— А ти, власне, чого від шлюбу чекала? — запитала мене свекруха. — Думала, що це буде суцільна романтика, квіти, цукерки? Між іншим, і до тебе, як до дружини й господині, теж є зауваження. Не думай, що ти ідеал.
— Я й не чекала від шлюбу букетів і романтики, — відповіла я спокійно. — Я чекала взаєморозуміння, турботи, підтримки, поваги. От цього — так, чекала. Я думала, що у сім’ї все це буде.
Мені було тридцять, коли я виходила заміж, а Єгору — тридцять один рік. До мене у нього була якась дівчина, вони жили у квартирі, яку винаймали, але з якихось причин розійшлися. Я не стала про це розпитувати. Після того розлучення ми й познайомилися.
На той час у мене була своя квартира. Скільки себе пам’ятаю, мої батьки відкладали гроші на мою освіту, але я добре вчилася й вступила на бюджет. Тоді вони вирішили віддати ці гроші мені — на житло. Долучилися і бабуся з дідусем. Під час навчання я ще чотири роки жила з батьками й збирала гроші. Потім купила однокімнатну квартиру. Трохи не вистачило — узяла невеликий кредит і за п’ять років його повністю закрила. Саме перед весіллям квартира була повністю моя. Ремонт, звісно, скромний, але свіжий і чистий. Ми вирішили, що поки оновлювати нічого не будемо — згодом побачимо.
Єгор до весілля казав:
— Треба спочатку машину купити, а потім подумаємо про більшу квартиру. У нас же діти колись будуть, в однокімнатній буде тісно.
Мови про продаж моєї квартири не було. “Будемо думати” — так він сказав. А я зрозуміла це так: треба багато працювати й відкладати. Я відразу сказала Єгору:
— Я не хочу виховувати дітей в однокімнатній квартирі. Тож вирішимо одразу — спочатку беремо двокімнатну квартиру в іпотеку, а потім — машину. Він погодився.
Я знайшла підробіток через інтернет. Гроші були невеликі, але зайвими не бувають. Єгор теж загорівся ідеєю знайти додатковий заробіток — але такий, щоб не дуже напружуватись.
— На вихідних працювати не хочу, — сказав він. — Ми ж тоді зовсім бачитися не будемо. Яка це сім’я? Треба щось інше придумати. А в будні вечорами теж він не хотів брати підробіток, — “машини немає, таксувати не можу, а що ще робити?”
Свекруха, звісно, сина підтримувала:
— Не треба йому фізично працювати! Не буде ж він вагони розвантажувати! І взагалі, навіщо ти проблему придумуєш, якщо її немає? І в однокімнатній квартирі вам поки нормально.
А я жила інакше. Я не хотіла “як усі”, коли сім’я тісниться в одній кімнаті й терпить. Так, Єгор працював, але мені не подобалася його поведінка. Він не вважав за потрібне навіть за собою прибрати. Поїсть, встане з-за столу — посуд залишить, сяде за ноутбук і грає у свої ігри, або ляже перед телевізором. Помити посуд? Ні в якому разі.
Мені довелося з ним поговорити:
— Єгоре, мені ще підробляти треба. Будь ласка, помий посуд. Якщо я ще й увечері цим займатимусь, то жодних додаткових грошей не зароблю. Або доведеться працювати ночами — а тоді сну не вистачатиме, і це добре не закінчиться.
— Добре, добре, зроблю, не хвилюйся, — відповідав він.
Та все одно не міг відірватися від телевізора чи ігор. І посуд залишався в раковині — до ранку, а потім до вечора. А я не могла, коли у мене у раковині брудний посуд. Це мене просто виводило.
Я знову намагалася поговорити з чоловіком. А він лише зітхав:
— Ой, забув. А ти ж не нагадала, люба.
— Ну давай не будемо сваритися через дрібниці, — казав Єгор. — Але справа була не тільки в посуді.
Свої брудні речі він теж не вважав за потрібне відносити у кошик — де зняв, там і кинув. Спочатку я мовчала, терпіла. Потім почала обурюватися. Ми сварилися.
Одного вечора я прийшла з роботи — і на мене чекав “сюрприз”. Мій дорогоцінний чоловік посварився на роботі й написав заяву на звільнення. Це був восьмий місяць нашого шлюбу.
— Я не дозволю, щоб зі мною так поводилися! — обурювався він.
Його заяву підписали того ж дня. Тепер він офіційно безробітний.
— Не засмучуйся, синочку, — впевнено сказала свекруха. — Знайдеш собі інше місце. Правильно зробив! Не можна дозволяти, щоб тебе ображали.
Мій чоловік шукав роботу сидячи вдома.
— А що, мені по місту бігати? Я ж розіслав резюме. Не передзвонили — от і чекаю, — казав він.
І сидів. І чекав. А я на вихідних готувала одразу на кілька днів. Перемелювала фарш, ліпила котлети, варила суп, робила салати. У холодильнику завжди було повно всього: сосиски, сир, овочі, фрукти, щось до чаю. Мені було спокійно — знала, що вечеряти є чим.
Та у вівторок ввечері я відчинила холодильник — а там порожньо. У хаті безлад, сковорідка брудна, каструля з пюре вся в плямах, супу залишилося на дні, а від булочок — лише крихти.
— Єгоре, а що я буду їсти на вечерю? — питаю. — Я прийшла з роботи, втомлена…
— А що, у нас нічого немає? Ну купи щось, — відповів він спокійно.
Справа навіть не у витратах. Річ у тім, що він усе з’їв і навіть не подумав, що дружина прийде голодна. Що я всю суботу провела біля плити, щоб було на кілька днів. А замість подяки — гори немитого посуду й не прибрано у квартирі. Коли ж йому шукати роботу, якщо він лише їсть і спить?
Я не витримувала, сварилася. Казала, що роботу можна знайти — було б бажання. Що навіть сидячи вдома, можна хоча б елементарно допомогти: прибрати, посуд помити. Але ні. А потім з’ясувалося, що всі наші сварки він переказував мамі. І свекруха вирішила мене вчити:
— Треба ж, синочок без роботи всього два місяці, а вона вже його дорікає! Ти подумала, що йому ще тебе у декреті утримувати доведеться?
— Який декрет? — не стрималася я. — Я ж Вам казала, за яких умов погоджуся на дитину. А у нас не те що квартири більшої немає — навіть роботи два місяці немає.
Два місяці без роботи в Києві — це дуже багато. Знайти роботу там не проблема, було б бажання.
— Так, любий Єгорчику, — сказала я, — даю тобі два тижні, щоб ти влаштувався.
— Ой, що за умови! — відповів він. — А якщо не знайду — що?
— Тоді все, — спокійно сказала я.
— Ах от як! Та я можу прямо зараз зібрати речі й піти! — кинув він.
Гадаю, він думав, що я кинуся просити, щоб залишився. Але я лише сказала:
— Іди. Сумка на антресолях.
Дивлюсь — він і справді почав складати речі в сумку, повільно, поглядаючи на мене. А ті речі, які лежали на прасувальній дошці чи в кошику для прання, не чіпав.
— А це чому не береш? — питаю.
— За ними пізніше зайду. Коли ти їх випереш, — відповів він посміхаючись.
Смішно, правда? Я його з квартири прошу, а речі його, які він забруднив, маю випрати. Я взяла пакет, згребла все, що знайшла, і з дошки, і з кошика — і поклала в сумку. Зверху додала кросівки й застебнула блискавку. Коли він вийшов, я швидко перевірила, чи нічого не залишив. Знайшла дрібниці — теж у пакет, і через відкрите вікно покликала його. Він зупинився — мабуть, подумав, що я передумала. Я вискочила й вручила йому той пакет.
Одразу після цього зателефонувала подрузі — вона нещодавно міняла замки. Через дві години й у мене замки були нові. Не встигла видихнути — дзвінок у двері. На порозі стоїть свекруха — сердита.
— Оце ти, значить, яка! Перша ж трудність — і ти чоловіка виставила! Через що? Через те, що він кілька днів без роботи? Через те, що багато їсть?
— А чого ж ти від шлюбу чекала? Романтики й квітів?
— Ні, — кажу, — точно не цього.
Додому я її не пустила.
— І взагалі, — сказала вона, — до тебе як до дружини й господині теж є претензії! Навіть речі його не попрала!
Я лише розсміялася й зачинила двері. Дзвінок вимкнула. Смішно… Мій шлюб тривав рівно рік. І зараз я думаю, що це навіть добре. Добре, що чоловік одразу показав себе таким, яким є. Бо буває, що спершу не роздивишся — встигнеш і дитину у світ привести, і прописати, і спільну іпотеку оформити, а потім не знаєш, що з цим всім робити.
Минув рік. Я зрозуміла, що зробила правильно, коли тоді зачинила перед ним двері. Краще самотність, ніж життя поруч із людиною, якій усе байдуже. Тепер у моїй квартирі знову тиша й порядок. Я спокійно п’ю ранкову каву й думаю: добре, що все сталося саме так.
