Соломія навіть не думала, що чекання може тривати так довго. Орест поїхав на заробітки за рік після весілля, і вона довго стояла на пероні, поки потяг не зник за поворотом. Тоді вона вперше за багато років заплакала не голосно, а тихо, ніби боялася когось розбудити.
— Ми ж домовлялися, — сказав він перед від’їздом. — Кілька років, не більше. Купимо своє, і ніхто нам більше не буде потрібен.
— Я пам’ятаю, — відповіла вона. — Просто не думала, що це буде так складно.
— Нам потрібна своя оселя, Соломіє. Нам ніхто нічого не подарує.
Вона кивнула, бо знала, що він має рацію. Оренда з’їдала половину їхніх грошей, а господиня щомісяця натякала, що ціни зростуть. Тож Орест поїхав, а Соломія лишилася працювати в бухгалтерії та відкладати кожну гривню.
Минуло чотири роки. Вони купили двокімнатну квартиру на околиці міста. Вона була не такою, про яку Соломія мріяла, зате власною. Потім ще рік пішов на ремонт, адже стіни стояли голі, а проводка ледь трималася.
— Нам би ще трохи, і буде гарно, — казав Орест по відеозв’язку.
— Нехай буде просто охайно, — відповідала вона. — Я вже не можу чекати.
Коли нарешті все було готово, Соломія кілька днів ходила по порожніх кімнатах і торкалася стін, ніби перевіряла, що вони справжні. Вона вирішила, що новосілля мають відсвяткувати як годиться.
Батьків у неї давно не було, тож за стіл мали сісти лише родичі чоловіка. Свекруха Ганна Петрівна, його сестра Леся з чоловіком Тарасом, молодший брат Роман з дружиною Дариною.
Усі вони жили в Ганниній трикімнатній квартирі, десятеро людей на одній території. Орест був єдиним, хто зумів вирватися з материнської оселі, і Соломія тихо цим пишалася.
— Не хвилюйся, — сказав Орест напередодні. — Вони прийдуть, поїдять і підуть.
— Сподіваюся, — відповіла вона.
Готувалася Соломія два дні. Грошей лишилося небагато, тож вона зупинилася на простих стравах. Нарізала овочі та сир, приготувала салат із редиски, зробила моркву по-корейськи, купила оселедець. На гаряче було пюре з котлетами, а ще вона зварила бульйон і спекла млинці.
Гості прийшли о п’ятій. Ганна Петрівна увійшла першою, обвела поглядом коридор і сказала:
— Тісно, але нічого. Звикнете.
— Дякую, що завітали, — відповіла Соломія, вдаючи, що не почула.
Усі сіли за стіл. Леся першою потягнулася до нарізки й одразу скривилася.
— А м’ясного немає? — спитала вона. — Ми ж на свято прийшли, не на пост.
— Є котлети, — спокійно відповіла Соломія. — Вони на гаряче.
— То на гаряче, — втрутився Тарас. — А на стіл що, самі овочі?
— Це легка закуска, — сказала Соломія. — Я думала, всім сподобається.
Роман мовчки поклав у рот шматок сиру, а Дарина озирнулася на свекруху, чекаючи її вироку. Ганна Петрівна скуштувала салат, відклала виделку й повільно промовила:
— У мене редиска виходить інакше. Соковитіша, чи що.
— Може, просто інший рецепт, — сказала Соломія.
— Може, — погодилася свекруха таким тоном, що стало ясно: вона так не вважає.
Бульйон теж не сподобався. Леся сказала, що він прісний, Дарина кивнула, а Тарас попросив сіль. Соломія тихо принесла сільничку й поставила її на середину стола.
— Ну це ж не те, що в нашої мами, — зітхнула Леся. — Мамо, ви ж наче кращий варите.
— Звісно, кращий, — відповіла Ганна Петрівна. — Я його три години варю, а не наспіх.
Соломія стиснула руки під столом. Вона двічі вставала підігріти котлети, заспокоювала себе, що все це лише розмови, і шукала поглядом Ореста. Він сидів, дивився в тарілку й жодного разу не підтримав її.
За столом точилося справжнє змагання. Кожну страву порівнювали зі свекрушиною, і Соломія з кожним разом програвала. Втім, дісталося й іншим, бо Ганна Петрівна однаково дорікала і доньці, й невістці Дарині.
— Дарино, ти знову в цій сукні, — казала вона. — Я ж просила не носити її при людях.
— Мамо, це нова, — тихо відповідала Дарина.
— Тим гірше.
Усі звикли до такого, тож ніхто не реагував. Соломія теж старалася не звертати уваги, бо день і так був нелегким.
Під кінець вечора випили чаю, і розмова раптом стала іншою. Спершу Леся пожартувала, що в такій квартирі можна було б жити вдвох із дітьми. Потім Роман сказав, що йому б теж не завадило більше простору. Усі засміялися, але в цьому сміхові було щось нещире.
— А що, непогана ідея, — підхопила Дарина. — Хтось із нас міг би переїхати.
— Ми ж родина, — додав Тарас. — Чого цурається, якщо місця вистачає.
— Тут нікому ніхто не переїжджає, — сказала Соломія й усміхнулася, ніби відповідала на жарт. — Ми будемо жити вдвох.
Настала коротка тиша, а потім свекруха спокійно, майже буденно промовила:
— Ти думаєш, ми в тебе питатимемо? Якщо з Орестом щось станеться, я його спадкоємиця. Спокійно житиму тут.
Соломія застигла. Вона сподівалася, що це жарт, але свекруха дивилася серйозно.
— Що ви сказали? — перепитала вона.
— Те, що чула, — відповіла Ганна Петрівна. — Не треба так дивитися, я говорю про закон.
— Мамо, ну навіщо ви так, — пробурмотів Орест, але голос його був ледь чутним.
— А що я сказала не так? — обернулася до нього мати. — Усе по справедливості. Ти мій син, тож і мені дім належить.
— Дім належить тому, хто його купив, — тихо мовила Соломія.
— Купив мій син, — відрізала свекруха. — Ти тільки гроші рахувала.
Соломія відчула, як у неї затремтіли руки. Вона хотіла щось відповісти, але Леся вже перехопила розмову.
— Мамо, якщо ви переїдете, то ми зможемо розселитися, — сказала вона. — Вам у кімнаті буде затишно, а мої діти займуть вашу.
— Ото й добре, — кивнула Ганна Петрівна. — Тут і мені спокійніше, і вам простіше.
Діти вже оживилися, ніби все було вирішено. Дарина навіть почала перераховувати, що саме свекруха має взяти з собою.
— Ніхто сюди не переїде, — повторила Соломія голосніше. Вона підвелася з-за столу. — Ви чуєте мене. Ніхто.
— Не підвищуй на мене голос, — спокійно мовила свекруха. — Я старша за тебе.
— Це не має значення. Це наша квартира.
— Наша, — повторила Леся з усмішкою. — Ти чула, мамо, вона вже каже наша.
— Ми її п’ять років збирали, — сказала Соломія. — Ми відмовляли собі в усьому.
— Ніхто вас не просив, — відрізав Роман.
— Тоді чому ви не збирали самі? — повернулася до нього Соломія. — У вас обох хороші зарплати. Ви їздите на море щороку, ходите по ресторанах. А ми копійку до копійки відкладали.
— Ми живемо, як хочемо, — відповіла Леся. — Це наше право.
— А моє право жити у своєму домі без вас, — сказала Соломія.
— Дивіться, яка вона, — зітхнула Ганна Петрівна. — Тільки отримала квартиру й уже родину викидає.
— Я нікого не викидаю, — відповіла Соломія. — Я просто кажу, що тут буде жити лише моя сім’я.
— А я що, не твоя сім’я? — гнівно спитала свекруха.
— Ви мама мого чоловіка, — повільно мовила Соломія. — Це не одне й те саме.
Усі замовкли. Орест нарешті підвів голову й подивився на дружину. Соломія була певна, що зараз він скаже щось на її захист, але він промовив зовсім інше.
— Соломіє, чому ти так категорично? — спитав він. — Нічого ж не станеться, якщо мама поживе з нами. Тобі й допомога буде.
Соломія повільно повернулася до нього.
— Що ти сказав?
— Я кажу, що можна було б пошукати компроміс, — трохи розгублено повторив він. — Мама все одно вже не молода.
— То ось що ти думаєш, — тихо сказала вона. — А я думала, що ми разом цього хотіли.
— Ми й хотіли, — відповів Орест. — Просто це ж моя мама.
— А я твоя дружина, — сказала Соломія. — Але чомусь у цій кімнаті ніхто про це не пам’ятає.
Свекруха дивилася на неї із задоволеною усмішкою, ніби все йшло за її планом. Тарас перешіптувався з Лесею, а Роман відвернувся до вікна.
— Ти надто гостро реагуєш, — сказала Дарина. — Нічого страшного ж не відбулося.
— Для вас, можливо, — відповіла Соломія. — Для мене відбулося.
— Та що ти з себе строїш, — не витримала Леся. — Ми просто пожартували.
— Ні, — похитала головою Соломія. — Ви так не жартуєте. Ви говорили серйозно.
— А якби й серйозно, — знизала плечима свекруха. — Що з того?
— З того, що я цього не дозволю, — відповіла Соломія.
— А хто тебе питати буде? — спокійно промовила Ганна Петрівна. — Квартира записана на Ореста, якщо я не помиляюся.
Соломія завмерла. Вона справді пам’ятала, що оформлювали все на чоловіка, бо так було простіше для документів. Тоді вона не надала цьому значення.
— Це не змінює суті, — сказала вона. — Ми купували її разом.
— Закон на моєму боці, — відповіла свекруха.
— Закон не змусить мене жити з вами, — тихо мовила Соломія. — І не змусить мене мовчати.
— Орест, скажи їй щось, — вимогливо мовила Ганна Петрівна. — Ти ж господар.
Орест розгублено глянув спочатку на матір, потім на дружину.
— Мамо, давайте не зараз, — сказав він. — Ми поговоримо потім.
— Коли потім? — гостро спитала свекруха. — Тоді, коли вона вже налаштує тебе проти мене?
— Ніхто мене не налаштовував, — сказав Орест.
— Звісно, — відповіла вона. — Скільки ти тут прожив? Один день, а вже в усьому її слухаєшся.
— Мамо, досить, — втомлено сказав він.
— Ні, не досить, — відрізала Ганна Петрівна. — Я хочу, щоб усі чули. Ця дівчина вирішила, що вона тут головна.
— Я не дівчина, — сказала Соломія. — Я господиня цього дому.
— Господиня, — повторила свекруха з насмішкою. — Ну-ну.
Соломія глибоко вдихнула. Їй хотілося кричати, але вона стрималася й заговорила рівно:
— Ганно Петрівно, я поважаю вас як матір Ореста. Але я не дозволю вам вирішувати, як ми житимемо.
— Тоді доведеться тобі це вирішувати з чоловіком, — спокійно сказала свекруха.
— Саме так, — кивнула Соломія й повернулася до Ореста. — То що ти скажеш, Оресте. Чи твоя мама житиме з нами.
Усі дивилися на нього. Орест відчув, як у кімнаті стало надто тихо. Він хотів сказати щось примирливе, але слова не знаходилися.
— Я не знаю, — нарешті промовив він. — Мені треба подумати.
— Подумати, — повторила Соломія. — Ти п’ять років працював заради цієї квартири, а тепер тобі треба подумати.
— Не вигадуй, — сказав він. — Я просто не хочу сваритися.
— Ти вже посварився, — відповіла вона. — Просто не зі мною, а з собою.
— Що це означає? — спитав він.
— Те, що ти мовчав увесь вечір, — сказала Соломія. — Поки мене порівнювали з твоєю мамою, ти мовчав. Поки мені казали, що я тут нічого не вирішую, ти мовчав.
— Я не хотів розпалювати ще більше, — тихо мовив Орест.
— А я хотіла, щоб ти мене захистив, — відповіла вона.
Свекруха насмішкувато хмикнула.
— Бачиш, синку, — сказала вона. — Характер у неї непростий.
— Мамо, прошу вас, — стомлено мовив Орест.
— Я тільки кажу правду.
— Ваша правда нікому не потрібна, — раптом сказала Соломія. — Ви прийшли в мій дім і вирішили, що можете тут жити.
— Бо я мати, — гордо відповіла Ганна Петрівна.
— А я дружина, — відрізала Соломія. — І це наш дім, а не ваш.
— Тоді що ти пропонуєш, — спитала свекруха. — Щоб я взагалі сюди не приходила.
— Ні, — сказала Соломія. — Приходьте в гості. Але жити з нами ви не будете.
— А якщо Орест вирішить інакше, — з викликом спитала Ганна Петрівна.
Соломія дивилася на неї довго й мовчки. Потім повернулася до чоловіка.
— Тоді, — тихо сказала вона, — тільки через розлучення.
У кімнаті повисла така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні. Орест пополотнів. Леся відвела погляд, Дарина поспіхом почала збирати зі столу посуд, а Роман нарешті обернувся й подивився на брата.
— Соломіє, ти ж не серйозно, — сказав Орест.
— Серйозніше нікуди, — відповіла вона. — Я п’ять років чекала, поки ми зможемо жити окремо. Я не збираюся віддавати це нікому.
— Ти ставиш мене перед вибором, — повільно мовив він.
— Ні, — похитала вона головою. — Це ти поставив нас усіх перед ним, коли промовчав.
Ганна Петрівна підвелася й поправила кофту.
— Ходімо, діти, — сказала вона. — Тут нам не раді.
— Ми вже йдемо, мамо, — відгукнулася Леся.
Вони зібралися швидко й мовчки. Біля дверей Ганна Петрівна ще раз озирнулася на Соломію.
— Ти ще пошкодуєш, — сказала вона.
— Можливо, — спокійно відповіла Соломія. — Але це буде моє рішення.
Двері зачинилися. У квартирі стало тихо, і в цій тиші було чути лише, як у кухні крапає вода з нещільно закрутого крана.
Орест залишився стояти посеред кімнати, не знаючи, куди подітися. Соломія підійшла до столу й почала збирати тарілки.
— Допоможи мені, — сказала вона, не обертаючись.
Він мовчки взяв кілька тарілок і пішов за нею на кухню.
— Ти справді готова розлучитися, — спитав він, ставлячи посуд у раковину.
— Я готова захищати наш дім, — відповіла вона. — А що буде далі, залежить від тебе.
— Від мене, — повторив він.
— Так, — сказала вона. — Бо я своє рішення вже ухвалила.
Орест довго мовчав. Потім сів на табурет і сперся ліктями на коліна.
— Я не думав, що все так обернеться, — сказав він нарешті.
— Я теж, — тихо відповіла Соломія. — Але тепер ми знаємо, де кожен із нас стоїть.
Вона вимкнула воду й витерла руки рушником. За вікном загорялися ліхтарі, а в новій квартирі, про яку вона так довго мріяла, раптом стало і затишно, і тривожно водночас.
Соломія не знала, що буде завтра. Вона знала лише одне: цього разу вона не відступить.
Юлія Хмара
