— А ти чого біля телефона розсілася? Тут троє дітей на тобі, а вона серіальчики дивиться!
Марина не встигла натиснути на паузу — сестра чоловіка вихопила пульт із її руки й клацнула в чорне. На дачі під Лісним стояв липень, двері на веранду були навстіж, і в цей прохід Галина вже вносила першу сумку.
— Я не дивилася, — сказала Марина. — Я сиділа.
— Ну сиділа, — Галина згрузила сумку біля порога, другу, третю. — Отже, вільна. Мамо, я речі занесла, ти за дітьми глянь!
Свекруха, Ніна Аркадіївна, впливла слідом — у шовковій хустці з великими півоніями, хоч спека стояла така, що асфальт у місті плавився. Хустка була її розпізнавальним знаком: вона вдягала її, коли збиралася порядкувати.
— Мариночко, — проспівала вона. — Ми ненадовго. На місяць. Галочці треба відпочити, вона вся змучилася.
Місяць. Троє дітей Галини — восьми, шести й трьох років. Плюс її власний Тьомка, чотири роки. Плюс дача, яку Марина з чоловіком узяли в іпотеку два роки тому і тільки-но довели до ладу.
— Сергій знає? — запитала Марина.
— Зараз зателефоную, зрадію, — Галина вже клацала у своєму телефоні. — Він же брат мені. Не відмовить.
Марина сіла було з чаєм — уперше за день, після того як здала проміжний звіт по одному зі своїх підприємців. Десять хвилин не протрималися.
Галина відчинила холодильник, оглянула полиці хазяйським поглядом.
— Марин, а ковбаса є? Діти голодні. І сиру наріж, нормального, а не цей ваш плавлений.
— У нижній шухляді, — сказала Марина.
— Ну то подай, у мене руки зайняті. — Галина вже влаштовувала молодшу на дивані.
Марина подала.
Сергій приїхав увечері, з роботи, втомлений. Марина зустріла його біля хвіртки, поки у дворі верещали четверо дітей і Ніна Аркадіївна командувала, кому куди бігти.
— Слухай, я не знав, — Сергій розвів руками. — Але ти не переживай. Це моя сестра, моє питання. Я залагоджу. Тебе це не стосуватиметься, обіцяю.
— Їх четверо, Сергію. Плюс твоя мама.
— Я поговорю з Галкою. Хай сама з дітьми займається, а не зіштовхує. Даю слово.
За вечерею Галина відсунула тарілку й оголосила:
— Так, я завтра в місто. Справи. Ненадовго.
— А діти? — запитала Марина.
— А діти тут. З тобою. — Галина глянула на неї як на нетямущу. — Ти ж однаково вдома сидиш. Тобі не в тягар, а мені поміч.
Вдома сидиш. Марина працювала з дому — вела бухгалтерію для трьох підприємців, віддалена робота, звітність, строки. Чималі гроші на місяць, між іншим, рівно половина іпотечного платежу за цю саму дачу йшла з її рахунку. Другу половину тягнув Сергій. А перший внесок, вісімсот тисяч, — теж із Марининих заощаджень, до весілля відкладених. Про це в родині якось не згадували.
— Я працюю, — сказала Марина.
— Та яка це робота, — фиркнула Галина. — У капцях, за комп’ютером. Ось я в офісі стирчу — це робота.
Марина глянула на чоловіка. Сергій зосереджено колупав виделкою в тарілці.
— Сергію, — тихо покликала вона.
— Галь, ну ти легше, — промимрив він, не підводячи очей. — Марин, ну вона ж не зі зла.
Уранці Галини не було. Поїхала першою електричкою, лишивши чотирьох на веранді й записку на столі: «Буду за пару днів. Мамо, простеж. Марино, ти впораєшся, ти в нас хазяйновита».
Хазяйновита.
Ніна Аркадіївна простежити не змогла — у неї, виявляється, тиск і ноги, і вона влаштувалася в шезлонгу в тіні з журналом кросвордів. За дітьми, всіма чотирма, ходила Марина. Годувала, рознімала, мазала зеленкою ноги, шукала панамки, відпоювала компотом молодшу Галинину, яку напекло на сонці.
Робота стояла. Звітність горіла — строк здачі позавтра, а вона не могла сісти за ноутбук довше ніж на десять хвилин.
До обіду свекруха ожила.
— Мариночко, ти б супчик зварила, дітям гаряче треба. І мені б, я на дієті, мені курячого.
— Ніно Аркадіївно, я працюю. Зварю надвечір.
— Ось молодь пішла, — Ніна Аркадіївна відклала кросворд, поправила хустку. — За наших часів невістка при свекрусі й писнути боялася. А ця — «працюю». Ми Галочку втрьох підіймали, я, мати моя та сусідка, і ніхто не нив. А ти одного виховуєш і то не справляєшся.
— Одного, — погодилася Марина. — Який зараз із чотирма чужими на веранді.
— Не чужими, а ріднею! — свекруха підвищила голос. — Ти в родину ввійшла, от і тягни родину.
Марина не відповіла. Пішла на веранду — молодша знову плакала, старша Христина сама сунула їй поїльник і витирала сестрі сльози подолом.
— Тітко Марино, а мама скоро? — запитала Христина.
— Скоро, — сказала Марина. І подумала, що бреше восьмирічній дитині те саме, що Галина бреше їй.
Сергій виїжджав у місто о сьомій ранку, повертався о дев’ятій вечора. Залагоджувати він, судячи з усього, планував у вільний від роботи час, якого не було.
За два дні Галина не повернулася. Зателефонувала:
— Марино, тут така справа, мені ще на тиждень затриматися. Робота підвернулася, халтурка, гроші потрібні, ви ж розумієте. Діти хай побудуть, їм на повітрі корисно.
— Галь, у мене звітність.
— Ой, та здаси ти свою звітність. — А потім додала комусь, прикривши телефон рукою: — Та сидить там, ниє. Терпило, що з неї взяти. Хай паше, їй корисно.
Марина стояла на веранді з телефоном. На тому кінці Галина сміялася — не їй, комусь поруч, веселому, чоловічому.
— Гаразд, — сказала Марина. — Хай побудуть.
— Ось і розумниця, — зраділа Галина й скинула.
Марина не стала сперечатися. Вона відкрила на телефоні запис — той ішов: вона ввімкнула диктофон ще до дзвінка, машинально, як вмикала його на розмовах із клієнтами, щоб не забути цифри. «Терпило, хай паше» лягло в пам’ять телефона цілком, разом із веселим чоловічим сміхом на задньому плані.
Потім вона відкрила ноутбук. Не звітність. Розклад електричок.
Звітність по першому підприємцю Марина здала вночі. Прострочену — зі штрафом у п’ять тисяч, який вона мовчки сплатила зі свого рахунку. Потім здала другому. Третій, дізнавшись, що бухгалтер «трохи зайнята з чужими дітьми», ввічливо попрощався й пішов до іншого.
Вона порахувала. За два тижні «помочі» вона втратила двадцять п’ять тисяч доходу, п’ять тисяч штрафу, і ще близько восьми пішло на їжу, ліки, зеленку й панамки для чотирьох. Тридцять вісім тисяч. Чималі гроші.
Галина за цей час прислала одне голосове: «Марин, купи Христинці босоніжки, бо вона свої порвала, тридцять восьмий розмір, я потім віддам». Босоніжки Марина не купила.
Прислала Галина й ще дещо — помилково, не в той чат. Скриншот переказу: п’ять тисяч, отримувач — якийсь Артем В., коментар «на кафе, сонечко, до суботи». Марина не видаляла. Просто занотувала: гроші на «халтурку» в сестри чоловіка знаходилися, а на босоніжки рідної доньки — ні.
На п’ятнадцятий день Галина зателефонувала знову:
— Все, я звільнилася. Приїду в суботу, заберу бешкетників. Ти, сподіваюся, їх кормила? — засміялася.
— У суботу, — повторила Марина. — Чудово.
У суботу в Галини був день народження. Вона сама про це обмовилася мимохідь — мовляв, відзначить із новим залицяльником у кафе в місті, а потім, ближче до вечора, «заскочить» за дітьми. Кафе називалося «Прованс», на набережній, вона скинула геолокацію свекрусі — хвалилася, куди її ведуть.
Марина запам’ятала адресу. І ім’я — Артем В. Те саме, з переказу.
У суботу до полудня Марина зібрала чотирьох дітей. Помила, зачесала, одягла в чисте, склала їхні речі в ті самі сумки, що Галина внесла два тижні тому. Тьомку свого відвезла до своєї мами в сусіднє селище — заздалегідь домовилася.
Ніна Аркадіївна занепокоїлася:
— Мариночко, ти куди це зібралася? Галя ж увечері приїде.
— А ми до неї самі. Раніше. Чого чекати.
— Так у неї ж… — свекруха осіклася. — У неї день народження. У кафе.
— От і привітаємо, — сказала Марина. — Усією родиною. Діти заскучили за мамою. Збирайтеся, Ніно Аркадіївно, і ви з нами. Ви ж за ними «стежили».
Свекруха відкрила рота. Хустка з півоніями з’їхала набік.
— Я… у мене тиск…
— У машині доїдете. З кондиціонером.
— Марино, це недобре! — свекруха сплеснула руками. — Свято в людини! Не можна так!
— Свято, — погодилася Марина. — А два тижні з чотирма дітьми, поки мати на «халтурці», — це можна було? Збирайтеся. Діти маму кличуть.
Кафе «Прованс» було миле, з верандою над рікою, білі скатертини, повітряні кульки в кутку — для іменинниці. Галина сиділа за столиком біля бильця, у новій сукні, навпроти — чоловік років сорока, з букетом. Вона сміялася, закидаючи голову, і якраз підняла келих, коли на веранду ввійшла Марина. З чотирма дітьми й Ніною Аркадіївною в з’їхавшій хустці.
— Мамо! — заволакала молодша й кинулася до Галини через всю залу.
Галина поставила келих. Повільно.
— Марино. Ти що тут…
— Привітати, — Марина підвела дітей. — З днем народження, Галю. Ось твої діти. Усі четверо в порядку, нагодовані, помиті. Речі в сумках, я в машині лишила, зараз занесу.
— Ти що робиш, — прошипіла Галина, натягуючи усмішку для кавалера. — У мене зустріч.
— А в мене робота була, — спокійно сказала Марина. — І звітність. І один клієнт пішов — мінус двадцять п’ять тисяч. І штраф п’ять. Пам’ятаєш, ти сказала — «здаси»?
Чоловік із букетом переводив погляд із Галини на чотирьох дітей.
— Галь, це… твої? — запитав він обережно. — Ти казала, один, з бабусею живе.
Галина зблідла.
— Троє, — підказала Марина. — Вісім, шість і три. Плюс ось, за столом ще не рахували. Гарні діти, до речі. Кристина мені підлогу мити допомагала, поки ти на «халтурці» була.
— Ти навмисне! — Галина схопилася. — Ти на зло притягла їх сюди, щоб мені життя зіпсувати!
— Я привезла тобі твоїх дітей, — сказала Марина. — У твій день народження. Що тут поганого? Ти ж мати. Чи мати — це тільки коли зручно?
— Мамо, а ми з тобою залишимося? — смикнула її за сукню молодша.
Галина дивилася на чоловіка. Чоловік дивився на букет у своїх руках, ніби прикидав, чи не прибрати.
— Артеме, ти не так зрозумів, — Галина повернулася до нього, голос затремтів. — Це невістка мене підставила, вона завжди мене…
— Артеме Володимировичу, — раптом сказала Марина, дивлячись на чоловіка. — Це вам вона в четвер писала — «на кафе, сонечко, до суботи»? П’ять тисяч. Я до того, що гроші на свято в Гали були. А на босоніжки доньці — не знайшлося.
Артем поклав букет на стіл.
— Ніно Аркадіївно, — обернулася Марина до свекрухи. — Ви сідайте, ось стільчик. Ви ж за онуками стежити приїхали. Пригляньте поки, а я речі занесу.
Свекруха сіла. Мовчки.
Марина занесла три сумки, поставила біля столика. Зверху поклала аркуш — роздруківку. На аркуші був розрахунок: втрачений клієнт, штраф, витрати на їжу й ліки за два тижні. Унизу — підсумок: тридцять вісім тисяч.
— Це не рахунок, — сказала Марина Галині тихо, щоб той чоловік не чув. — Я з тебе грошей не візьму. Це щоб ти розуміла, у що мені обійшовся твій «відпочинок». Лише цифра. На пам’ять.
— Та як ти… ми ж родина! — Галина підвищила голос і тут же осіклася, озирнувшись на чоловіка.
— Родина, — погодилася Марина. — Тому я твоїх дітей два тижні не покинула, хоч ти їх покинула. Годувала, лікувала. А тепер повертаю. Матері. Усе чесно.
Вона дістала телефон і ввімкнула запис — той, із диктофона. На весь столик, неголосно, але виразно прозвучав Галинин веселий голос: «Та сидить там, ниє. Терпило, що з неї взяти. Хай паше, їй корисно». І слідом — чоловічий сміх на задньому плані.
Артем встав.
— Знаєш, Галь, — сказав він, — я, мабуть, поїду. Ти з дітьми розберися спершу.
Галина відкрила рота. Закрила.
Сергій приїхав у кафе за пів години — Ніна Аркадіївна йому зателефонувала, розгублена, і він примчав. Улетів на веранду, оглянув картину: сестра з чотирма дітьми, мати в з’їхавшій хустці, порожній стілець, де щойно сидів кавалер, і дружина, спокійна, з ключами від машини в руці.
— Марин, що відбувається?
— Нічого, — сказала вона. — Я повернула Галю дітям. Вона ж приїхала їх забрати в суботу — ось, субота. Я допомогла. Раніше.
— Ти не могла до вечора зачекати?!
— А ти не міг «залагодити», як обіцяв? — Марина глянула на нього. — Два тижні тому. «Тебе це не стосуватиметься». Пам’ятаєш?
Сергій замовк.
— Я поїду додому, — сказала Марина. — Тьомка в моєї мами, заберу його завтра. Дача порожня, тихо. Мені звітність доздавати, я через вашу родину клієнта втратила.
— Марин, ну не можна так, при чужій людині, — Сергій кивнув на двері, за якими зник Артем. — Галці ж незручно.
— А мені було зручно? — запитала Марина. — Два тижні? Четверо дітей, звітність горить, твоя мама в шезлонгу і ти, який о сьомій ранку тікав у місто «залагоджувати»?
Вона пішла до виходу. Біля дверей обернулася:
— До речі, Галю. Босоніжки Христині купи сама. Тридцять восьмий розмір. Вона гарна дівчинка. Їй не пощастило з матір’ю, але це не її вина.
Дачу Сергій із Галиною та дітьми звільнили наступного дня — Галина, ображена, оголосила, що ноги її тут більше не буде, чого Марина, власне, й домагалася. Ніна Аркадіївна поїхала з ними, хустку з півоніями вона того дня так більше й не поправила.
Сергій повернувся за три дні. Не з вибаченнями — з претензією: Галка образилася, мати засмучена, «ти всіх розігнала, навіщо так суворо». Марина вислухала. Потім сказала одну річ:
— Ти обіцяв, що мене це не торкнеться. І злився вже першого вечора. Тож тепер це не моє питання, а твоє. Залагоджуй із сестрою сам. Я — «терпило», забув?
Сергій потоптався, сказав, що поговорить із Галкою ще раз, і поїхав назад у місто — до матері, де Галина з дітьми тепер і жила. Залагоджувати в нього виходило тільки в одному напрямку — від неї.
Клієнта вона повернула за місяць — той підприємець не спрацювався з новим бухгалтером і приповз назад, ще й наддав п’ять тисяч за «розуміння». Звітність Марина тепер здавала вчасно.
Галину вона відтоді бачила один раз — та приїхала по якісь забуті на дачі речі, привіталася крізь зуби. Кавалер із букетом, як доповіла балакуча Ніна Аркадіївна, більше не телефонував — розчинився того ж вечора, як дізнався про трьох. А халтурка, заради якої Галина покинула дітей, виявилася не роботою, а тим самим Артемом із його набережною й кафе. Про це свекруха розповіла вже із осудом — у бік невістки осуджувати стало ні за що.
Марина сиділа на веранді своєї дачі. Двері були відчинені, липневий вечір стояв теплий і порожній. Ні дитячого вереску, ні свекрушиних команд, ні Галининих сумок біля порога.
Вона відкрила ноутбук, перевірила пошту — усі три підприємці на місці, звіти здані, строки закриті. Зачинила кришку.
Потім узяла пульт, той самий, увімкнула свій недодивлений серіал рівно з тієї хвилини, на якій два тижні тому його вимкнули.
