— На завод іди, — товкмачив дід. Чотирнадцять років я терпіла докори, поки випадково не відкрила його скриньку
Важка дубова скринька вислизнула з рук. Катя дивилася на віяло паперів, що розсипалися по пильному килиму. У самому центрі лежав роздрук статті з її фотографією. А поперек аркуша — жирний напис червоним маркером: «Моя порода. Утерла всім носа».
Катя завмерла. Чотирнадцять років ця людина втоптувала її в багно. Чотирнадцять довгих років.
Вона опустилася на підлогу. Тремтячими пальцями підібрала товстий альбом.
— Діду, я грант виграла! — спливло в пам’яті спогад восьмирічної давності.
— І що? — тоді скривився Ілля Матвійович. — Подачка для бездарів. На завод іди працювати, Катько.
Вона відкрила альбом. На першій сторінці був вклеєний той самий сертифікат про грант. Копія. Де він її взяв?!
— Ти вовтузишся з гнилими дровами! — так він називав її майстерню з реставрації антикварних меблів.
Катя перегорнула сторінку. Чеки. Десятки чеків із будівельних магазинів. Рахунки за дорогі лаки й тканини. А поряд — роздруки відгуків її клієнтів. Усе підкреслено тим самим червоним маркером.
Він збирав це. Роками.
Скрипнула половиця.
— Ти чого в моєму столі забула? — пролунав хрипкий, злий голос від дверей.
Ілля Матвійович стояв, спираючись на ціпок. Його обличчя перекосило від здивування. Сиві брови зійшлися на переніссі.
— Це що? — Катя підняла альбом угору. — Що це таке?!
— Поклади на місце! — рявкнув дід.
— Навіщо ти це збирав? — вона не впізнавала свій голос. — Навіщо?! Ти ж учора при Ользі назвав мене невдахою!
— А ти хто є? — він стукнув ціпком по підлозі. — Риєшся в старому мотлоху!
— Тут написано «Моя порода»! — Катя ткнула пальцем у роздрук. — Ти пишаєшся мною? Потай?!
Дід зблід. Його губи стиснулися в тонку лінію.
— Багато честі! — виплюнув він. — Іди геть з моєї кімнати!
Двері зачинилися з такою силою, що зі стелі посипався тиньк.
На кухні пахло ліками й дешевою розчинною кавою. Тітка Ольга сиділа за столом, розвалькувато закинувши ногу на ногу. Її пухкі пальці барабанили по клейонці.
— Катерино, ти б дідові нерви не мотала, — протягла вона. — Йому сімдесят шість. Якщо серце прихопить, хто за ним доглядати буде? Ти ж вічно в своїх деревинках вовтузишся.
— А ти доглядати не плануєш? — процідила Катя, наливаючи окріп у чашку.
— У мене Вадик! — обурилася тітка. — Йому в інститут вступати. Репетитори знаєш скільки коштують?
Катя всміхнулася. Вадикові було двадцять. Він ніде не вчився й не працював. Сидів на шиї в Ольги й грав у приставку. Але для діда саме Вадик завжди був прикладом для наслідування.
На порозі кухні з’явився Ілля Матвійович. Він важко опустився на табурет.
— Тату, як тиск? — заклопоталася Ольга, підсуваючи до нього тарілку з печивом. — Ця невдячна знову тебе довела?
— Нормально все, — буркнув дід. — Катько, де мій чай?
— У тебе руки не з того місця ростуть? — Катя дивилася прямо в очі дідові.
Ольга ахнула.
— Як ти з рідним дідом розмовляєш?! — вереснула вона. — Хамка! Уся в матір!
— Рот закрий, — різко відповіла Катя. — Ти сюди тільки за грошима ходиш.
— Ану цить! — рявкнув Ілля Матвійович. — Олю не смій чіпати! Вадик он на курси програмістів записався. Людиною стане. А ти так і будеш чужі стільці шкурити!
Катя вп’ялася нігтями в долоні. Вона згадала теку в скриньці. Згадала чек на сорок тисяч гривень. У травні хтось анонімно замовив у неї реставрацію величезного дубового буфета. Гроші переказали відразу. Буфет забрали вантажники.
Вона раптом зрозуміла. Цей буфет стояв у старого друга діда, Семена.
— Діду, — тихо спитала вона. — А як там буфет у дядька Семена поживає? Гарний лак я підібрала?
Ілля Матвійович подавився чаєм. Він закашлявся. Його обличчя налилося барвою.
— Який буфет? — пискнула Ольга. — У Семена ж пенсія копійчана!
— А це ти в дідуся спитай, — Катя всміхнулася. Без радості. — Хто за нього сорок тисяч зі своїх заощаджень виклав.
— Що?! — Ольга схопилася з табурета. — Тату! Ти віддав цій бездарі сорок тисяч?! А Вадикові на ноутбук затис?!
— Недолуга ти, Олько! — заревів дід, стукаючи кулаком по столу. — Нічого я їй не давав! Бреше вона все!
— Брешу? — Катя дістала телефон.
Семене Марковичу, скиньте фото буфета. І договір, де підпис Іллі Матвійовича стоїть.
Вона знала, що Семен надішле. Семен завжди був на її боці, хоч і мовчав при діді.
За хвилину екран засвітився. Фотографія. І скан договору доручення.
Катя кинула телефон на стіл.
— Милуйся, тітко Олю.
Ольга схопила телефон, і її обличчя вкрилося червоними плямами.
Сварка на кухні переросла в ураган. Ольга верещала так, що дзеленчали шибки. Вона вимагала негайно переписати дачу на неї. У рахунок «моральної шкоди».
— Дача коштує чималих гривень! — галасувала тітка. — А ти всі гроші цій спускаєш! Вона тебе оббере до нитки й у будинок для старих здасть!
Катя стояла в дверному отворі. Її нудило.
Ілля Матвійович сидів, зсутулившись. Його руки дрібно тремтіли. Він дивився на Катю з-під сивих брів. У його погляді майнуло благання. Уперше в житті він шукав у неї захисту. Захисту в онуки, яку прилюдно змішував із багном.
— Діду, — Катя зробила крок уперед. — Скажи їй правду. Скажи, навіщо ти купив те замовлення. Скажи, чиї вирізки в тебе в столі лежать.
Це був його шанс. Один-єдиний шанс сказати правду. Визнати, що він вірив у неї. Що любив.
Але гордість переважила. Токсична, стареча, в’їдена в підкірку. Він не міг при Ользі визнати свою слабкість до «невдахи».
— Я купив, бо Семен просив! — викрикнув він, бризкаючи слиною. — І заплатив я, бо шкода була! Ніхто в тебе, Катько, нічого не купує! Нікому твоє сміття не потрібне!
У серці у Каті щось обірвалося. Натягнута струна лопнула з оглушливим дзвоном.
— Чому? — перепитала вона. — Зрозуміло.
— А дачу я Олі відпишу! — мстиво додав дід, дивлячись Каті в очі. — Завтра ж нотаріуса викличу! Щоб тобі нічого не дісталося!
— Тату! — Ольга миттю змінила тон, кинулася йому на шию й чмокнула в лисину. — Я ж за тобою до останнього подиху доглядати буду!
Катя мовчки розвернулася й пішла збирати речі. Вона винаймала квартиру, а до діда приходила тільки допомогти по господарству. Більше вона допомагати не збиралася.
Вона зайшла в свою кімнату. Кинула в сумку джинси, футболки, ноутбук. У передпокої пролунав грюкіт. Потім пронизливий вереск Ольги.
Катя вибігла в коридор. Ілля Матвійович лежав на підлозі. Його права половина обличчя безвільно обвисла. Він намагався щось сказати, але з горла виривалося тільки мукання. Серце.
— Швидку! — крикнула Катя.
— Ой, матінко! — Ольга в паніці металася по коридору, навіть не намагаючись підійти до батька. — Це все ти! Ти його довела! А нотаріус?! Він же дачу не встиг переписати!
Катя подивилася на тітку з таким презирством, що та поперхнулася власними словами.
Двадцять днів у лікарні змінили все. Діда врятували, але права сторона залишилася нерухомою. Мова не повернулася. Лікарі сказали — потрібна довга, завзята реабілітація. Цілодобовий догляд. Спеціальні масажі, сиділки, ліки.
Ольга розчинилася в повітрі на третій день. Надіслала повідомлення: “Катерино, я не можу. У мене тиск скаче. І Вадика одного не залишу. Ти молода, от і доглядай”.
Катя стояла в палаті перед лікарняним ліжком. Ілля Матвійович дивився на неї. Він розумів, що повністю залежить від людини, яку не поважав чотирнадцять років.
— Ну що, діду? — Катя присіла на край стільця. — Оля твоя злиняла. Вадик у приставку грає. А я тут.
Дід замукав і спробував відвернутися.
— Не відвертайся, — суворо сказала вона. — У мене для тебе новини.
Вона дістала з сумки товсту теку документів.
— Я найняла доглядальницю на час виписки. Але жити ти у своїй квартирі більше не будеш. Я оформлюю генеральну довіреність.
— Ммм! М-м-м! — дід замотав головою, його око округлилося від обурення.
— Ти сам підпишеш. — Катя говорила рівно, без емоцій. — Лікар засвідчить. Інакше я встаю й виходжу за двері. Прямо зараз.
Вона знала, що він підпише. Жити він хотів більше.
За годину формальності були залагоджені. Головлікар, отримавши пухкий конверт із «благодійним внеском», засвідчив карлючки лівої руки Іллі Матвійовича.
Увечері того ж дня Катя повернулася в квартиру діда. Вона витягла ту саму дубову скриньку. Дістала ощадкнижки й банківські картки, пін-коди від яких дід зберігав у блокноті.
На рахунках лежало два мільйони сімсот тисяч гривень. Це були гроші, які він відкладав із пенсії. І гроші, виручені з продажу гаража три роки тому. Він збирав їх. Але кому? Олі? Вадикові? Чи…
Катя відкрила альбом із вирізками. На останній сторінці був прикріплений порожній конверт із написом: «На весілля Валерії».
Мене звати Катя, Лєра, Валерія — як тільки він не перекручував її ім’я, щоб зайвий раз докорити. Але тут… Він назвав її повним іменем. Шанобливо.
Її горло стиснулося. Але тут же у вухах задзвеніли його крики. «Нікому твоє сміття не потрібне!». «Уся в матір, така сама!».
Він любив не її. Він любив образ сильної онуки, яку сам же намагався зламати. Він кайфував від того, що вона виживає всупереч його ставленню. Це була не любов.
— Ти хотів сильну онуку? — прошепотіла Катя в порожній кімнаті. — Ти її отримав.
Вона забрала всі гроші з рахунків. До копійки.
А наступного дня виставила дачу на терміновий продаж. Рієлтор знайшовся швидко. Через два тижні дача була продана. Ольга телефонувала й сварилася, погрожуючи судами. Катя забанила її номер.
Настав день виписки. Санітари вивезли Іллю Матвійовича на кріслі колісному. Він був одягнений у чистий спортивний костюм. Його ліва рука судомно стискала підлокітник. Він чекав, що Катя повезе його додому.
Вона стояла біля дверей білого мікроавтобуса.
— Завантажуйте, — скомандувала вона санітарам.
— М-м-м?! — дід дико замукав, показуючи пальцем на вивіску лікарні, потім на таксі, що стояло осторонь. Він зрозумів, що машина чужа.
— Ми не їдемо додому, — спокійно сказала Катя, заходячи в салон.
Машина рушила.
Через півтори години вони зупинилися перед високими кованими воротами. Навколо сосновий бір. Тиша. На табличці значилося: Приватний пансіонат реабілітації «Срібні роки».
Найдорожчий. Найсуворіший. Закрита територія, цілодобовий нагляд, режим по хвилинах. Сюди здавали тих, у кого були гроші, але не було бажання вовтузитися з родичами.
Санітари викотили крісло колісне на пандус. До них підійшла усміхнена медсестра в халаті.
— Ілля Матвійович? Ласкаво просимо! Ваша онука оплатила два роки проживання за тарифом «VIP». У вас буде найкраща палата.
Дід зблід як крейда. Він учепився лівою рукою в рукав Катиної куртки. Його пальці стиснулися з неймовірною силою. Він замукав, хитаючи головою.
«Додому. Забери мене додому.» — читалося в його погляді. Він готовий був перепрошувати. Він готовий був визнати все.
Катя повільно, по одному, відірвала його пальці від своєї куртки.
Вона дістала із сумки ту саму важку дубову скриньку з вирізками. Поклала йому на ноги.
— Ось. Я привезла найцінніше, що в тебе є, — рівним тоном промовила вона. — Твою гордість.
— Ммм… — тихо заскімлив дід, дивлячись на поліроване дерево.
— Дачу я продала, — Катя зробила крок назад. — Квартиру буду здавати, щоб оплачувати цей санаторій, коли закінчаться твої заощадження. Ні в чому собі не відмовляй. Тут тебе швидко на ноги поставлять.
Вона повернулася до медсестри.
— Жодних відвідувань без моєї письмової згоди. Ольгу Матвіївну й Вадима не пускати навіть на поріг. Телефонувати мені тільки в разі екстреної ситуації.
— Як скажете, Валеріє, — кивнула медсестра. — Не хвилюйтеся. У нас дисципліна залізна.
Катя пішла до таксі, не обертаючись. Вона чула позаду глухе мукання. Чула, як скриплять колеса крісла колісного по плитці.
Вона забрала в нього все: дім, гроші, владу. Залишила його в золотій клітці, де ніхто не слухатиме його наказів. Він вибудував із неї стіну, об яку тепер сам же й розбився.
Вона сіла на заднє сидіння таксі й назвала адресу своєї винайманої квартири. Усередині була дзвінка порожнеча. Жодного тріумфу. Тільки крижаний спокій людини, яка, нарешті, повернула борг.
А як би ви вчинили на місці Каті з людиною, яка так «оригінально» виражала свою любов?
