— Так, доню, ніколи не дозволяй чоловіку маніпулювати тобою, — знову почала мама. — Якщо він починає казати щось таке: “Занадто худа, занадто товста, не така жіночна…” — тікай і не оглядайся. Нічого доброго з цього не вийде.
Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Мама говорила це так, ніби знала, що означають ці слова. Я вже здогадувалася, що йдеться про когось конкретного. І не помилилася.
— Так, Даринко, — продовжила вона, опустивши погляд, — Той чоловік, на автобусній зупинці – це був твій батько. Справжній.
Я здригнулася. Вона так рідко згадувала про нього, що здавалося, він взагалі не існував. Я була зовсім маленькою, коли він покинув нас і з роками майже нічого не чула про нього.
— Ти думаєш, у мене такий характер з неба взявся? Всі у нашій родині добрі, милі люди, а одна я — залізна пані? — її голос ставав суворішим. — Але історія, як ти вже зрозуміла, не така проста.
Мама замовкла на кілька секунд, ніби пригадувала минуле. Потім продовжила:
— Твій батько покинув мене, коли я була при надії. Я була зовсім молодою — лише 17 років. Термін був вже великий і всі у родині були налякані. Зараз я їх розумію. Вони не знали, як правильно діяти й боялися, що я не впораюся. Всі говорили, що я повинна залишити тебе після народження, віддати до інтернату. І я це зробила тоді.
Мені перехопило подих. Я знала, що між нами є якісь таємниці, але не могла навіть уявити такої.
— Але через п’ять років, коли я змогла зібрати себе докупи, — продовжила мати, — я зрозуміла, що зробила найбільшу помилку у житті. Я вирішила повернути тебе. Я забрала тебе назад. Богу дякувати, встигла! У тебе не було вже інших опікунів.
Я не знала, що відповісти. Мій світ перевернувся з ніг на голову за кілька хвилин. Те, що мама віддала мене до інтернату, а потім забрала свою біологічну дитину, здавалося неймовірним. Але це було ще не все.
— Чому ти мовчала? Чому ти не сказала мені раніше? — запитала я, намагаючись стримати хвилю емоцій. Я відчувала, як гіркота підступає до горла.
— Я ніколи не розповідала тобі про це, бо чекала, поки ти виростеш, — продовжувала вона.
— Я хотіла, щоб ти сама змогла це зрозуміти. І ось тепер ти знаєш.
Мене охопило змішане почуття гніву, болю й нерозуміння.
— Ти не зобов’язана прощати ні його, ні мене, — сказала мама тихо, наче прочитала мої думки. — Але, будь ласка, подумай про це.
Я сиділа мовчки, відчуваючи, як усередині мене б’ються хвилі емоцій. Тепер я розуміла, чому мама була такою сильною, чому не дозволяла собі слабкостей. Вона пережила багато. І хоч я не знала, що відповісти у ту мить, у глибині душі я відчувала, що наші стосунки вже не будуть такими, як раніше.
Усередині мене почали виникати розчарування та образа. Чому я повинна дізнатися правду так пізно? Я почувалася обманутою, якоюсь покинутою. Розуміла, що це не просто історія про мене, а про те, як стосунки у родині можуть формуватися на основі таємниць та прихованої правди.
— Мамо, — промовила я, мені хотілось знати про те, чого я не знала, — чому ти ніколи не розповіла мені про нього? Про мого батька, яким би він не був?
Вона зітхнула, її очі затуманилися слізьми.
— Я не хотіла, щоб ти страждала. Я думала, що так буде краще для тебе.
— Краще? — зірвалось у мене. — Я завжди думала, що ти найважливіша людина у моєму житті, але тепер? Тепер я не знаю. Вітчим завжди був поруч, він ніколи не віддавав мене, а ти…
— Даринко, — спробувала вона заперечити, але я не дала їй закінчити.
— Не «Даринко», — обурилася я. — Ти не маєш права так мене називати.
Я відчувала, як у грудях розривається серце. Я знала, що мама намагалася захистити мене, але чомусь її слова не мали сили. Зараз я відчувала більше болю, ніж будь-коли.
— Я знаю, я зробила помилку, — тихо сказала вона. — Але я завжди любила тебе і я спробую все виправити.
— Але ж ти не можеш! — вигукнула я, її спроби заспокоїти мене виглядали безглуздо. — Твоя любов не може повернути назад час. Я ж пам’ятаю, як було жахливо у тому інтернаті. Я думала хтось мене покинув, а ти врятувала. А виявилось, ти кинула мене у те жахіття. Ну, хоч схаменулася, дякую!
Мама заплакала і мені стало її шкода, але я не могла зупинити хвилю гніву. Я відчувала, як між нами вибудувалася стіна, яка, здавалося, була не прохідною.
— Я ж намагалася… — сказала вона, але я перервала її знов.
— Спробуй зрозуміти: я завжди відчувала, що вітчим ближчий мені, ніж ти. Він ніколи не намагався мене позбавитись, навпаки, він завжди піклувався про мене, як про свою рідну дочку. А ти?
— Я не знаю, як далі жити, — прошепотіла я, — я вже не можу з тобою спілкуватися так, як раніше.
Вона простягнула руку, намагаючись доторкнутися до мене, але я відійшла, відчуваючи, як між нами виникає безодня. Весь час, поки я росла, я намагалася зрозуміти, чому вона залишила мене. Але відповіді не було.
— Даринко, — знову сказала вона, її голос тепер звучав як шепіт. — Я не хотіла тебе втратити.
— Але ти мене втратила, — відповіла я, гіркота знову охопила моє серце. Я підійшла до дверей, відчуваючи, як серце б’ється в унісон з моїм розчаруванням.
Розвернувшись, я кинула останній погляд на свою матір, яка сиділа на кухні, самотня й безпорадна. Я вийшла з дому, відчуваючи, що моє дитинство залишилося у минулому. Тепер мені потрібно було знайти свій шлях без неї.
