Ірина з дитинства мріяла про маленьку кішку.
Таку, щоб вміщалася в долоньках, щоб дріботіла по підлозі й зустрічала біля порога.
Вона зупинялася біля кожної зоомагазинної вітрини, довго дивилася на кошенят і щоразу йшла далі з важким серцем.
— Ти ж знаєш, що можеш узяти, — казав чоловік, Андрій, коли помічав її погляд. — Ми дорослі люди, місця вистачить.
— Місця вистачить, а часу ні, — відповідала вона. — Я йду з дому о пів на сьомий, повертаюся ввечері. Що вона робитиме цілий день сама. Дивитиметься на двері й чекатиме.
— Багато людей так живуть із тваринами.
— Багато людей роблять те, що їм зручно, — Ірина знизала плечима. — Кішка не іграшка. Її треба годувати, доглядати, любити, а не тримати як прикрасу. Якщо не можу дати їй усе це, краще не брати зовсім.
Андрій не сперечався.
Він давно зрозумів, що в цьому питанні дружина стоїть на своєму не з упертості, а з совісті.
Вона любила тварин надто серйозно, щоб ставитися до них легковажно.
Той осінній місяць видавався тихим.
Подружжя нещодавно переїхало в нову квартиру на третьому поверсі, і Ірина взяла відпустку, щоб розібрати коробки й обжитися.
Вона розвішувала штори, мила вікна, розкладала посуд, і їй здавалося, що нарешті все складається добре.
Сусідня квартира на майданчику стояла порожня.
Двері там були ще будівельні, неохайні, із подряпинами від візків.
Кілька тижнів тому туди заходили маляри, і Ірина мимохідь бачила в прочинених дверях стоси ламінату, відра з фарбою й драбину.
Вона подумала, що скоро з’являться нові сусіди, і навіть уявила, як занесе їм до новосілля пиріг.
Перша ніч минула спокійно.
Друга теж.
А на третій вечір Ірина почула тонкий протяжний звук.
— Ти чуєш, — запитала вона, відклавши книжку.
— Що саме, — Андрій не відводив очей від телефона.
— Хтось жалібно плаче. Наче кішка.
— У нас у будинку багато котів. Мабуть, ходять під вікнами.
— Ні, це не з вулиці. Це десь близько.
Він прислухався.
Звук стих, і вони обоє вирішили, що Ірині здалося.
Але о десятій вечора нявчання повернулося.
Тонке, високе, захрипле, воно лунало без пауз, і було зрозуміло, що плаче маленька кішка.
Доросла мала б глибший голос.
У ніч на четвер Ірина майже не спала.
Кішка то нявчала хвилинами поспіль, то затихала, то починала надривно кричати, і від цього крику по спині бігли мурашки.
Годинник показував пів на третю, коли звук нарешті обірвався.
Ірина лежала з відкритими очима й дивилася в стелю.
— Мені її шкода, — прошепотіла вона в темряві.
— Кого, — пробурмотів Андрій крізь сон.
— Кішку. Вона ж не плаче просто так. Їй страшно. Або вона голодна.
— Спи, будь ласка. Вранці розберемося.
Але вранці стало ще гірше.
Нявчання почалося зі світанком, затихло на кілька годин, а ввечері знову залунало з новою силою.
На п’яту добу Ірина вже не могла ні читати, ні готувати, ні просто сидіти в тиші.
Скиглення пробивалося крізь стіни, крізь двері, навіть крізь подушку, якою вона накривала голову.
Опівночі Андрій не витримав і вийшов на сходовий майданчик у домашніх капцях.
Ірина стала в дверях за його спиною.
На майданчику було холодно й тихо.
Андрій підійшов до сусідніх дверей і прислухався.
За ними щось скреблося, потім пролунало коротке хрипке нявчання, і знову тихий плач.
— Вона там, — майже беззвучно сказав він.
— Я ж казала.
— Але там ніхто не живе. Світла немає, двері зачинені. Вона сама.
— Отже, її залишили. Андрію, її просто залишили в порожній квартирі.
— Не будемо поспішати з висновками. Можливо, власники скоро повернуться.
— Кілька днів плачу, і ти називаєш це скоро, — Ірина похитала головою. — Завтра зранку я йду в ОСББ.
Наступного дня вона вдягнулася ще до дев’ятої.
Темні кола під очима не приховував жоден тональний крем.
Офіс управителя будинку містився на першому поверсі, у вузькій кімнаті з великим столом і календарем на стіні.
За столом сиділа комендантка, Лариса Петрівна, жінка років п’ятдесяти з втомленим, але уважним обличчям.
— Доброго ранку, — Ірина навіть не присіла. — Я з третього поверху, з двадцять восьмої квартири. У сусідній квартирі, у двадцять дев’ятій, уже кілька діб кричить кішка. Ніхто там не живе, а вона плаче вдень і вночі.
Лариса Петрівна зітхнула й відклала ручку.
— Знаю про цю квартиру. Там ремонт, власниця рідко з’являється.
— А кішка звідки.
— Це вже питання до власниці. Давайте я їй зателефоную при вас.
Вона набрала номер із записника, дочекалася відповіді й заговорила спокійним діловим тоном.
— Тамаро, добрий день, це Лариса Петрівна з управління будинком. У вас у квартирі нявчить кішка, і сусіди скаржаться. Так, ночами теж. Ви ж розумієте, що це порушує тишу.
Ірина бачила, як змінюється обличчя комендантки.
Брови піднялися, потім зійшлися.
— Тамаро, так не можна. Заберіть тварину за місцем свого проживання. Квартира нежитлова, там ні води, ні нормальних умов. Так, я розумію, що ви працюєте. Але це не наш клопіт. Домовтеся з ким хочете, тільки щоб сьогодні кішки там не було.
Вона поклала слухавку й подивилася на Ірину.
— Вона знала. Каже, що їздить її годувати. Я записала для вас номер, якщо захочете поговорити самі. Тільки прошу вас, без скандалів.
— Я не скандалю, — тихо відповіла Ірина. — Я лише хочу, щоб тварина не страждала.
Удома вона довго дивилася на папірець із цифрами.
Потім глибоко вдихнула й набрала номер.
Гудки тривали довго.
Нарешті в слухавці озвався жіночий голос, стомлений і роздратований.
— Алло.
— Добрий день. Це ваша сусідка зі двадцять восьмої квартири. Мене звати Ірина. Нам дала ваш номер Лариса Петрівна.
— Я вже все чула від неї, — відрізала жінка. — Що ви ще хочете.
— Я хочу зрозуміти, чому кішка сидить сама в порожній квартирі.
— Вона не сидить сама. Я до неї приїжджаю.
— Коли востаннє.
— Позавчора.
— Позавчора, — повторила Ірина повільно. — А вона кричить уже п’ять днів. Ви годуєте її раз на два дні.
— Я працюю шість днів на тиждень, у мене один вихідний. Я не можу кожного дня їздити через усе місто.
— А самі ви їсте раз на два дні чи частіше?
— Не розумію, до чого тут це.
— До того, що вона жива істота. Їй хочеться їсти щодня. Їй потрібна вода, тепло, увага. А ви замкнули її між стінами з ламінатом і фарбою.
— Ви мене вчити будете, — голос Тамари став різким. — Ви навіть не знаєте, що в мене в житті відбувається.
— Мені байдуже, що відбувається. Мені важливо, що вона там мучиться.
— Вона звикне. Коти до всього звикають.
— До голоду не звикають, — відказала Ірина. — Це не звичка, це терпіння, і воно закінчується криком о третій ночі.
— Отож і пожалійте мене, — раптом зірвалася Тамара. — У мене двоє змін і хворий батько. Я встигаю вдихнути, а ви про якусь кішку.
— Я шкодую вас, але кішка не винна у ваших турботах.
— Вона мені дісталася разом із квартирою від колишніх власників. Я не просила її.
— Тоді віддайте комусь. Віддайте в притулок. Знайдіть їй добрі руки.
— Коли мені цим займатися.
— Не знаю, — Ірина стисла слухавку. — Але це ваша відповідальність, не моя і не сусідів.
— У нас унизу в під’їзді теж живуть коти, і ніхто нікому не скаржиться.
— Ті коти не кричать ночами.
— Усі нявчать.
— Не до третьої години. Не таким голосом. Це не нявчання, це крик про допомогу.
У слухавці щось зашаруділо.
Ірина почула далекі кроки й чоловічий голос, грубий і невдоволений.
— З ким ти розмовляєш.
— Із сусідкою, — відповіла Тамара, приглушивши слухавку долонею, але не настільки, щоб Ірина не розібрала слів. — З тієї квартири, де кішка.
— І що вона хоче.
— Щоб ми її забрали сьогодні.
Чоловік щось буркнув.
Тамара знову заговорила в трубку, тихіше.
— Мій чоловік питає, де ви живете.
— Ви ж знаєте, де. У сусідній квартирі.
— Він каже, що вас знайде, — повільно промовила Тамара, і в її голосі було щось таке, що Ірині стало незатишно.
— Це погроза.
— Це просто його слова.
— Ви розумієте, що я можу написати заяву.
— Пишіть, що хочете. Мені вже однаково.
— Мені теж, — холодно відповіла Ірина. — Але кішку ви заберете сьогодні. Або я піду з цим далі, і вже не з чемними розмовами.
— Я сказала, що працюю.
— А я сказала, що мені однаково, хто її забере. Родичі, подруги, притулок. Хоч хтось.
Тамара раптом зупинилася, і Ірина почула, як вона важко дихає.
— Ви думаєте, мені легко, — тихо мовила вона. — Думаєте, мені приємно, що вона там.
— Я думаю, що вам було б приємніше, якби вона була вдома, а не там.
— Вдома не можна. Чоловік не дозволяє.
Ірина замовкла.
Ця відповідь прозвучала несподівано щиро, і на мить їй стало ніяково.
— Тоді чому ви не знайдете їй інше місце.
— Бо ніхто не бере. Я питала.
— Питали в кого.
— У знайомих.
— А в притулку.
— Туди треба їхати, писати заяву, чекати черги.
— Це можна зробити за один вечір, — наполягала Ірина.
— У вас легко говорити. Ви не живете моїм життям.
— А ви не живете життям цієї кішки, — відказала Ірина. — Вона нікого не просила, щоб її залишали.
Тамара не відповіла.
Тільки чоловічий голос знову долинув звідкись із глибини квартири.
— Закінчуй цю розмову.
— Уже закінчую, — буркнула Тамара й обернулася до слухавки. — Ви почули мене. Я щось придумаю.
— Сьогодні, — повторила Ірина.
— Я сказала, придумаю.
У слухавці прозвучали короткі гудки.
Ірина довго сиділа, не випускаючи телефон із рук.
У грудях гуло, наче після швидкого бігу.
Вона не жалкувала про сказане, але слова про те, що чоловік її знайде, ще лунали в голові.
— Ну що, — Андрій обережно зайшов на кухню. — Ти з кимось сварилася.
— Із господинею кішки.
— І що вона.
— Годує її раз на два дні, — Ірина підвела очі. — Каже, що не може частіше. Що працює. Що чоловік проти.
— А чоловік що.
— Сказав, що мене знайде.
Андрій завмер із чашкою в руці.
— Як це знайде.
— Так і сказав. Я чула.
— Іриною, ми не будемо цього залишати. Якщо хтось погрожує, треба йти в поліцію.
— Давай спочатку подивимося, що буде далі, — вона потерла скроні. — Може, це лише слова. Розлючений чоловік, який не любить, коли йому дзвонять через кішку.
— Це не виправдання.
— Я знаю. Просто не хочу нічого розпалювати.
— Ти розпалила тільки справедливу розмову, — Андрій поставив чашку на стіл. — Ти не винна, що їх це зачепило.
Вечір настав повільно.
Ірина не знаходила собі місця.
Вона виходила на майданчик, прикладала вухо до сусідніх дверей, поверталася, сідала, знову вставала.
Тиша здавалася їй гіршою за нявчання.
Раптом кішку вже забрали.
Або вона тихо лежить на холодній підлозі, виснажена, без сил.
— Не накручуй себе, — Андрій тримав її за плечі. — Ходімо чай пити.
— А якщо вона вмирає.
— Не вмирає. Минуло лише кілька годин.
— Кілька годин, коли вона не плаче, — Ірина стисла його руку. — Для мене це найстрашніше.
Опівночі за стіною знову щось заскреблося.
Потім пролунав слабкий, майже безголосий писк.
Ірина сіла на ліжку.
— Вона жива, — видихнула вона.
— Ось бачиш.
— Але вона не заспокоїлася. І господиня її не забрала.
— Може, завтра заберуть.
— Може, — Ірина лягла назад, вдивляючись у темряву. — Знаєш, що мене найбільше бентежить.
— Що.
— Вони говорили так, наче ця кішка просто річ, яку забули винести. А вона маленька, Андрію. Вона не розуміє, чому її кинули.
— Ти вчинила правильно, що зателефонувала.
— Мені б хотілося, щоб це допомогло.
У ту ніч кішка кричала менше.
Можливо, виснажилася, а може, просто здалася.
Ірина прокинулася о п’ятій, довго лежала, прислухаючись, а потім тихо підвелася й вийшла на майданчик.
Підійшла до сусідніх дверей, присіла й обережно торкнулася їх долонею.
— Тримайся, маленька, — прошепотіла вона. — Хтось тебе обов’язково забере.
За дверима затихло, наче кішка почула.
Потім пролунав легенький шурхіт, схожий на те, як кошеня шкребе лапкою по підлозі.
Наступного вечора, повертаючись із магазину, Ірина побачила на майданчику незнайомого чоловіка.
Він стояв біля дверей двадцять дев’ятої квартири, широкоплечий, у темній куртці, з ключами в руці.
Вона зупинилася на сходах.
— Вам щось потрібно, — запитав він, помітивши її.
— Я живу в сусідній квартирі.
— А, це ви, — чоловік кивнув. — Так, я знаю, хто ви.
У Ірини похололо всередині, але вона не відступила.
— Ви чоловік Тамари.
— Він самий. Віталій.
— Радо познайомилася б за інших обставин.
— А я вас шукав, — спокійно сказав він. — Хотів поговорити.
— Кажіть.
— Ви навіщо мою дружину довели до сліз.
— Я нікого не доводила. Я просто попросила забрати кішку.
— Та ви кричали на неї.
— Я говорила чітко й без крику. Якщо вам так переказали, значить, переказали неправильно.
— Вона плакала, — повторив Віталій.
— Мені шкода. Але ваша кішка плаче вже п’яту добу.
— Це не наша кішка.
— А чия.
— Вона дісталася нам разом із квартирою, — він ніби виправдовувався й сердився водночас. — Ми її не вибирали.
— Але ви її годуєте, — тихо сказала Ірина. — Отже, ви вже за неї відповідаєте.
Віталій стиснув ключі.
Було видно, що слова влучили.
— Я не збираюся вислуховувати нотації від першої-ліпшої сусідки.
— А я не збираюся вислуховувати плач до третьої ночі, — спокійно відповіла вона. — Ми можемо розійтися мирно. Ви забираєте кішку, і я забуваю цю історію.
— Ви мені погрожуєте.
— Ні. Це ви вчора сказали, що мене знайдете.
— Я це сказав у розмові з дружиною.
— Але я чула.
— То що, у суд подасте.
— Якщо доведеться. Але я б воліла обійтися без суду.
Віталій довго мовчав.
Потім відчинив двері квартири, і звідти вихопився тонкий радісний звук.
На порозі, тремтячи всім тільцем, стояла крихітна біла кішечка з темними очима-намистинами.
Вона кинулася до нього, потім помітила Ірину й завмерла, наче не знала, що робити.
— Бусинко, — тихо покликав чоловік, і голос його несподівано пом’якшав. — Іди сюди.
Кішечка підбігла, підняла мордочку й тонко замурчала-занявчала.
— Вона зраділа вам, — тихо сказала Ірина.
— Вона нікому не заважала, поки тут було гамірно. А як усе стихло, почала кликати.
— Вона не кликала. Вона просила, щоб її не залишали.
Віталій раптом присів і підняв кішку на руки.
Та притислася до його куртки й затихла.
— Я не звик до тварин, — глухо сказав він. — Не вмію з ними. А дружина думає, що вона якось сама впорається.
— Вона не впорається, — відповіла Ірина. — Їй потрібні люди.
— Я це бачу.
— Тоді чому ви тримаєте її тут.
— Бо вдома… — він запнувся й махнув рукою. — Неважливо.
— Важливо, — наполягала вона. — Для неї це все.
Віталій довго дивився на кішечку, потім перевів погляд на Ірину.
— Заберу сьогодні, — коротко сказав він.
— Куди.
— До матері. Вона давно просила кішку для компанії. А ми з дружиною все відкладали.
— Це було б найкраще.
— Так, — він невесело всміхнувся. — Тільки ви мені одне скажіть.
— Слухаю.
— Навіщо вам це. Ви ж не господиня.
— Бо я не можу пройти повз, — відповіла Ірина. — І не можу заснути, поки знаю, що поруч хтось плаче.
Він кивнув, нічого не додавши.
Ірина повернулася до своїх дверей, а за спиною почула, як у сусідній квартирі шарудять пакети й дзенькають миски.
Ввечері, коли вона з Андрієм сиділа на кухні, на майданчику стукнули двері.
Потім хтось пройшов сходами вниз, і стало тихо.
По-справжньому тихо, без жодного плачу.
— Забрали, — прошепотіла Ірина.
— Здається, так.
— Я не вірю.
— Підемо подивимося.
Вони разом вийшли на майданчик.
Двері двадцять дев’ятої були зачинені, під ними не пробивалося жодного шереху.
Андрій приклав вухо до дверного полотна й відступив.
— Порожньо.
— Слава Богу, — Ірина обперлася об стіну. — Просто слава Богу.
— Тепер ти зможеш виспатися.
— Я не про це.
— Я знаю, — він обійняв її за плечі. — Ти за неї хвилювалася.
— Я хвилююся й зараз. Хочу вірити, що мати Віталія її не покине.
— Звідки ти знаєш.
— Не знаю, — чесно зізналася Ірина. — Просто сподіваюся.
Наступного ранку вона прокинулася, коли за вікном уже розвиднілося.
Вона вперше за багато днів проспала всю ніч і відчувала дивну легкість.
Потім раптом злякалася, що так і не почула знайомого нявчання, і серце на мить стислося.
Вона вийшла на майданчик, ще раз приклала долоню до сусідніх дверей.
Тиша.
— Нехай вона буде щаслива, — тихо промовила Ірина. — Нехай нарешті матиме свій дім.
У тому, що сталося, вона так і не знайшла ні переможців, ні винних.
Тамара була втомлена, Віталій злякався, а кішка просто хотіла, щоб її не залишали.
Ірина знала лише одне: якщо береш тварину, береш і відповідальність, і ніяка зайнятість чи втома цього не змінюють.
— Ти все ще думаєш про кішечку, — сказав Андрій того ж вечора, помітивши її замислений вигляд.
— Про свою чи про сусідську.
— Про обидві.
— Про сусідську я більше не маю чого хвилюватися, — Ірина слабко посміхнулася. — А про свою, мабуть, ще мрію.
— То, може, час.
— Ще ні, — вона похитала головою. — Але колись, коли зможу дати їй увесь свій час, я візьму найменшу, найтремтливішу. І ніколи не залишу сидіти за зачиненими дверима.
Андрій узяв її за руку.
— Я в цьому не сумніваюся.
— А я сумніваюся лише в тому, чи вистачить мені мужності, — зізналася вона. — Бо любити тварину страшніше, ніж просто співчувати їй.
— Це правда.
— Але інакше ніяк.
За вікном засвітилися ліхтарі, і двір наповнився м’яким жовтим світлом.
Десь унизу пробіг чийсь кіт, і Ірина мимоволі усміхнулася.
— Знаєш, — сказала вона, — найстрашнішим було не те, що вона плакала. Найстрашнішим було те, що ніхто не хотів її почути.
— Тепер почули.
— Так, — Ірина тихо видихнула. — Тепер почули.
Олеся Срібна
