Коханка підстерегла дружину на парковці з готовою «угодою про мир», упевнена, що та нічого не знає. Але домашня жінка виявилася обізнаною значно більше, ніж гадала Евеліна, і на «перемовинах» виставила власні умови. Що з цього вийшло, і чому в підсумку нервував лише чоловік, читайте в історії.
Усе почалося з того, що в мене закінчилася пудра. Не з великої драми, а з пудри.
Мене звати Соломія, мені тридцять два. До того вівторка я була певна, що моє життя схоже на глянцевий журнал: гарно, дорого й без сюрпризів. Чоловік Артем мав мережу меблевих салонів. У нас було двоє дітей, будинок з каміном і собака, який міг гавкнути тільки на кур’єра. Мама приїхала на тиждень «допомогти», тобто нагодувати всіх так, щоб я не влізла у власні джинси.
Артем третій день був у відрядженні. Я залишила дітей з бабусею й поїхала в торговий центр по пудру, а повернулася з новою проблемою.
Я саме закрила багажник на парковці, коли позаду пролунало:
— Соломіє!
Я обернулася. Переді мною стояла жінка років сорока п’яти, у лляному костюмі кольору вершків і на підборах, що коштували, мабуть, як мій перший автомобіль. Незнайома. Я таке обличчя точно запам’ятала б, бо воно було підозріло добре доглянуте.
— Ми знайомі? — обережно спитала я.
— Ні. Але нам варто поговорити. Про Артема.
— Він що, винен вам гроші?
— Гірше, — усміхнулася вона. — Я Евеліна. І сподіваюся, ви не ображаєтесь, що я не стала писати вам листа. Папір пам’ятає більше, ніж люди.
Я мала сісти в машину й поїхати. Натомість пішла за нею в кав’ярню на першому поверсі. Далі я вже не помічала нічого, крім того, що кава була дорога, а в мене тремтіли пальці.
— Скажу одразу й коротко, — Евеліна помішала цукор у чашці. — Я кохана вашого чоловіка.
— Коханка, — машинально виправила я.
— Ви чудово тримаєтеся, — схвально кивнула вона. — Так, коханка. Майже рік.
Я мовчала. Зазвичай у таких сценах жінки мають кричати, плескати чашками об стіл або хоча б розплакатися. Я ж думала лише про те, чи встигну забрати з хімчистки мамине пальто.
— Дозвольте я поясню, навіщо прийшла, — Евеліна говорила спокійно, наче презентувала проєкт. — Мені Артем потрібен рівно в тій конфігурації, яка є: чоловік, батько, власник будинку з каміном. Заміж я не хочу. Дітей не хочу. Грошей мені не треба, у мене власна справа. Мені потрібні гарні вечері, квіти й чоловік, який нічого від мене не вимагає.
— Дуже зручно, — сказала я.
— Мені теж так здається, — погодилася вона й навіть не моргнула. — Але в Артема останнім часом з’явилися натяки, що він «втомився від подвійного життя». Тобто розглядає варіант піти від вас. І це проблема. Вільний Артем мені не потрібен, бо вільний чоловік починає мріяти про спільний побут.
— Тобто ви прийшли рятувати мій шлюб?
— Я прийшла рятувати свій комфорт, — чесно відповіла Евеліна. — Шлюб тут побічний ефект. Пропоную угоду: ви перестаєте його пиляти, а я обіцяю в Новий рік, на дні народження дітей і взагалі у ваші сімейні дні його до себе не кликати. На ніч ніколи не лишаю. Раз на рік, два тижні на морі, під виглядом відрядження. Решта як зараз.
Вона виклала на стіл візитку. «Евеліна Кравець. Рекламне агентство “Контур”». Агентство я знала, воно мало півміста замовників.
— Не пропоную дружби, — додала вона. — Я в жіночу дружбу не вірю.
— Дивно, — сказала я. — А в мене, до речі, дуже хороші подруги.
— Не сумніваюся. Подумайте до повернення Артема. У вас чотири дні. І, Соломіє… якщо Артем про нашу розмову дізнається, буде сварка, а то й розлучення. Але я його не прийму, ви ж розумієте?
Я розуміла все. І головне, що вона припустилася однієї помилки. Вона думала, що я дізналася про її існування сьогодні.
Я підсунула візитку ближче й акуратно поклала поруч свій телефон. Потім відпила кави. Вона була вже трохи холодна, і це мені навіть сподобалося.
— Евеліно, давайте я теж чесно, — почала я. — Я знаю про вас з березня.
Її брова повільно поїхала вгору. Це була перша ознака, що вона вміє дивуватися.
— З березня?
— Артем у ту пору почав ховати телефон екраном донизу. Чоловік, який за дванадцять років жодного разу не ховав нічого, раптом заховав телефон. Потім з’явилися чеки з ресторану «Біла троянда». Я там ні разу не була. Потім у багажнику лежав букет півоній. Мені він півонії не дарував ніколи, бо в мене на них алергія.
— Матір Божа… — прошепотіла Евеліна, і це вперше звучало не награно.
— До речі, ви ж до півоній байдужа?
— Обожнюю, — розгублено кивнула вона.
— Ось. Значить, усе сходиться. Ми з вами навіть мислимо однаково, тільки ви на підборах, а я в кросівках.
Вона відкинулася на спинку стільця й подивилася на мене так, як дивляться на стіл, у якого раптом виявилася таємна шухлядка.
— І ви нічого не сказали?
— А що я мала сказати? Влаштувати Артему допит, поки я не знала, хто ви і чого хочете? Я розумна жінка, мені потрібні факти. Я навіть найняла людину, яка робила для мене ці факти.
— Детектива?
— Знайомого з охоронної фірми. Він взяв півтори тисячі гривень за день, плюс обід. Дуже недорого, якщо врахувати якість матеріалу. Я знаю ваш графік, ваш офіс, вашу машину, ваш улюблений ресторан. І знаю, що в понеділок у вас бувають зустрічі в салоні краси «Лілея», а в п’ятницю — фітнес.
Евеліна розсміялася. Спершу тихо, потім справді щиро.
— Знаєте, а я вас недооцінила. Мені здавалося, що ви така… м’яка. Домашня.
— Я й є домашня, — кивнула я. — Але в домі теж бувають документи, таблиці й ревізії. Давайте тепер про угоду. Я зі своєї сторони маю умови.
— Умови? — Евеліна підперла підборіддя долонею. — Це вже цікаво.
— Умова перша. Ви справді не зустрічаєтеся з ним у святкові дні. Друга, жодних подарунків дорожчих за півонії. Третя: надалі ми з вами спілкуємося як дорослі люди. Без листів, без підстерігання на парковках і без «в мене є чотири дні на роздуми».
— Вважайте, що я вже погодилася. А четверта?
Я зробила паузу. Цю четверту умову я виношувала цілих два місяці. Півроку я вдавала, що нічого не знаю, і весь цей час обирала, якою буде моя відповідь.
— Четверта умова така. Я за освітою дизайнер. Після інституту я не працювала жодного дня, бо Артем ратував за «домашній затишок». І от учора, прибираючи в його кабінеті, я знайшла вашу візитку. У вас там написано «директор». Тому моя четверта умова: ви беретеся мене на роботу.
Евеліна вдивлялася в мене так довго, що я встигла розгледіти краплі на склянці з водою.
— Ви шантажуєте мене, Соломіє?
— Ні, я веду перемовини. Шантаж це коли «дайте або розкажу». А я кажу: мені потрібна робота, а вам потрібен спокій. Ви хочете, щоб я була задоволена й не псувала Артему нерви. Так от, жінка, яка займається улюбленою справою, нервів чоловікові не псує. Вона зайнята.
— Логіка в цьому є, — повільно мовила Евеліна.
— Я ж казала, я розумна. До того ж у мене до вас пропозиція не лише про роботу. Ви вже майже рік провели біля мого чоловіка й, мабуть, знаєте про його кризу середнього віку більше, ніж я. Мені ж потрібен союзник у цьому питанні. Бо інакше ми з вами обидві будемо щомісяця витрачати купу сил, щоб він не втік у третю сторону.
Евеліна замислилася, а потім сказала:
— Дивіться, які люди бувають… Я прийшла на переговори, а потрапила на співбесіду.
— Ще й на дуже вигідних умовах, — усміхнулася я. — Дистанційна робота, шістдесят тисяч гривень на місяць, випробувальний термін три місяці. Далі за результатами.
— Ви вже й оклад визначили?
— Я вивчила ринок. Вашу вакансію, до речі, ви виклали на сайті ще в серпні. «Дизайнер у команду. Креативність, відповідальність, відсутність страху перед клієнтом».
Евеліна зітхнула й простягнула мені руку.
— Домовилися. Але тоді я теж вставлю свою умову.
— Слухаю.
— Ми обидві жодного разу не розповімо Артему про цю домовленість. Ні він, ні діти, ні ваша мама нічого не повинні знати. Ніколи.
— Узгоджено, — потиснула я її долоню. Вона виявилася міцнішою, ніж можна було очікувати.
Через чотири дні Артем приїхав додому. Я зустріла його вечерею, усмішкою й питанням про відрядження. Він, звісно, трохи нервував, бо чекав або сварки, або мовчання. Натомість побачив спокійну дружину, яка запитала, чи не хоче він ще м’ясного рулету.
— Ти якась… інша, — підозріло мовив він.
— Це я виспалася, — відповіла я. — Мама з дітьми допомагала.
Наступного ранку я сіла за ноутбук. Евеліна надіслала мені перше завдання: логотип для мережі кав’ярень. Я сиділа над ним три вечори й три ночі. Вона відхилила два варіанти й сказала про третій: «Нормально». У її вустах це означало «геніально».
За місяць я вже вела два проєкти. За два місяці Евеліна запросила мене на нараду з клієнтом, а це були перші дорослі гроші, які я заробила власними руками. Я купила собі нову сумку й вперше за дванадцять років відчула, що йду по вулиці впевнено, а не як «дружина Артема», яка залежить від грошей чоловіка.
Ми з Евеліною почали й справді «іноді зідзвонюватися». Спочатку по роботі. Потім щоб порадитися, який відтінок обрати для клієнта. Потім щоб поскаржитися на клієнта. А потім одного вечора я зловила себе на тому, що півгодини розповідаю їй про дитячі шкільні збори, а вона, не стримуючи сміху, коментує, що в її часи такого не було.
— Усе, я більше не можу, — сказала вона. — Я була впевнена, що ми з тобою ніколи не станемо подругами.
— Звісно, ні, — відповіла я. — Ми ділові партнери. Просто з дуже тісним спілкуванням.
Тим часом з Артемом відбувалося щось дивне. Спочатку він помітив, що я щодня сиджу за комп’ютером і не рахую хвилини до його приходу. Потім виявив, що я перестала питати, де він був. Потім до нього дійшло, що я, власне, не питаю й нічого іншого. Він почав приходити раніше. Купувати квіти, не півонії, що вже було прогресом. Навіть узявся возити дітей на гурток, чого не робив років п’ять.
— Ти щось приховуєш, — одного вечора заявив він, застигши біля мого столу з тацею чаю.
— Я? Нічого. Просто працюю.
— Над чим?
— Над рекламою для ресторану.
— І де цей ресторан?
— У нашому місті, Артеме. Ти там, мабуть, навіть був.
Він здригнувся. Мені стало трохи смішно, і я змусила себе дивитися в монітор.
На початку літа Евеліна подзвонила:
— Соломіє, у мене питання. Ти пам’ятаєш моє «щорічне відрядження» з Артемом на море?
— Пам’ятаю.
— Я передумала. Їхати з ним нудно. Він розповідає про постачальників і дивиться новини. А от з тобою, мабуть, було б цікавіше.
Я розсміялася так, що розбудила собаку.
— Ти пропонуєш мені відпустку?
— Пропоную спільну поїздку двох розумних жінок, які заробили на неї самі. Два тижні, Хорватія. Я знайшла готель з виглядом на море й без жодного чоловіка в радіусі кілька кілометрів.
— А Артем?
— Артем нехай посидить удома з дітьми й собакою. Йому корисно. Нехай нарешті дізнається, що таке «домашній затишок», який він так любить.
Я уявила його обличчя й вирішила, що це найкраща ідея за всі дванадцять років.
Артема ми, звісно, не повідомляли про справжній план. Просто пояснили, що в нас ділова поїздка «на виставку дизайнерів». Він насупився, спробував заперечити, але аргументи в нього закінчилися швидко.
На вокзалі він стояв з телефоном у руці й тривожно запитав:
— Слухай, а ця твоя Евеліна… вона взагалі хто?
— Моя начальниця, — відповіла я. — Дуже тямуща жінка. Сподіваюся, ви колись познайомитеся.
Евеліна в цей момент стояла за два метри від нас, у сонцезахисних окулярах і з серйозним обличчям людини, яка вперше в житті подорожує з подругою. Вона привітно махнула Артему рукою.
— Приємно познайомитися! — гукнула вона. — Ми вашу дружину не образимо!
Артем зблід і незграбно махнув у відповідь.
Через два тижні на пляжі, під шум хвиль, я запитала:
— Знаєш, що найкумедніше в цій історії?
— Що?
— Що ми обидві боялися, що він піде. А тепер у нас обох таке відчуття, що найбільше нервується в цій ситуації саме він.
Евеліна довго мовчала, потім зняла окуляри й усміхнулася.
— Мабуть, це і є та сама «криза середнього віку». Тільки не в нього. У нього просто нарешті почалося життя.
Я кивнула й налила нам ще по келиху білого. За кілька сотень кілометрів звідси в моєму будинку з каміном Артем уперше в житті сам готував вечерю на трьох: двох дітей і собаку.
І знаєте що? Йому це, схоже, навіть подобалося.
