Оксана часто думала про одне й те саме: що було б, якби мама тоді не поїхала за кордон. Можливо, вони б не стояли зараз по різні боки невидимої межі, яка пролягла між ними глибше за будь-який кордон.
Їй було вісімнадцять, коли Галина зібрала валізи. Валіза була стара, з потертими кутами, і застібка на ній не трималася, тож мати перев’язала її ременем від батькового плаща.
— Я їду, бо хочу, щоб ти стала юристкою, — сказала Галина, стоячи в передпокої. — Тут нам нічого не світить. Ні тобі, ні мені.
— Мамо, може, я піду на заочне і буду працювати поруч із домом, — несміливо мовила Оксана.
— Ніякого заочного. Ти вступиш на денне і вчитимешся так, як слід. Решта то моя справа.
Вона обійняла доньку так міцно, ніби прощалася надовго. Так воно й вийшло. Богдан стояв осторонь, дивився у вікно і не промовив ні слова. Тільки коли маршрутка рушила, він повільно сів на лавку біля хвіртки й довго не підводився.
Роки потекли однаковою низкою. Галина працювала в чужій країні без вихідних і свят, доглядала за старими людьми, прибирала чужі будинки, брала додаткові зміни, коли інші відпочивали. Щомісяця на картку Оксани приходили гроші, і кожну суму дівчина знала напам’ять. Вона знала, що за цими цифрами стоять мамині набряклі ноги, безсонні ночі та самотність у тісній кімнаті, яку Галина ділила з іще двома жінками.
Оксана вчилася старанно, бо інакше просто не могла. Кожна оцінка здавалася їй маленьким боргом, який вона повертає. Потім було весілля з Артемом, і оплатила його знову мама. Потім з’явилася квартира в місті.
— Щоб ти ні від кого не залежала, — повторювала Галина по телефону. — Щоб ніхто ніколи не міг тобі дорікнути, що ти живеш на чужому.
Але разом із грошима в дім прийшла тиша. Така, що лягає між двома людьми й повільно росте, як цвіль у кутку.
Богдан спершу терпів. Потім почав говорити про це вголос.
— Я не чоловік на відстані, Галю, — казав він у слухавку, і голос його був утомлений, а не злий. — Мені потрібна жінка поруч. Просто поруч. Щоб вечеряти разом, щоб хоч слово сказати за столом.
— Богдане, ми вже сто разів про це говорили.
— Говорили. Тільки нічого не змінилося. Повертайся, нам не потрібні ці євро.
— Тобі не потрібні, бо ти їх не заробляєш у чужій країні, — відповіла вона тихо. — Я тут звикла. У мене є робота, повага, стабільність. Ти ж розумієш, я все це роблю заради доньки.
— Донька вже доросла.
— Вона ще вчиться.
— Вона вчиться вже п’ятий рік, а ми не бачилися три.
Галина мовчала, і в тій мовчанці було більше відповіді, ніж у будь-яких словах.
З кожним роком між ними холоднішало. Розмови ставали коротшими, а потім звелися до побутових дрібниць: хто заплатив за світло, коли треба полагодити дах, чи передзвонила Оксана. Одного осіннього дня Богдан подзвонив і сказав без вступу:
— Вибач, але я більше не можу чекати.
— Що це означає, — спитала Галина, хоча все розуміла.
— Це означає, що я пішов до іншої жінки. Вона поруч. Я більше не хочу жити з телефоном замість дружини.
Галина поклала слухавку й довго сиділа на краю ліжка. Колежанка по кімнаті спитала, чи все гаразд, і вона відповіла, що все добре, просто втомилася. Плакала вона пізно вночі, вткнувшись у подушку, щоб ніхто не чув.
Але повертатися не стала. Навпаки, занурилася в роботу ще глибше, ніби хотіла втопити в ній і біль, і сором за те, що не врятувала власну родину.
Минуло ще кілька років. Оксана відкрила невелику юридичну практику, народила сина Тимка, набула впевненості й власного ритму життя. Галина нарешті приїхала назовсім, як вона казала, хоча Оксана не повірила одразу.
Мати поселилася в старому батьківському будинку в селі й за кілька місяців перетворила його до невпізнання: нова покрівля, тепла підлога, газове опалення, кухня з великим столом, за яким могло сісти десятеро людей.
Вона покликала доньку з чоловіком та онуком подивитися на результат. Ходила з кімнати в кімнату, показувала, ніби екскурсовод у музеї власного життя.
— Ось тут буде дитяча, — казала Галина.
— А тут ваша спальня. А там, у кінці, кабінет для тебе, щоб ти могла працювати.
— Мамо, дуже гарно, — обережно сказала Оксана. — Ти справді все чудово зробила.
— То це буде наш дім. Ти з сім’єю житимеш зі мною.
Оксана подивилася на Артема. Той відвів очі, бо вже знав, чим це скінчиться.
— Мамо, у мене робота в місті. У нас квартира, і Тимко ходить у садочок.
— Квартира то не дім, — різко відповіла Галина. — Квартира то стіни. А дім там, де родина.
— Родина може жити і в квартирі.
— Не може. Ви там, а я тут сама. То що, по-твоєму, це родина.
— Мамо, я не кажу, що ми не будемо приїжджати. Ми будемо їздити на вихідні, влітку, на свята.
— На свята, — повторила Галина, і слово прозвучало як звинувачення. — Я двадцять років прожила без свят заради того, щоб тепер отримувати їх у подачку.
— Це не подачка.
— А що ж тоді.
Оксана не знайшла, що відповісти, і ця мовчанка залишилася між ними, як нерозв’язане рівняння.
Після того дня розмови потроху перетворилися на сварки. Галина телефонувала частіше, ніж раніше, і майже кожен дзвінок починався нормально, а закінчувався образою.
— Чому ти не приїхала в неділю, — питала вона.
— Мамо, у Тимка була температура.
— У мене теж була температура, коли я мила чужі підлоги, і ніхто не питав.
— До чого тут це.
— До того, що тепер я нікому не потрібна.
— Це неправда, і ти сама це знаєш.
— Тоді чому в мене такий порожній дім.
— Бо ти його зробила занадто великим для однієї людини, — вирвалося в Оксани одного вечора, і вона відразу пошкодувала.
— Он як, — тихо сказала Галина. — Значить, це моя провина.
— Я не це мала на увазі.
— Саме це ти й мала на увазі. Просто вперше сказала вголос.
Вона поклала слухавку. Оксана ще довго дивилася на темний екран телефона.
Помирилися вони за тиждень, як завжди, без жодних слів. Галина передзвонила й запитала, чи є в доньки час приїхати на вихідні, і Оксана відповіла, що є. Вони обидві вдавали, що нічого не сталося. Та кожна пам’ятала.
Найгірше сталося наприкінці осені. Оксана приїхала в село з Тимком, щоб допомогти мамі з листям у садку. Артем лишився в місті, бо мав термінову справу.
Галина зустріла їх привітно, нагодувала борщем, поклала спати хлопчика в новій дитячій, а потім сіла навпроти доньки за великий кухонний стіл.
— Я тут подумала, — почала Галина, складаючи руки перед собою. — Може, вам таки переїхати. Тимкові тут краще, повітря, простір. А ти можеш працювати дистанційно, зараз усі так роблять.
— Мамо, я вже казала, що ні.
— Чому. Назви мені одну справжню причину.
— Бо це моє життя. Моя робота, мої клієнти, мій чоловік, який теж має свою роботу.
— Твій чоловік пристосується.
— Він не повинен пристосовуватися до того, чого не обирав.
— А я, значить, повинна була пристосуватися до самотності, — Галина піднесла голос, хоча й не кричала. — Я повинна була, бо так склалося.
— Ти сама так вирішила, — стомлено відповіла Оксана. — Двадцять років тому.
— Я вирішила через тебе.
Оксана завмерла.
— Що ти сказала.
— Те, що чула. Це через тебе я залишилася сама. Якби не твоє навчання, я б нікуди не поїхала, і твій батько був би зі мною.
Слова впали на стіл, наче важкі камені. Оксана відчула, як у грудях щось стиснулося, повільно й болісно.
— Мамо, я ж не просила тебе їхати.
— А для кого я жила там роками. Для кого я не спала ночами. Ти виросла, маєш усе, а я нічого.
— У тебе є дім. Є пенсійні накопичення, є здоров’я, є онук.
— Це не те.
— То що тоді те.
— Чоловік. Родина. Людина, яка б тримала мене за руку.
— Тато пішов не через мене, — сказала Оксана, і голос її затремтів. — Він пішов через те, що ви обоє жили різним життям. Ти там, він тут. Ви стали чужими не з моєї вини.
— Ти так думаєш.
— Я так знаю. Я була там і все бачила.
— Ти була дитиною.
— Мені було вісімнадцять, мамо. Я була достатньо доросла, щоб розуміти, що відбувається.
— Тоді чому нічого не сказала.
— А що я мала сказати. Щоб ти повернулася. Ти ж не повернулася б.
— Повернулася б, якби ти попросила.
Оксана розсміялася коротко й гірко.
— Не повернулася б, мамо. Ти сама це добре знаєш. Ти боялася повернутися до бідності, до безгрошів’я, до тих часів, коли ти рахувала кожну копійку. Я не засуджую тебе, правда. Але не роби вигляд, що це була жертва тільки заради мене.
Галина різко відсунула стілець.
— Ось воно як, — сказала вона. — Значить, я ще й егоїстка.
— Я не казала цього слова.
— Але подумала.
— Я подумала, що ти людина, яка робила вибір, — вже тихіше відповіла Оксана. — Нормальна людина, з нормальними страхами. Тільки чому я мушу за це платити.
— Ніхто від тебе нічого не вимагає.
— Вимагаєш. Ти вимагаєш, щоб я жила так, як тобі зручно. Щоб я переїхала, залишила роботу, змінила все, бо в тебе порожній дім.
— Я хочу, щоб у мене була родина.
— Родина у тебе є. Просто вона живе не в твоїй хаті.
Галина мовчала довго. Потім заговорила холодно, без жодної емоції, і саме це налякало Оксану найбільше.
— Раз так, живи як хочеш. Але пам’ятай, що я пожертвувала всім заради тебе.
— Мамо.
— Не треба. Я втомилася від цієї розмови.
— Мамо, будь ласка, давай не розійдемося вкотре отак.
— Ми вже розійшлися, Оксано. Просто ти цього ще не помітила.
Вона встала й вийшла з кухні. Оксана ще посиділа за великим столом, за яким мало вміститися десятеро людей, а тепер не знаходилося жодного слова на двох. З кімнати за стіною долинало тихе сопіння сина, який спав і нічого не знав про те, що відбувається.
Вранці вони мовчки поснідали. Галина поставила на стіл свіжі налисники, налила онукові молока й жодного разу не глянула на доньку. Оксана спробувала заговорити про погоду, про ціни на дрова, навіть про сусідку, що розлучилася з чоловіком. Мати відповідала односкладово.
Перед від’їздом Оксана затрималася у дверях.
— Мамо, я люблю тебе.
— Я знаю, — сухо сказала Галина. — Їдьте обережно, на дорозі ожеледь.
Тимко помахав бабусі з заднього сидіння. Галина стояла на ґанку з руками, схрещеними на грудях, і не рухалася, поки машина не зникла за поворотом.
Тепер вони майже не спілкуються. Галина вважає доньку невдячною, а Оксана матір заручницею власних рішень. Кожна має своє уявлення про справедливість, і жодне з цих уявлень не збігається з іншим.
Артем якось запитав увечері, коли Тимко вже спав:
— Ти не думала подзвонити їй.
— Думала. Щодня думаю.
— То чому не телефонуєш.
— Бо вона знову скаже, що я невдячна. А я знову скажу, що це її вибір. І ми обидві знову покладемо слухавки.
— А якщо цього разу не скажете.
— Не знаю, — зізналася Оксана. — Я взагалі нічого не знаю. Я не розумію, як любити людину, яка вимагає від тебе платити за те, про що ти ніколи не просила. І не розумію, як не любити людину, яка справді віддала тобі двадцять років життя.
— Може, це не мусить бути або одне, або інше.
— Ти кажеш так, ніби це просто.
— Не просто. Але можливо.
Оксана подивилася у вікно. На вулиці мело першим снігом, і ліхтарі розмивалися в білій імлі. Десь за сто кілометрів звідси в великому порожньому домі сиділа жінка, яка хотіла лише одного, щоб її не залишали, і яка не вміла цього сказати інакше, ніж докором.
Оксана взяла телефон і довго дивилася на ім’я в списку контактів. Не знала, що скаже. Не знала, чи вистачить їй терпіння вислухати ще одну порцію звинувачень. Не знала навіть, чи хоче вона миру, чи тільки спокою.
Але одне вона знала напевно. Їй досі було страшно від думки, що колись вона зніме слухавку, а відповісти буде нікому.
І найстрашніше, що вона досі не розуміла, хто з них насправді винен.
Галина Червона
