Олена поверталася додому і побачила у перехожому, перш ніж вловила у ньому знайомі, колись такі рідні риси колишнього чоловіка.
— Ти, Степане? — перепитала здивовано.
— Впізнала, — полегшено зітхнув той. — Пробач мені, Оленко, за все.
Разом з чоловіком вони прожили десять років — мирно, спокійно, без сварок і конфліктів. Тішилися сином Сашком. Єдине, що допікало сім’ї — бідність. Працювали за мізерні зарплати. Чоловік трудився електриком, Олена — продавчинею. Тож коли Степану запропонували на місяць поїхати на роботу на схід країни, лише зраділи. Копійка в хаті зайвою не буде. Не довго думаючи, чоловік подався в іншу область.
Відрядження збігло швидко. Ось тільки додому Степан повернувся хоч із солідною сумою грошей, але сам не свій: замислений, мовчазний. А ввечері на кухні раптом заявив дружині: подає на розлучення, бо зійшовся з іншою жінкою. Олена почутому не йняла віри. Випитувала чоловіка, чим причарувала його розлучниця, на кого покидає її з Сашком, плакала, прохаючи добре подумати, але марно. Чоловік зібрав валізи й подався до тієї незнайомої їй жінки.
Відтоді від нього не було ні листа, ні дзвінка. Навіть вітальної листівки до дня народження синові ніколи не надіслав. І ось — їхня перша за двадцять років зустріч. Знову й знову Олена дивилася на Степана й не впізнавала.
— Прости мені, — ще раз обізвався Степан. — Я перед вами дуже завинив. Перед тобою і сином. Картаю себе багато років.
Розповідь колишнього чоловіка була безрадісною. Досі не знає, що на нього найшло, мовби справді причарувала та жінка. І коли вона запросила його в гості — не відмовився. Так і зостався у Валі, аж до кінця відрядження. А та щодня просила його залишитися там жити, казала, що домовиться із знайомими, аби підшукали йому роботу на заводі. Тоді Степан вирішив, що життя із сім’єю після зради все одно не буде таким, як до того. Почуття до цієї жінки затьмарили йому розум.
Одразу після розлучення Валя заборонила Степану спілкуватися з сином, хоча той мав намір допомагати синові. Перечити жінці так і не наважився, хоч і годував двох її дітей від попередніх шлюбів.
Жили вони непогано аж до того чорного дня, коли Степан на роботі отримав травму. Лікарі ледве врятували йому ногу, і після цього працювати на заводі він уже не зміг. Брався за якісь підробітки, та достаток у сім’ї був уже не той. Валя почала дорікати йому, звинувачувала Степана в тому, що той сидить на її шиї. Чоловік мовчав, бо й справді, хіба легко хворій людині знайти добру роботу? Джерело
— Зрештою Валя вигнала мене з дому, сказала, що не буде утримувати каліку. Згодом, переповідали сусіди, знайшла собі іншого. А я так і залишився ні з чим. Добре, що поталанило влаштуватися сторожем у дачному кооперативі й мені дозволили поселитися у покинутій хатині, — розповідав чоловік. — Останні роки я багато думав над своїм життям. Сам зрікся власного щастя.
— Кому я там потрібен? У Валі — своє життя, для її дітей я ніхто. Не хочу, щоб моя могила заростала бур’янами серед чужих людей. Тому й вирішив, що доживатиму віку в рідному селі. Може, брат дозволить мені померти в рідній батьківській хаті, — з гіркотою промовив чоловік.
— А тебе, Олено, розшукував із єдиним проханням: прости мені мою зраду. Пробач, що бідувала й терпіла через мою глупоту. І Сашко хай на мене не тримає зла. Бо життя за мою помилку вже відплатило мені сповна…
Їхня перша розмова за останніх двадцять років була важкою та довгою. Але в автобус, що мав відвезти його до села, Степан сідав із легким серцем. А Олена, спостерігаючи за немічним чоловіком, була певна: ця зустріч не буде останньою. Адже Сашко після стількох літ мусить побачити свого рідного батька, його донечка — діда. Бо як би не склалася доля, вони все ж таки рідні люди…
