Коли мені виповнилося тридцять чотири, я зрозуміла дві речі. По-перше, я не проти вийти заміж. По-друге, Раїса Геннадіївна, мати мого сусіда Артема, за мною стежить. Тепер Артемові було майже сорок, і він уже тричі говорив «так» у РАЦСі. Жоден шлюб не дожив до першої річниці. Подробиці я знала від Марини, своєї колишньої сусідки по гуртожитку, другої Артемової дружини.
Спершу я думала, що мені здається. Зустріла її в супермаркеті, випадково. Потім біля аптеки, теж випадково. Потім на зупинці, хоча Артем їздив на роботу іншим маршрутом. А коли я виносила сміття й побачила її біля баків із пакетом очисток, зрозуміла: випадковості тут немає жодної.
Про Артема я знала більше, ніж могла б. Він навчався на п’ятому курсі, коли я вступила на перший, і в університеті про нього ходили легенди. Мама проводжала його на військову кафедру. Мама чекала біля аудиторії на екзамени. Мама знала його розклад краще за деканат. Тоді мені це здавалося кумедним. Я ще не уявляла, наскільки.
Тепер Артемові було майже сорок, і він уже тричі говорив «так» у РАЦСі. Жоден шлюб не дожив до першої річниці. Подробиці я знала від Марини, своєї колишньої сусідки по гуртожитку, другої Артемової дружини.
Марина розповідала, що Раїса Геннадіївна знайшла її через знайомих знайомих. Перед тим як познайомити з сином, влаштувала співбесіду. Справжній допит, зі списком запитань на аркуші.
— Вона питала, чим я хворіла в дитинстві, — розповідала Марина, і в неї смикалося око. — А потім: скільки супутників у Марса?
— І скільки?
— Два. Я книжок багато читала. Вона аж зраділа.
Після цього була «зустрічальна програма»: три походи в кіно у трьох. Раїса Геннадіївна сиділа посередині. Марина думала, що це нормально, навіть мило. Пояснювала собі, що так будує контакт зі свекрухою. Артем, на подив, теж вважав це природним. Далі були подання заяви теж утрьох і умова, що молодята житимуть з батьками Артема.
Справжнє пекло почалося після весілля. З «Мариночки» вона перетворилася на «безрукую ляпу» й «квочку, що нічого не вміє». Марина якось поскаржилася чоловікові. Той щиро здивувався: «Це ж мама! Вона хоче як краще!» Через одинадцять місяців вони втрьох пішли подавати на розлучення. Утрьох, бо це «щоб ніхто нікого не скривдив».
— Тікай, Яно, — сказала мені Марина, коли дізналася, що Артем почав зі мною розмовляти на сходах. — Не дивись, що він мило усміхається.
Я не втекла. Ні, я не сміливіша за Марину. Просто мені було цікаво.
Розмова, до якої я готувалася, відбулася в супермаркеті біля каси.
— Яночко, дитинко, яка зустріч! — почала Раїса Геннадіївна тоном ярмаркової торговки. — Набрала повні сумки, а як донести, не знаю. Думала, Артемко зустріне, а його на роботі затримали. А тут ти. Допоможеш по-сусідськи?
— Чому ні, — відповіла я, ледве стримуючи посмішку.
Я підхопила три важкенних пакети й пішла за нею. Вона, до речі, зовсім не поспішала. Зупинялася біля кожної лавки й розповідала, який чудовий син Артемко: хазяйновитий, вихований, начитаний. Між іншим вставляла компліменти мені. Не знаючи її історії, я б повірила кожному слову.
Біля свого під’їзду вона раптом запитала:
— А ти заміж хочеш?
— Не знаю, — чесно відповіла я.
— А час би вже знати, голубонько. Тобі тридцять чотири, кар’єру ти збудувала, пора про діточок думати. Тим паче є гідний наречений.
Я глянула на неї.
— Це ви на сина натякаєте?
— А якщо й на сина? — не засмутилася вона. — Навіщо хибна скромність, коли чеснот багато?
— Погоджуюся, — кивнула я, ставлячи пакети на лавку. — Крім одного. Прекрасний син має сам вибрати собі дружину. Хіба ні?
Раїса Геннадіївна замовкла. Було видно, що вона не чекала такої відповіді.
— А якщо сам вибере тебе? — нарешті спитала вона.
— От якщо вибере, тоді й поговоримо, — усміхнулася я й почала прощатися.
Артем «випадково» познайомився зі мною за тиждень. Я виносила сміття, і він теж. Потім «випадково» опинився зі мною в тому самому автобусі. Потім у тому самому супермаркеті. Видно, це спадкове.
Перше побачення він призначив у парку. Я перепитала:
— Удвох?
— Удвох, — обережно підтвердив він.
Я погодилася. Було дивно, смішно й дуже приємно. Артем виявився милою, теплою й напрочуд обізнаною людиною, яка просто не мала жодного досвіду свободи. Після четвертої прогулянки без мами мені вже хотілося, щоб ці побачення тривали вічно.
Через місяць він почав натякати на весілля. Було зрозуміло, що це ініціатива Раїси Геннадіївни: самого Артема влаштовували і побачення, і наші таємні вечори в моїй орендованій квартирі. Я відповіла чесно:
— Заміж піду. Але спочатку давай поживемо разом, подивимося одне на одного в побуті.
Він сказав, що має порадитися. З мамою, звісно.
За два дні мене запросили на «офіційне знайомство з батьками». За столом, між тістечками й чаєм, Раїса Геннадіївна виклала головне:
— Яночко, дитино, я не можу відпустити сина жити в орендованій квартирі, коли в нього є власна. Ви ж притиратиметеся, а я поспостерігаю, оцінюю. Ну, ти розумієш, мати має право.
Вона закотила очі й почала згадувати трьох попередніх дружин. Усі, як на підбір, були «безрукі», «нехазяйновиті» й «невиховані».
— А гроші, що ти витрачаєш на оренду, можна відкласти на весілля, — завершила вона.
Я помовчала для ефекту.
— Раїсо Геннадіївно, ви наводите вагомі аргументи. Я переїду. Але оренду продовжу ще на місяць, щоб знати, куди повернутися, якщо притертися не вийде. Ви ж розумна жінка, ви розумієте.
— Звісно, розумію! — розцвіла вона від компліменту.
— А якщо я щось робитиму не так чи не вмітиму, ви ж мене навчите?
— Усьому навчу, Яночко! Усе підправлю!
— Тоді домовилися. Чи не так, Артеме? Леоніде Борисовичу?
Артем радісно кивнув. Леонід Борисович, тато Артема, який уже два місяці відновлювався після невдалого падіння, сидів в інвалідному візку й мовчав. Але в його очах блиснув вогник. Я збагнула, що в цього чоловіка теж є почуття гумору, просто він ховає його глибоко.
Назавтра я принесла в нову кімнату блокнот.
Перший ранок настав у неділю. Я збиралася ніжитись у ліжку. Артем мирно сопів поруч. Двері тихенько скрипнули. У щілині з’явилося обличчя Раїси Геннадіївни.
— Я-а-а-ано-о-о-о, — прошепотіла вона протяжно.
Я заплющила очі.
— Яно, ти спиш?
Я й далі вдавала, що сплю. Вона підійшла й легенько штовхнула мене.
— Яночко, пів на восьму вже. Підйом.
— Ой, це ви?
— Тихо ти! Артемка розбудиш! Дай йому поспати, поки ти сніданок робитимеш. Десять хвилин на збори. Чекаю на кухні.
На кухні Раїса Геннадіївна сіла за стіл і дала завдання: сирники. «Артемко їх обожнює».
Я взяла першу миску.
— Не ту! — одразу гаркнула вона. — Бери більшу!
Я посміхнулася спиною. Настав час мого плану.
— Раїсо Геннадіївно, ми ж із вами домовлялися, що ви мене навчатимете. Може, спробуєте мені показати? Ви ж краще знаєте, які сирники любить Артем.
Вона зраділа так, що аж підскочила. Я вийшла з кухні й повернулася за хвилину з великим блокнотом і ручкою.
— Щоб нічого не пропустити, — пояснила я. — Усе записуватиму.
Вона схвально кивнула й почала готувати. Я скрупульозно фіксувала все: яку миску брати, скільки борошна, як перемішувати. Навіть що ложку краще класти вліво.
Потім було миття посуду. Я налила трохи засобу на губку.
— Скільки ти налила?! Це ж концентрат! — закричала вона. — Дві краплі! Спінюй, спінюй!
Я витерла руки.
— Може, ви покажете, як правильно?
Вона показала, а я записала.
Так минула неділя. Далі були прибирання, прання, прасування. На все в Раїси Геннадіївни було своє бачення, і всі справи вона робила сама, щоб мене «навчити». Я лише кивала й записувала. До кінця першого тижня я не помила жодної тарілки.
У наступну неділю вона знову розбудила мене пошепки. Ми знову пекли сирники.
— Сьогодні з родзинками, — недбало кинула вона.
— Як це з родзинками? — щиро здивувалася я. — Ви мене з родзинками не вчили.
Вона побагровіла.
— Так само, тільки додай родзинки.
— Їх, мабуть, треба переберати й заливати окропом. І скільки класти, знаєте тільки ви.
— Ну дивись, — процідила вона й узялася до роботи.
Потім я сама мила посуд, бо Артем ще спав. Старанно виконувала інструкцію: дві краплі, спінити, терти.
— Що ти там возиш туди-сюди?! — не витримала Раїса Геннадіївна. — Три тарілки півтори години намиватимеш? Дай сюди!
Вона вхопила губку, а я вказала на запис у блокноті:
— Ви казали, воду треба закрити, поки мило намилюється. А у вас з-під крана ллє.
— Закрити! — гаркнула вона. — Я тебе перевіряла, чи помітиш.
Так ми прожили кілька місяців. Для мене це був курорт. Я думала, що буду, як Попелюшка, працювати з ранку до ночі, а Раїса Геннадіївна сама все робила, щоб довести мені свою правоту. І кожного разу в неї з’являлися нові нюанси й поправки. Було видно, що ніяких єдиних правил немає, а ті, що вона вигадує, сама ж і забуває. Але придертися не було до чого: я не опиралася, все записувала й виконувала.
Потім настав день генерального прибирання. Раїса Геннадіївна оголосила, що це «планова акція», яку не можна переносити. Зазвичай прибирав Артем, а цього разу вона мала допомагати мені. Артем із батьком вирушили гуляти: Леоніду Борисовичу лікарі рекомендували свіже повітря.
Я не вбачала проблеми. Але ту суботу в Раїси Геннадіївни я запам’ятаю надовго. Не буду розписувати подробиці. Скажу лише, що весь день вона сама тягала меблі, прала штори й чистила полиці. Їй усе здавалося, що я не так тримаю ганчірку, не з того боку витираю пил і не досить натираю лак. До вечора мій блокнот поповнився двома десятками сторінок, а Раїса Геннадіївна виглядала, мов вичавлений лимон. Артем потім розповів, що раніше вони з батьком робили тільки найнеобхідніше: пил з видних місць, пилосос, підлога. А мати вирішила, що «раз прибирати, то по-справжньому».
Кілька днів вона мене не чіпала. Мабуть, думала. А потім сталося диво. У наступну неділю, на кухні, вона просто сіла за стіл. Я дістала цукати, які любила в сирниках.
— Цукати? — здивувалася вона. — Ти впевнена?
— Що впораюся? — усміхнулася я.
— Ну…
— Тоді в нас два варіанти: або ви мені показуєте, або я роблю сама, а ви потім оцінюєте.
— Роби сама! — відрізала вона й вийшла.
З того дня все змінилося. Кожного разу вона мала вибір: або показувати й робити сама, або відчепитися й дозволити мені. Вона обрала друге. Але від невдоволення її розпирало. Придертися було ні до чого, а вона мріяла хоч щось знайти.
Через місяць вона вдерлася до нашої кімнати без стуку.
— Нам треба поговорити, — заявила вона й сіла на стілець.
— Мамо, щось сталося? — стривожився Артем.
— Сталося.
— Це через мене? — наївно спитала я. — Може, я не виправдала ваших надій?
— Яночко, що ти кажеш? — перелякався Артем. — Ти і на роботі поважна людина, і господиня чудова, і дружина… хай неофіційна, але ж. Не порівняти з моїми колишніми, і мама це знає, правда, мамо?
Раїса Геннадіївна замовкла. Вона не розраховувала, що син почне мене хвалити. Очі в неї забігали.
— Правда, — нарешті витиснула вона.
— От і чудово, — радісно кивнув Артем. — А я вже думав, що якщо ви Яну відбракуєте, ми з нею поїдемо в орендовану квартиру.
Раїсу Геннадіївну аж пересмикнуло. Вона обожнювала сина і не хотіла його втратити. Кілька хвилин вона обмірковувала, як викрутитися.
— Я, власне, не про це, — нарешті сказала вона. — Тато зовсім важко відновлюється. Сам знаєш.
— Йому погано? — злякався Артем.
— Не гірше, ніж було. Я подумала…
— Йому треба на природу! — вигукнув Артем. — У візку ліфтом їздити щодня, це ж випробування. А які тут гази, центр міста.
— Ось і я про те, — просяяла Раїса Геннадіївна, яка, здається, знайшла вихід. — Може, ви тут без нас пару місяців упораєтеся? А ми з Льонею на дачу. Там будинок утеплений. Якщо вийде, залишимося.
— Ми дуже постараємося, — серйозно сказала я.
— Мамо, чудова ідея! — зрадів Артем. — Татові там буде краще. А ми приїжджатимемо.
— Ну, якщо ви не проти… — прошепотіла вона.
У неї був такий вигляд, ніби вона голосно ляснула себе по лобі. Але відступати було пізно.
Наступні вихідні ми переїжджали. Артем вантажив речі, я допомагала Леоніду Борисовичу влаштуватися. Він потиснув мені руку й тихо промовив:
— Давно я так не веселився. Ти молодець.
А дізналася я про розмову Артема з мамою вже потім. Вона намагалася переконати його, що я «не пара». Він відповів, що не дозволить ставити його перед вибором між нею та мною. І що хоче спробувати жити власною сім’єю, а розійтися, якщо що, зможе сам. Любові до мене в Раїси Геннадіївни від цього не побільшало, але й сина втрачати вона не хотіла.
А далі сталося несподіване. На дачі їй сподобалося! У місті в неї не було подруг, а тут оселилися кумушки, які обожнюють поговорити. Незабаром я почула, як вона хвалиться сусідкам: «У мене невістка така, що сама все вміє, але слухається і всі мої секрети в блокнот записує!»
Через два місяці Артем сказав, що пора вже одружитися, поки тато не виписався зі свого візка й не втік на рибалку. Подали заяву, а на тиждень пізніше вже була реєстрація. Банкет влаштували на дачі, у дворі, на довгих дощатих столах.
Я стояла біля столу з сирниками, коли до мене підійшла Раїса Геннадіївна з тацею.
— Яно, — сказала вона тихо. — Мені тут сусідки просили… ну, розказати як я готую. Усі мої секрети. Може, позичиш блокнотик? Я перепишу. Там усе написано правильно, лише в тебе почерк кращий.
Я зиркнула на неї. Вона дивилася на мене без злості, без командного тону. Просто як жінка, яка вперше в житті попросила допомоги.
— Звісно, — відповіла я. — Тільки одна умова: наступну неділю сирники робите ви. Учитиму я.
Вона розсміялася. Вперше за весь час я почула її справжній сміх.
Я й досі зберігаю блокнот. А сирники роблю сама, з цукатами. Раїса Геннадіївна каже, що вони виходять майже такі, як у неї.
Я щиро вірю, що мудрість жінок може змінювати світ. Не криком і не боротьбою, а вмінням вчасно промовчати, вчасно запитати «а ви покажете?» й записати все в блокнот.
