно відповів той.
Він подивився Віталику просто у вічі, а тоді раптом швидко заговорив:
— Ти з нею щасливим не будеш. Не обіймай, бо не твоя. Он ту обнімай, вона тебе давно любить.
Чоловік махнув рукою в бік гурту, але кому саме показував, ніхто не зрозумів. Після цього розвернувся й почалапав уздовж перону.
— Оце кадр! — засміявся хтось із хлопців. — Ще й пророк знайшовся!
Але сміх вийшов якийсь невпевнений. Лариса стояла червона, як маків цвіт. Серце калатало.
«Він на мене показував? На мене?»
Тієї ночі вона довго не могла заснути. Вперше за довгий час дозволила собі помріяти, що колись Віталик таки подивиться на неї так, як зараз дивився на Зою.
Минуло кілька місяців. Одного вечора дівчата поспішали до клубу. Там мали показувати індійський фільм. Зоя всю дорогу поправляла зачіску й загадково посміхалася.
— Чого ти така задоволена? — запитала Лариса.
— А ти нікому не розкажеш?
— Та кажи вже!
— Я собі хлопця в місті знайшла. Мішка його звати. Гарний, толковий, працює. Будемо одружуватися.
— Серйозно?
— А ти думала, я до старості по клубах бігатиму?
Лариса намагалася радіти, хоча всередині щось солодко й гаряче затремтіло.
— А Віталик? — обережно поцікавилася вона.
Зоя махнула рукою.
— Та що Віталик? Я його ніколи й не любила. Він мені просто подобався. А Мішка — зовсім інша справа.
Лариса вже майже не слухала. У голові стукала лише одна думка: Віталик буде вільний!
Відтоді вона почала ходити до клубу щовихідних. Старалася опинитися біля нього, першою запрошувала на танець, розпитувала про роботу, навчання, друзів.
А він відповідав неохоче.
— Ти чого сьогодні така балакуча? — якось запитав.
— А що, не можна?
— Та можна. Просто ти раніше тихіша була.
— Люди змінюються, Віталику.
— Буває, — відповів він і знову почав роздивлятися натовп.
Шукав Зою.
«Дурнику, — думала Лариса. — Вона вже за іншого заміж збирається. Забудь ти її».
Та Віталик не забував.
Зоя тим часом зникла з села. Не приходила до Лариси, не ходила на танці. Певно, готувалася до весілля.
А потім настав той вечір, який Лариса згадуватиме все життя. У клубі було людно. Грала музика, хлопці жартували, дівчата кружляли в танці. Лариса стояла біля стіни, коли раптом відчула, як чиїсь руки обійняли її за талію.
— Привіт!
Вона озирнулася. Віталик!
— Привіт, — ледь вимовила.
— Чого сама стоїш?
— А ти хіба не бачиш? Чекаю, поки хтось запросить.
— То ходімо.
Він простягнув руку. І цілий вечір танцював лише з нею. Лариса не могла повірити власному щастю. Вона сміялася, жартувала, хоча всередині все тремтіло. Коли музика стихла, Віталик запропонував провести її додому.
Дорогою говорили про дрібниці. Він розповідав про навчання, вона — про господарство, маму, роботу.
Біля хвіртки він раптом зупинився.
— Ларисо…
— Що?
— Ти мені давно подобаєшся.
Вона відчула, як ноги стали ватяними.
— Правда?
— А ти думала, я просто так цілий вечір із тобою танцював?
Він притягнув її до себе й поцілував.
Над селом висіло зоряне небо. Десь гавкав собака, за городами шумів вітер, а Лариса стояла, заплющивши очі, і почувалася найщасливішою дівчиною у світі.
«Отже, той чоловік на вокзалі не помилився», — подумала вона.
Наступного ранку Лариса прокинулася раніше за всіх. Умилася, зачесалася, навіть одягла нову кофту, хоча нікуди не збиралася.
Мама зайшла до кімнати, порпалася у шафі, шукаючи хустку.
— Чула новину? Зойка твоя заміж виходить у неділю.
— Знаю, — усміхнулася Лариса.
— Та не за того міського Мішку, якого ти мала на увазі.
— А за кого?
— За Віталика.
Лариса спершу навіть не зрозуміла почутого.
— Що ти сказала?
— Кажу, за Віталика. Його мати вже всім розповіла. Учора хлопці святкували парубоцький вечір. Ледве додому приповз.
Лариса повільно сіла на ліжко.
— Мамо, ти щось плутаєш. Зоя ж із Мішкою…
— Та який там Мішка! Не знаю, що вони собі надумали. Але весілля буде. У неділю.
Мама нарешті знайшла хустку й вийшла. А Лариса залишилася сидіти, дивлячись у порожнечу. У голові знову й знову лунав учорашній голос: «Ти мені давно подобаєшся».
Вона відчула себе обдуреною, використаною, приниженою. Отже, він знав, що одружується. Знав, що через два дні стане чоловіком іншої жінки. І все одно цілував її біля хвіртки! «Навіщо? Навіщо ти це зробив, Віталику?»
Того дня вона не виходила з хати. Навіть їсти не могла. А в неділю село гуляло весілля. Зоя була в білій сукні, з високою зачіскою та червоними губами. Віталик стояв поруч, трохи напружений, але усміхнений.
Лариса дивилася на весільні фотографії, які потім показували сусіди, і не могла зрозуміти, як людина може так спокійно дивитися в очі двом жінкам.
Життя, однак, не стояло на місці. Зоя народила сина. Спочатку молоде подружжя жило наче всі: господарство, робота, дитина, щоденні клопоти. Але щастя в їхній хаті не затрималося.
Зоя влаштувалася працювати в магазин. Була веселою, любила пожартувати з чоловіками, а Віталик дедалі частіше повертався додому похмурим.
— Ти знову пізно? — запитував він.
— А що, мені тепер перед тобою звітувати?
— Я тебе питаю, де була.
— Там, де ти мене не шукав.
— Зоя, не починай.
— Це ти не починай! Думаєш, я тут тільки для того, щоб тобі борщі варити?
Сварки ставали дедалі гучнішими. Потім селом поповзли чутки, що Віталик заскочив дружину в комірчині з якимось далекобійником.
— Та не може бути! — дивувалися сусідки.
— А чого не може? Молодий, гарний чоловік, а вона за чужими бігає.
Згодом Зоя почала випивати. Спочатку з чоловіками за компанію, потім сама. Дитину часто залишала свекрусі. А одного ранку село приголомшила новина: Зоя втекла.
Сіла у вантажівку того самого далекобійника, забрала сумку з речами й навіть не озирнулася. Коли сусідка запитала, чи не шкода їй сина, Зоя тільки роздратовано відмахнулася:
— Передайте Віталику, хай дитину сам доглядає. Я своє відробила!
Далекобійником виявився Мішка — той самий міський парубок, за якого Зоя колись збиралася заміж. Ось тобі й любов! Лариса почула про все це від матері.
— Бачиш, дочко, як воно буває? — зітхнула та. — Не все золото, що блищить.
Лариса промовчала. Вона знову почала думати про Віталика. Тепер він залишився сам із маленьким сином. Працював, готував, прав дитячі речі, а вечорами ходив із хлопчиком на руках по подвір’ю.
І серце Лариси стискалося від жалю. Одного вечора вона сказала матері:
— Я піду до Віталика.
Мати відразу насторожилася.
— Навіщо?
— Хочу допомогти.
— Допомогти? Чи знову заміж за нього захотіла?
Лариса підняла очі.
— І заміж теж.
Мати аж присіла.
— Ти що, розум втратила?!
— Мамо…
— Та схаменися! У нього дитина! У нього дружина невідомо де! Ти хочеш усе це на себе взяти?
— Дружини в нього немає.
— А минуле є! І воно нікуди не дінеться!
Лариса відчула, як у грудях здіймається образа.
— Я його люблю.
— Любиш? А він тебе?
— Полюбить.
Мати заплакала.
— Дитино, невже ти не розумієш? Не можна будувати своє щастя на надії, що колись тебе покохають.
— А я не можу без нього.
— Можеш! Просто не хочеш!
— Мамо, досить!
— Ні, не досить! Ти собі життя ламаєш!
Мати раптом схопила її за руку, а потім, не витримавши, добряче шарпнула. Лариса відступила.
— Навіть ти проти мене?
— Я за тебе, дурненька! Я ж мати!
Жінка впала перед дочкою на коліна й обхопила її ноги.
— Не йди. Прошу тебе. Не йди до нього.
Лариса дивилася на матір, і в неї теж котилися сльози. Але рішення вже було прийняте. Вона обережно звільнила ноги, взяла пальто й вийшла з хати.
У Віталиковій хаті горіло світло. Лариса постукала й несміливо прочинила двері. Він сидів на кухні біля столу й годував малого кашею. Дитина крутилася, розмазувала їжу по щоках і невдоволено фиркала.
— Та стривай ти, бешкетнику, — бурмотів Віталик. — Не хочеш каші? А що хочеш? Шоколаду? То мама тобі й шоколад купуватиме, якщо знайдеться.
Побачивши Ларису, він завмер.
— Ти?
— Привіт.
— Щось сталося?
— Ні. Тобто… Можна зайти?
Віталик витер руки рушником.
— Заходь.
Вона стояла біля дверей, не знаючи, куди подіти руки.
— Я чула про Зою.
— Ну, то й добре. Тепер у селі всі знають.
— Мені шкода.
Він гірко всміхнувся.
— Мені теж. Особливо малого.
Хлопчик раптом заплакав. Віталик узяв його на руки, притиснув до плеча. Лариса дивилася на них і відчувала, як у серці розростається ніжність.
— Віталику, я хочу тобі дещо сказати.
— Слухаю.
— Прийми мене. Я буду тобі гарною дружиною. А малому стану за маму.
Він довго мовчав. Потім обережно поклав дитину в ліжечко.
— Ларисо, ти хоч розумієш, що кажеш?
— Розумію.
— Я не подарунок. У мене дитина, господарство, борги. Та й характер у мене не мед.
— А в мене, думаєш, мед?
Він уперше за вечір усміхнувся.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
— А якщо я тебе не покохаю?
Лариса опустила очі. Це запитання боліло найбільше.
— Я не прошу тебе зараз обіцяти те, чого ти не відчуваєш. Просто дай мені шанс.
Віталик підійшов до неї.
— Ти ж знаєш, що я колись…
— Знаю. Ти кохав Зою. Не треба мені про це нагадувати.
— І все одно прийшла?
— Прийшла.
Він подивився на неї довгим, уважним поглядом.
— Дурна ти, Ларисо.
— Можливо. Але я свого не відпускаю.
Він тихо засміявся.
— То залишайся. Принаймні сьогодні. Малого треба купати, а я вже геть заплутався, скільки води наливати.
Лариса вперше за багато років відчула, що стоїть саме там, де хоче бути.
Не можна сказати, що їхнє життя відразу стало казкою.
Перші роки були непростими. Малий часто хворів, Віталик багато працював, а Лариса вчилася бути матір’ю чужій дитині.
Вона вставала ночами, прала пелюшки, готувала, бігала на роботу й поверталася додому, де завжди знаходилося ще сто справ.
Хлопчик спочатку називав її Ларисою.
— Мамо, а де моя машинка? — якось запитав він.
Лариса завмерла.
— Яка машинка, синку?
— Червона. Тато казав, що ти мені купиш.
Вона засміялася крізь сльози.
— Куплю, обов’язково куплю.
Відтоді він дедалі частіше називав її мамою.
Коли хлопчикові виповнилося сім років, у них народилася донечка. Віталик носив дружину на руках, хоча ніколи не був надто балакучим.
Він міг мовчки полагодити хвіртку, принести з магазину улюблені цукерки, накрити плечі курткою, коли вона мерзла. Але слова «люблю» Лариса від нього так і не почула.
Одного разу, коли діти вже підросли, вона не витримала.
— Віталику, скажи мені чесно, ти мене коли-небудь кохав?
Він відірвався від газети.
— А що за питання?
— Звичайне. Я жінка, мені іноді хочеться почути щось приємне.
— Ти що, сумніваєшся?
— Не знаю. За всі роки ти жодного разу не сказав, що любиш мене.
Віталик поклав газету на стіл.
— Ларисо, я ж із тобою живу. Що тобі ще треба?
Вона гірко всміхнулася.
— Може, просто почути три слова?
Він помовчав, а потім підвівся.
— Ходи сюди.
Обійняв її за плечі й поцілував у чоло.
— Не вигадуй собі дурниць. Ти в мене найкраща.
Вона притулилася до його грудей. І знову промовчала.
Минуло двадцять п’ять років.
Син уже оженився. Невістка чекала дитину, і Лариса щодня питала, чи добре вона себе почуває, чи не треба чогось привезти.
Молодша донька теж збиралася заміж. У хаті знову пахло пирогами, примірками суконь і весільними клопотами.
Якось увечері Лариса сиділа на кухні, перебираючи старі фотографії. На одній були вони з Зоєю — молоді, усміхнені, з великими мріями. Лариса довго дивилася на подругу. Де вона тепер?
Казали, що з Мішкою вони довго не прожили. Потім Зоя поневірялася світом, міняла чоловіків, роботи й міста. А згодом прийшла страшна звістка: її знайшли замерзлою в сусідній області.
Лариса тоді довго не могла заснути. Не через зловтіху. Просто шкода було дівчини, з якою колись ділила дорогу з клубу, сміх і молодість.
— Що роздивляєшся? — запитав Віталик, заходячи на кухню.
— Старі фотографії.
Він глянув на знімок.
— О, Зойка. Давно її не бачив.
— І не побачиш уже.
Віталик нічого не відповів. Лариса прибрала фотографію до альбому.
— Пам’ятаєш того чоловіка на вокзалі? — раптом запитала вона.
— Якого?
— У брудній шапці. Ще коли ми молоді були. Він сказав тобі, що з Зоєю щасливим не будеш, а обіймати треба ту, яка тебе давно любить.
Віталик засміявся.
— А-а, той бомж! Пам’ятаю. Дивний був тип.
— Він же мав рацію.
— Може.
Лариса уважно подивилася на чоловіка.
— Як думаєш, він справді був пророком?
Віталик знизав плечима.
— А може, просто бачив, як ти на мене дивилася.
Вона завмерла.
— Ти помічав?
— Та всі помічали, Ларисо. Ти ж від мене очей не відводила.
— І чого ж ти мовчав?
Віталик підійшов, обійняв її за плечі й тихо сказав:
— Бо дурний був.
Лариса засміялася.
— Оце вже точно!
Він поцілував її в скроню.
— І добре, що ти тоді прийшла.
Вона підняла на нього очі.
— Тобі добре?
— А хіба ні?
— Тоді скажи…
— Що?
— Ти щасливий зі мною?
Віталик не відповів відразу. Подивився на неї, потім на фотографію дітей на стіні.
— Щасливий, Ларисо. Дуже.
Вона опустила голову, щоб приховати сльози. Це не були сльози образи чи розчарування. Просто за всі ці роки вона так і не перестала чекати від нього простих слів.
Але, можливо, тепер уже й не потрібно було їх вимагати. Бо він пам’ятав, які ліки вона п’є, коли в неї болить голова. Знав, що вона любить ранкову каву з двома ложечками цукру. Завжди залишав їй найкращий шматочок пирога. А коли вона засинала перед телевізором, тихенько вимикав світло й накривав ковдрою.
Хіба це не любов?