22 роки я будувала дачу: чоловік вирішив переписати її на матір.
Віра несла із саду тарілку з полуницею, коли почула голос Геннадія. Вона зупинилася біля дверей веранди. Не тому що хотіла підслухати. Її ім’я прозвучало так, начебто про неї говорили як про щось неживе. Як про стару шафу, яку пора винести.
— Дачу оформимо на матір, вона не потрібна, — сказав Геннадій комусь усередині.
Віра впізнала другий голос — сусід Толик. За останні два роки вони з Геннадієм зблизилися: то шашлики, то баня, то якісь розмови напівголосно на ділянці. Віра не надавала значення. Чоловіки дружать, що тут такого? А Толик відповів:
— Правильно. Моя теж намагалася на свою матір переписати квартиру, я вчасно перехопив. Головне, щоб Віра не пронюхала до нотаріуса.
Полуниця посипалася на ґанок. Вона навіть не помітила, як випустила тарілку. Стояла, притиснувши руку до перил, і відчувала, як дерев’яний стовпчик впивається в долоню. А все інше здавалося чужим сном.
Цю дачу вони купили двадцять два роки тому. Точніше, купили ділянку: шість соток з похиленим сараєм і колодязем, який пересихав щоліта.
Віра тоді працювала бухгалтером у школі. Геннадій водив маршрутку. Грошей не вистачало ні на що, але дачу хотіли обоє.
Чи їй так здавалося?..
Ні, тоді хотів і він. Віра пам’ятала, як Геннадій першого ж вечора поставив посеред ділянки два перевернуті відра, поклав зверху дошку й сказав: «Стіл є. Решта додасться». Вони їли хліб із помідорами, сарай за спиною пах мишами, а Гена показував, де буде дім. Саме він показував. Віра ще боялася загадувати так далеко.
Потім він возив дошки, сам крив дах, одного разу впав із драбини й два тижні виходив на роботу з перев’язаною рукою. Вона не збиралася цього забувати. Як не могла забути й свого: шкільну бухгалтерію до п’ятої, чужі звіти вечорами за додаткову плату, гроші в конверті з написом «На вікна». Вікна вони поставили раніше, ніж купили їй зимове пальто.
За дверима скрипнув стілець. Геннадій вийшов на ґанок і зупинився над розсипаною полуницею.
— Ти чого?
Віра подивилася на нього. Футболка вицвіла на плечах, на щоці червоний слід від подушки: після обіду він поспав, поки вона поралася в саду. Звичайний її чоловік. До дивного звичайний.
— До якого нотаріуса ти мене збирався везти?
Він відразу глянув їй за спину, начебто там міг стояти ще хтось.
— Заходь. Чого на ґанку розмовляти.
Толик з’явився в дверях із недопитою кружкою. Віра раніше не помічала, як часто він приносив її зі своєї бані й залишав у них. Потім вона мила кружку разом із їхнім посудом, а Геннадій відносив назад.
— Віро, ти не так зрозуміла, — почав сусід. — Тут питання юридичне…
— Толику, йди додому.
— Та я до чого тут?
— От і я не знаю.
Він поставив кружку на підвіконник, протиснувся повз Геннадія й пішов до хвіртки. Не швидко, навіть навмисно неквапливо. Віра дочекалася, поки він вийде.
Геннадій нагнувся за тарілкою. Від неї відколовся невеликий шматок.
— Хорошу тарілку розколотила, — пробурмотів він.
Вона нічого не відповіла. Тоді він поклав уламок у тарілку й випростався.
— Ми лиш обговорювали.
— Що саме?
— Як майно краще оформити. Зараз усе на мені числиться.
— Я знаю, на кому числиться.
Коли оформляли ділянку, вони записали власником Геннадія. Він їздив із продавцем, відвозив документи, потім займався домом. Вірі навіть на думку не спадало, що прізвище в паперах колись стане важливішим за те, як вони жили.
— Ну от. На матір переведемо, і буде спокійніше.
— Кому?
— Та всім. Чого ти відразу починаєш?
Він говорив роздратовано, як говорив, коли вона питала, чому знову тече кран, який він обіцяв полагодити. Начебто неприємність полягала в її питаннях.
— Ти сказав, що я не потрібна.
— Для оформлення! Ти хоч слухай цілком.
— А Толик навіщо велів від мене приховувати?
Геннадій відвів очі й узявся зчищати нігтем засохлу фарбу з перил. Навесні вони фарбували веранду. Віра тоді просила купити другий пензель, але він сказав, що й одним упораються.
— Бо ти б улаштувала оце саме.
— Ти вже дізнавався про документи?
Він помовчав.
— Дізнавався.
— І про мою згоду тобі сказали?
— Сказали, Віро. Ніхто без тебе нічого не робить. Поїхали б разом, пояснили б тобі нормально.
— Хто пояснив би?
— Я. Нотаріус. Мати б приїхала.
Тепер Віра зрозуміла, чому треба було не дати їй «пронюхати». Не збиралися вони підробляти підпис чи потайки вивозити документи. Усе було набагато звичніше. Привезти її, посадити поруч із Антоніною Павлівною й сказати: ми домовилися. Ти що, матері не довіряєш? Людей затримуєш? Дома не можна було обговорити?
Дома якраз обговорювати й не збиралися.
— А навіщо це тобі, Гено?
— Щоб дача в сім’ї залишилася.
Він вимовив це впевнено й лиш потім подивився на неї.
Віра чекала продовження. Хоч якоїсь поправки. Геннадій потер шию й сказав:
— У Толика дружина теж спочатку нічого не збиралася ділити.
— Я в тебе щось ділю?
— Поки ні.
Вона сіла на сходинку, бо стояти стало важко. Чоловік хотів посунути ногою ягоди, але вона зупинила його:
— Не дави. Я зберу.
І сама злякалася того, що сказала. Все ще збиралася збирати. Підбирати, відмивати, рятувати те, що можна врятувати.
Геннадій приніс із кухні миску. Поставив поруч і деякий час стояв над нею.
— Ну не будемо оформляти, раз ти так проти. Усе. Закрили питання.
Віра підвела голову.
— Ти давно це вирішив?
— Пару тижнів тому розмовляли.
Два тижні. За цей час він попросив її замовити нові петлі для воріт, вони разом вибирали насос, а минулої неділі вона весь вечір рахувала, чи вистачить грошей утеплити підлогу в маленькій кімнаті. Геннадій сидів навпроти й казав, що треба брати матеріал кращий, один раз роблять.
Вона поклала в миску ягоду, обліплену піском.
— Я в місто поїду.
— Через розмову?
— Так.
Він сказав, що відвезе після вечері. Віра відповіла, що до автобуса встигне пішки. І пішла збирати сумку, не дочекавшись, поки він вирішить, чи достатньо серйозна в неї причина.
Увечері Геннадій зателефонував спитати, де лежить засіб від мурах. Віра пояснила. Потім сиділа з телефоном у руці й ніяк не могла зрозуміти: він справді вважав, що все скінчилося?
У понеділок вона дістала документи на дачу й записалася на консультацію до нотаріуса. Їй треба було почути не Геннадія й не Толика.
Там їй пояснили, що куплені в шлюбі ділянка й дім залишалися спільним майном, хоч власником був указаний чоловік. Для дарування потрібна була її нотаріально оформлена згода. Ні на що подібне Віра раніше не підписувалася. Вона уточнила, як можна оформити поділ, записала, які документи знадобляться, і прибрала блокнот у сумку.
Від цього стало спокійніше, але легше не стало.
Вона ж не для того прожила з Геннадієм стільки років, щоб тепер перевіряти, яким способом він може залишити її без дачі.
У середу прийшла Антоніна Павлівна. Віра була дома одна, розбирала робочі папери за кухонним столом. Свекруха принесла пакет з огірками з магазину й поставила його біля хлібниці.
— Гена сказав, ти засмутилася.
Віра прибрала папери.
— Він сказав, через що?
— Та що ви там знову не поділили. Сідай, я ненадовго.
Антоніна Павлівна сіла сама, розправила на колінах спідницю. На дачу вона приїжджала рази три за літо. Геннадій ставив їй крісло в тінь, Віра підносила ягоди, а свекруха розповідала, як у них раніше все росло без добрив і всяких дорогих засобів.
— Ти ж розумієш, що я тебе не скривджу, — сказала вона.
Віра дивилася на неї й раптом відчула таку втому, начебто вони розмовляли вже кілька годин.
— А зараз ви що пропонуєте?
— Нічого у вашому житті не зміниться. Їздили й будете їздити. Я сама туди рідко добираюся. Але ви люди гарячі. Посваритеся, почнете продавати. А так буде кому зупинити.
— Ми з Геною не збиралися продавати.
— Поки не збиралися. Він мені розповів, скільки ти йому останнім часом висловлюєш.
Віра мимоволі подивилася на календар над столом. У травні вони посварилися через навіс. Геннадій хотів продовжити площадку для машини й поставити великий стіл, щоб можна було сидіти із сусідами. Для цього треба було прибрати дві грядки полуниці й пересадити смородину. Вона сказала, що спочатку треба розібратися з підлогою: із маленької кімнати тягнуло так, що у вересні там не можна було ночувати. Гена образився. Потім начебто заспокоївся.
— Це він про навіс?
— І про навіс. Чоловік теж хоче в себе відпочивати.
— А я йому заважаю?
— Ти все приймаєш близько до серця. Ну прибрав би він ці дві грядки. Скільки з них ягоди? У магазині купите.
Віра не стала розповідати, скільки. І про інші сварки теж не стала: про музику до півночі, коли вранці йому за кермо, про незнайомих людей у домі, про Толикове «хазяйко, накрий нам на стіл щось». Вона намагалася розмовляти з чоловіком про те, як вони обоє будуть жити на дачі. Він, виявляється, шукав спосіб перестати з нею радитися.
— Ви погодилися оформити на себе?
Антоніна Павлівна поправила пакет з огірками.
— Я синові допомогти погодилася. Він там скільки здоров’я залишив.
— Знаю.
— От і не треба все перекреслювати.
Віра встала, щоб прибрати робочі папери з краю столу. Вони заважали свекрусі, та все зачіпала їх ліктем.
— Я своєї згоди не дам.
— Ну, отже, не даси, — після паузи сказала Антоніна Павлівна. — Тільки навіщо ти тоді з цього цілу історію робиш? Він же відмовився.
Перед виходом вона попросила передати Геннадієві, щоб той заїхав до неї в п’ятницю: треба було підняти на антресоль коробку. Віра записала прохання на аркушику. За звичкою. Потім подивилася на цей запис і зателефонувала чоловікові відразу, поки свекруха ще спускалася сходами.
Найближчої суботи Віра все-таки поїхала на дачу. Не могла інакше. Там залишалися помідори в теплиці, яким у спеку потрібна була вода, і нова полуниця, посаджена ще в квітні. За тиждень усе це не перестало бути їй дорогим.
Геннадій зустрів її так, начебто вона повернулася після короткої хвороби.
— Ну от. А ти переживала. Я поливав.
У теплиці було залито біля входу й сухо в дальньому кінці. Він завжди квапився з поливом. Віра взяла шланг, але зауваження не зробила. Вода йшла літнім водопроводом, який провели в товаристві сім років тому. Колодязь вони так і не змогли привести до ладу: до середини літа в ньому знову залишалося надто мало води.
Геннадій підійшов, постояв біля відчинених дверей.
— До вечора Толик зайде. М’ясо привезе.
Вона продовжувала поливати.
— Я йому сказав, що ти більше не злишся.
— Дарма сказав.
— Віро, ну скільки можна? Я ж скасував усе.
— Я чула.
— То чого ще треба?
Вона перекрила воду.
— А якби я тоді не почула, ти б скасував?
Геннадій довго мовчав. Віра чекала. Тепер їй було важливо дочекатися, не підказуючи йому слушну відповідь.
— Не знаю, — сказав він нарешті. — Ми б поговорили.
— У нотаріуса?
Він смикнув плечем.
— Ну давай тепер кожне слово пригадувати.
Віра прибрала шланг. Потім пішла в дім і вийняла з кухонної шухляди аркуш із розрахунком утеплення підлоги. Там було все: площа, ціна дошки, доставка, запас на кріплення. На звороті Геннадій намалював, як треба переставити шафу, щоб вона не закривала розетку.
Вона сиділа над цим аркушем, поки чоловік вовтузився з газонокосаркою. Підлогу справді треба було утеплювати. І шафа заважала. Нічого з того, про що вони дбали тиждень тому, не зникло. Тільки Віра більше не розуміла, заради якого їхнього майбутнього життя вона знову візьме додаткові звіти й сидітиме ночами над чужими цифрами.
Толик прийшов близько шостої. Віра почула його голос і вийшла на веранду.
— Добрий вечір, — сказав він із награною ввічливістю.
— Добрий.
— Генко, решітку відмив?
Віра подивилася на чоловіка. Він підвівся їй назустріч і сказав:
— Там огірки в холодильнику. Поріжеш?
Він не знущався. Вечерю треба було готувати, і це по-старому стосувалося її.
— Ні, Гено. Ви самі.
Вона зібрала сумку. Цього разу Геннадій не запропонував відвезти.
У місті Віра майже до ранку переглядала оголошення про продаж дач. Спершу шукала схожі на їхній дім і дратувалася: то ділянка більша, то опалення є, то до дороги йти п’ять хвилин. Їхнє товариство було далі, останню частину шляху після дощу розбивало машинами. Зате сад був хороший. Вона весь час поверталася до цієї думки, начебто сад мав виправити й дорогу, і холодну підлогу, і пересихаючий колодязь.
Коли Геннадій приїхав у неділю ввечері, вона показала йому кілька оголошень.
— Ти хочеш продати? — спитав він.
Віра почула переляк у його голосі. Справжній. Їй від цього не стало приємно.
— Я хочу, щоб ти викупив мою частку.
— Яку частку?
— Половину дачі.
Він стояв посеред кухні, не знімаючи куртки.
— А гроші звідки я візьму?
— Я не знаю.
— Добре влаштувалася.
— Гено, я теж не можу викупити твою половину. Якби могла, сказала б.
Він сів. Якийсь час вони мовчали. Потім Геннадій присунув до себе телефон з оголошенням.
— Ця гірша за нашу.
— У них вода в домі.
— Ну й що? Зате в нас веранда.
Вони проговорили про ціни майже годину. Уперше за останній час без крику. Віра навіть зловила себе на старому почутті: от зараз усе порахують і знайдуть, як зробити. Так вони купували дошки, вибирали вікна, вирішували, брати холодильник на дачу чи відвезти старий із міста.
Тільки тепер рахували, як перестати володіти всім цим разом.
Геннадій запропонував спочатку дізнатися, скільки дадуть за дім цілком. Вони виставили оголошення за тридцять дві тисячі доларів. Чоловік наполягав на ціні. Віра не сперечалася: їй теж хотілося, щоб двадцять два роки коштували хоч би стільки.
Перші двоє охочих відразу спитали про зимове проживання. Один чоловік приїхав, заглянув під дім, розпитав про фундамент і сказав, що йому не підходить. Літня жінка ходила ділянкою довго, торкала листя смородини, але потім зізналася, що без машини їй далеко добиратися від зупинки.
Ніхто не був винний. Люди вибирали дачу для себе.
Віра знала це й усе одно після кожного показу ходила садом із важким почуттям, начебто перед чужими виправдовувалася за своє життя.
Геннадій теж сердився.
— Їм за ці гроші ще опалення подавай.
— Вони ж лиш спитали.
— Ти чого весь час їх захищаєш?
— Я не захищаю. Нам треба зрозуміти, скільки вона коштує.
Через два тижні вони знизили ціну. Ще через тиждень приїхало подружжя приблизно їхнього віку. Жінку звали Мариною, чоловіка Сергієм. Вони не захоплювалися й не намагалися відразу збити половину. Сергій уважно оглянув дах, Марина спитала про воду, внески й те, як часто вимикають електрику.
Віра показала їм колодязь.
— Наприкінці липня на нього краще не розраховувати. Для поливу є літня вода. Пити ми привозимо.
Геннадій стояв поруч і мовчав. Потім сам показав Сергієві, де навесні міняв підгнилу дошку на ґанку.
Вони запропонували двадцять шість тисяч. Сказали, що більше не потягнуть: доведеться ще вкладатися в дім.
Віра попросила кілька днів подумати.
Після їхнього від’їзду Геннадій приніс із сараю складний стілець і сів навпроти неї.
— Давай я тобі по двадцять тисяч на місяць буду віддавати.
Вона подивилася на нього.
— Тринадцять тисяч доларів по нинішньому курсу?
— Ну так. Як вони пропонують.
Віра порахувала в телефоні.
— Два роки і шість місяців.
— Віддам раніше, якщо вийде.
— А якщо не вийде?
— Ну що ти знову? Я ж не чужа людина.
Вона могла б багато чого сказати на це. Але перед нею сидів утомлений чоловік, із яким вона будувала цей дім, і пропонував вихід, який, на його думку, був чесним.
— Щомісяця, Гено? Без пропусків?
— Ти ж знаєш, як у мене з роботою. Якщо машину поставлять на ремонт, звідки я візьму? Там почекаєш трохи. Потім надолужу.
Віра згадала, як чекала грошей на зуби. Нічого надзвичайного тоді не сталося: спочатку знадобилися стійки для паркану, потім зламався холодильник, потім Геннадій сказав, що не можна весь час думати про витрати, треба й відпочити. На лікування вона зрештою заробила окремо.
— Я не згодна.
— Ти мені не віриш?
— Я не хочу три токи обговорювати з тобою кожен платіж.
Він відвернувся до саду. За парканом Толик заводив тример, мотор захлинався й глох.
— Можна не продавати взагалі, — сказав Геннадій. — Будемо їздити по черзі.
Віра уявила, як приїздить після його вихідних, прибирає посуд, перевіряє теплицю, шукає переставлені речі. Потім їде, щоб звільнити йому місце. І чекає, коли він вирішить зробити навіс.
— Я так не зможу.
— А я зможу все це чужим віддати?
Вона не відповіла. Йому справді доведеться вирішити це самому.
Того тижня Геннадій майже не розмовляв із нею. Їздив до матері, повертався пізно, одного разу ночував на дачі. Антоніна Павлівна зателефонувала Вірі сама.
— Ти хоч розумієш, що він кредит зібрався брати?
— Він мені не казав.
— Бо ти поставила його в таке становище. У людини тиск, робота нервова, тепер ще це.
— Я кредит брати не просила.
— А що йому робити?
Віра почула, як свекруха ходить кімнатою. Телефон то наближався, то віддалявся.
— Купити мою частку, продати разом або залишити все як є. Тільки разом їздити я більше не буду.
— Ти раніше не така була.
Віра втомилася від цієї фрази ще до того, як Антоніна Павлівна її закінчила.
— Раніше він і дачу на вас не збирався переводити.
— Я йому сказала: не потягнемо ми такі виплати, — мовила свекруха після паузи. — Мені моїх грошей тільки на себе вистачає. Але ти могла б зачекати.
— Я розумію, що ви не потянете.
Вони попрощалися без сварки, від якої обидві, здається, втомилися заздалегідь.
У п’ятницю Геннадій сам зателефонував Сергієві. Віра почула розмову з коридору. Чоловік питав, чи залишається пропозиція в силі, потім уточнював, як вони збираються розраховуватися й скільки часу їм потрібно на оформлення.
Коли він поклав слухавку, вона ввійшла в кухню.
— Будемо продавати?
— Будемо, — сказав Геннадій. — Я кілька років теж не хочу тобі винним бути.
Він посидів, дивлячись на свої руки.
— Тринадцять тисяч все-таки гроші. А так будемо одне одному життя псувати через кожну дошку.
Віра кивнула. Він погодився не тому, що раптом зрозумів увесь її біль. Він із решти вибрав те, що вважав для себе кращим. Із цим вона могла мати діло.
Перед продажем довелося розбирати дім. Покупці погодилися залишити більшу частину меблів, але особисті речі треба було вивезти.
На верхній полиці шафи знайшовся старий зошит із витратами. Віра відкрила його навмання. «Цемент», «пісок», «доставка». Біля однієї суми рукою Геннадія було написано: «Віро, годі рахувати, я вже злякався».
Вона пам’ятала той день. Вони не розрахували кількість матеріалу, довелося замовляти ще, а грошей не залишалося. Він пішов на додаткові зміни, вона взяла роботу у знайомої. Потім майже місяць бачилися тільки вечорами. Але зошит смішив їх обох.
Геннадій заглянув через плече.
— Збереглася ще.
— Так.
— Давно це було.
Віра закрила зошит і поклала до паперів. Не для суперечки. Там були розміри вікон і схема, де проходив кабель до сараю. Це могло знадобитися новим хазяїнам.
Вони розбирали речі до вечора. Геннадій зняв зі стіни полицю, яку хотів забрати, а потім довго шукав шурупи. Віра знайшла їх на підвіконні й подала йому в пакетику. Він сказав спасибі.
Їй стало боляче від цього спокійного «спасибі». За останні тижні вона вже навчилася витримувати його роздратування, але ще не навчилася витримувати те хороше, що в ньому залишалося.
Пізніше він зайшов у маленьку кімнату, де вона складала постільну білизну.
— Може, не квапитися нам?
Віра перестала складати простирадло.
— Із продажем?
— Взагалі.
Вона подивилася на нього. Він стояв у дверях і не знав, куди подіти руки. Таким вона бачила його рідко.
— Я ж нічого не оформив, Віро.
— Бо я почула.
— Так. Бо почула. Чого тепер брехати.
Він сів на край розібраного ліжка.
— Дарма я з Толиком це почав. Він про свою все розповідає. Я послухав… Ну й подумав: стільки років вкладався, а потім залишуся ні з чим.
Віра тримала простирадло на колінах.
— А я?
— Що ти?
— Я де була, коли ти це думав?
Геннадій не відповів відразу.
— Я не збирався тебе виганяти. Мати б тебе теж не вигнала.
Він говорив щиро. І від цього Вірі стало остаточно ясно, що вони обговорюють різні речі.
Вона ще могла б їздити сюди з ним. Могла б готувати, поливати, сваритися через навіс. Геннадій, напевно, навіть став би перший час уважнішим. Але щоразу, вкладаючись у їхнє спільне життя, вона згадувала б, що їй обіцяли дозволити залишитися.
— Я не хочу далі жити з тобою, Гено.
Він опустив голову.
— Отже, ось так.
— Так.
Він вийшов, а Віра ще довго сиділа з білизною, яку нікуди було квапитися складати.
Умови поділу дачі вони оформили в нотаріуса. Віра прочитала угоду цілком, потім ще раз перевірила адреси й дані ділянки. Геннадій чекав поруч. Не підганяв.
Після цього підписали договір із покупцями. Порядок розрахунку обговорили заздалегідь: кожному своя половина на свій рахунок. Витрати на оформлення поділили порівну.
Коли після реєстрації Віра побачила надходження грошей, вона кілька разів перевірила суму. Тринадцять тисяч. Із цією цифрою все було ясно. Вона не повертала двадцять два роки й не скасовувала тієї неділі на ґанку, але це були її гроші, якими більше ніхто не збирався розпоряджатися без неї.
Передавати дім приїхали наприкінці серпня.
За останні тижні Геннадій перевіз частину своїх речей до матері. Вони домовилися роз’їхатися. Про те, як буде влаштоване подальше життя, Віра поки старалася не думати далі найближчих справ. На роботі починався навчальний рік, дома треба було звільнити шафи, попереду залишалося чимало неприємних розмов. Вона не почувалася вільною й щасливою. Вона почувалася дуже втомленою.
Марина принесла блокнот. Віра пройшла з нею ділянкою, показала кран літнього водопроводу, пояснила, де перекривати воду перед холодами. Геннадій у домі розповідав Сергієві про електрику.
Нові хазяї уважно слухали. Потім Марина спитала, чи можна буде прибрати частину грядок і зробити більше місця для відпочинку.
Віра подивилася на полуницю. На ту саму, через яку вони сперечалися з Геннадієм навесні.
— Можна, звісно, — сказала вона. — Тільки там, біля паркану, кущі молоді. Якщо будете пересаджувати, почніть із них.
Вона не стала пояснювати, чому їй подобалося саме таке розташування грядок. Марині воно могло не подобатися. Дім належав їй і Сергієві.
Хвіртка скрипнула. У двір заглянув Толик.
— Ну що, відбулося?
Геннадій вийшов із веранди.
— Так.
Толик подивився на Віру, потім на Марину, яка записувала номер голови.
— Шкода. Хороше місце було.
— Воно й залишилося, — сказав Сергій. — Заходьте знайомитися, коли облаштуємося.
Толик кивнув, але затримуватися не став. Віра почула, як він неголосно спитав Геннадія біля хвіртки:
— А ти сам куди тепер?
Відповіді вона не розібрала.
Вони з Мариною закінчили обхід. У домі все було перевірено, папери підписані, останні сумки винесені. Геннадій запропонував відвезти Віру в місто, і вона погодилася. Автобуса довелося б чекати довго, а вигадувати йому ще один доказ своєї рішучості вона не збиралася.
Біля машини він зупинився й подивився на дім. Віра не квапила. Потім Геннадій сів за кермо, завів двигун і лиш тоді спитав:
— З матір’ю поговориш?
— Про що?
— Вона думає, це через неї.
Віра пристебнула ремінь.
— Я з нею розмовляла.
Він нічого не відповів. Вивертаючи з вузької дороги, звично попросив подивитися, чи не зачепить дзеркало стовп. Віра сказала, що проїде.
Телефон задзвонив, коли вони виїхали за ворота товариства. Геннадій зупинився на узбіччі й відповів. Голосу Антоніни Павлівни Віра не чула, тільки його коротке «так» і потім довге мовчання.
— Закінчили, мамо, — сказав він нарешті. — Дім передали. Гроші мені прийшли.
Він послухав ще трохи, дивлячись перед собою.
— Зараз Віру відвезу додому. Потім приїду до тебе зі своїми речами.
