Оксані було дев’ять, а Лесі шість, коли тата не стало. Він повертався з роботи об’їзною дорогою, і додому так і не доїхав. Відтоді мама, Ніна Петрівна, жила так, ніби власне життя залишилося в окремій кімнаті, куди вона більше не заходить.
Вона працювала на двох роботах, підшивала сусідам штори, підробляла на ярмарках, а вечорами сиділа над зошитами дочок.
Коли Оксані виповнилося сімнадцять, вона вперше закохалася і прибігла до мами по пораду.
– Мамо, а як зрозуміти, що це справжнє?
Ніна Петрівна відклала голку і довго дивилася на доньку.
– Кохання, доню, найсильніше з усіх почуттів. Тільки материнське з ним зрівняється.
– А чому ти тоді досі сама? Он скільки років минуло. Могла б із кимось познайомитися.
– Ой, Оксаночко, не так це просто. А якщо я впущу в дім не ту людину? Вона ж може скривдити мене, а гірше того, вас. Ні, я не ризикну. Мені вас двох цілком досить, щоб почуватися щасливою.
Оксана тоді тільки зітхнула. Вона ще не розуміла, що за цими словами ховається не щастя, а страх.
Роки минули швидко. Дівчата виросли, вийшли заміж і роз’їхалися по різних містах. Прощаючись, вони обидві плакали, а мама міцно тримала їх за руки.
– Їдьте спокійно. Я до вас у гості навідуватимусь, ось побачите.
Але сталося інакше. Не минуло й пів року, як мама зателефонувала сама і заговорила якимось новим голосом, тихим і трохи винуватим.
– Дівчатка, мені треба вам щось сказати. Я познайомилася з чоловіком. Його звати Захар Іванович. Він кличе мене жити до себе в село, а я не знаю, як мені бути. Соромно перед вами.
– Мамо, про що ти говориш, – відповіла Оксана. – Який сором? Ти стільки років жила для нас. Тепер твоя черга.
– Та ми за тебе тільки радіємо, – додала Леся, яка слухала по гучному зв’язку. – Приїдемо, познайомимося.
Захар Іванович справді справив гарне враження. Високий, говіркий, із міцними руками. Він пригощав усіх домашньою наливкою, розповідав про своє господарство і примовляв, що жінку треба берегти. За вечерю встиг полагодити мамі хвіртку, що висіла на одній петлі ще з минулої зими.
– Золота людина, – шепотіла Леся, допомагаючи мамі мити посуд.
– Мені теж так здається, – кивала Ніна Петрівна і червоніла, мов школярка.
Перші місяці все було добре. Дівчата приїздали по черзі, привозили гостинці, допомагали на городі. Захар Іванович жартував, підкидав дрова в піч, обіцяв, що зимою мама ні в чому не матиме нужди. Тільки згодом Оксана помітила, що жартів стало менше, а погляд у нього став важчий.
Перша сутичка сталася влітку, коли сестри приїхали збирати помідори.
Це ви що тут робите? – Захар Іванович стояв посеред городу, схрестивши руки.
– Допомагаємо мамі, – спокійно відповіла Оксана. – Вона сама не впорається.
– Без вас упоралася б. А ви мені тут усі грядки витопчете.
– Ми нічого не топчемо, – втрутилася Леся. – Ми ж дбайливо.
– Дбайливо вони, – він скривився. – Приїжджаєте, ніби до себе додому. Хата моя, город мій. Тут усе моє, зрозуміло вам?
– Захаре, – тихо озвалася мама, – та нехай збирають, їм же приємно.
– Ніні, ти помовч, – відрізав він, не повертаючи голови. – Я з ними говорю.
Мама замовкла. Оксана подивилася на неї, а мама відвела очі.
Після того дня візити ставали дедалі складнішими. Захар Іванович то зачиняв хвіртку на засув, то виходив назустріч з похмурим обличчям і питав, навіщо вони знову приїхали. Якось уранці, коли сестри привезли мамі ліки, він навіть не дав їм переступити поріг.
– Куди ви лізете? – він став у дверях, спираючись на одвірок.
– До мами, – Оксана ледве стримувалася. – Відчиніть, будь ласка.
– Не відчиню.
– Чому?
– Бо не бажаю. Ви її мені на шию повісили, а тепер ще й навідуєтеся щодня. Хочете, щоб я вас шанував, то спершу самі навчіться шанувати чужий дім.
– Ніхто її вам на шию не вішав, – голос у Лесі затремтів. – Вона доросла жінка і сама вирішила.
– Ото й добре, що сама. Тож нехай і живе сама з тим, що вирішила. А вас тут ніхто не чекав.
Позаду нього, у глибині коридору, стояла мама. Вона притискала руки до грудей і мовчала.
– Мамо, – покликала Оксана. – Скажи хоч слово.
Мама відкрила рот, та Захар Іванович різко обернувся.
– Ніно, іди на кухню.
І вона пішла.
Сестри ще довго стояли біля автівки, не дивлячись одна на одну.
– Ти це бачила? – нарешті промовила Леся.
– Бачила.
– То чому ми просто пішли?
– А що я мала зробити? Вибити двері? Він же господар, нехай і несправжній.
– Ми її залишили з ним, Оксано. Нам треба було тоді приїхати і подивитися уважніше.
– Ми й дивилися. Він був ввічливий.
– Він був хитрий.
– Ну то й що тепер, будемо одна одну звинувачувати?
Леся відвернулася і витерла очі рукавом.
– Не звинувачую. Просто боляче.
Наступного разу вони приїхали втрьох, разом з Лесиним чоловіком Андрієм, сподіваючись, що при чоловікові Захар Іванович поводитиметься стриманіше. Але у хвіртку ніхто не вийшов. Вони стукали, гукали, телефонували, а в хаті навіть штора не поворухнулася.
– Дивно, – промовив Андрій. – Машина стоїть, світло горить.
– Він знає, що ми тут, – тихо сказала Оксана.
Минула майже година. Леся вже збиралася влізти через паркан, коли з-за рогу заднього двору виглянула мама. Вона квапливо підійшла, озираючись на вікна.
– Дівчатка мої, не гнівайтеся на мене. Ось, я вам тут зібрала, варення, огірочків, помідорів трохи.
– Мамо, нам не потрібні твої банки, – Оксана взяла її за плечі. – Нам потрібна ти. Збирай речі, поїдеш з нами.
– Ні, доню.
– Чому? Він з тобою так розмовляє, ніби ти його служниця.
– Він просто має характер, – мама намагалася усміхнутися. – Люди ж не без вад.
– Це не вади, мамо, – Леся говорила крізь сльози. – Це зовсім інше.
– Послухайте мене обидві. Поруч із ним мені принаймні немає самотньо. Ви ж не уявляєте, яка тиша стоїть у хаті, коли нікого немає. Я вже пробувала жити так, і тепер не хочу.
– Але ж ми тебе любимо, – Оксана ледве вимовила ці слова. – Ми в тебе є.
– Знаю, доню. Але ви живете своїм життям, і це правильно. А мені потрібна жива душа поруч щодня.
– Ніно, – пролунав різкий голос від ґанку. – Ти де ходиш?
Мама здригнулася і мало не впустила пакет.
– Бувайте, мої любі. Не ображайтеся.
Вона зникла за рогом так само швидко, як і з’явилася.
– Я піду до нього, – Андрій рішуче рушив до хвіртки.
– Не треба, – зупинила його Оксана. – Він тільки гірше зробить мамі.
– А що тоді робити? Стояти під парканом?
– Не знаю.
У машині всі довго мовчали. Потім Леся промовила те, що давно крутилося в Оксани в голові.
– А знаєш, що мене найбільше дивує? Його діти. Ті, що ледарюють. Для них у нього завжди все знайдеться, і гроші, і добре слово. А ми й город прополювали, і врожай збирали, і дрова складали. Чим ми йому не догодили?
– Може, тим, що ми її діти, – відповіла Оксана. – Він не хоче ділити її ні з ким.
– Але ж так не буває.
– Буває, Лесю. Ще й як буває.
Через тиждень Оксана не витримала і поїхала сама. Захар Іванович якраз порався біля сараю й побачив її ще здалеку.
– Знову ти, – він навіть не вдав, що радий. – Чого тобі?
– Поговорити. Давайте без крику.
– Це ти мені умови ставиш?
– Ні. Я прошу. Скажіть, що не так? Ми ж нічого поганого не робили.
– А ви нічого й не робите. Просто крутитеся тут, як причіпні.
– Ми приїздимо до рідної матері.
– А я прошу не приїздити. Усе, розмову закінчено.
– Ні, не закінчено, – Оксана підійшла ближче. – Я хочу, щоб ви почули. Ця жінка півжиття віддала нам. Вона заслужила, щоб до неї ставилися з повагою. І якщо ви її любите, то не станете забороняти їй бачитися з дітьми.
– Я її люблю краще, ніж ви.
– Тоді чому вона мовчить, коли ви на неї кричите?
Захар Іванович зблід, а потім почервонів.
– Ти мені не вказуй у моїй хаті.
– Я не вказую. Я питаю.
– А я не зобов’язаний відповідати. Забирайся з мого подвір’я, поки я добром прошу.
– Захаре, – у дверях з’явилася мама, бліда і розгублена. – Не треба так з нею.
– А ти чого вийшла? – він повернувся. – Я ж казав сидіти в хаті.
– Це моя донька.
– А ми з тобою хто?
Мама стояла між ними, стискаючи край хустки. Оксана бачила, як тремтять її пальці, і серце стискалося від болю.
– Мамо, – тихо промовила вона. – Тобі досить сказати одне слово, і я заберу тебе просто зараз.
Мама перевела погляд з доньки на Захара Івановича, потім знову на доньку. Довго мовчала. Нарешті прошепотіла:
– Не зараз, Оксаночко. Дай мені час.
Оксана кивнула, хоч усередині все стислося. Вона обійняла маму, відчувши, яка та стала тендітна, і пішла до машини, не озираючись.
Уже вдома вона розповіла все Лесі по телефону. Сестра довго мовчала в слухавці.
– То що, будемо чекати?
– Чекати і бути поруч, – відповіла Оксана. – Дзвонитимемо щодня. Присилатимемо листівки, посилки, що завгодно. Нехай знає, що ми нікуди не
поділися.
– А якщо вона так і не вирішиться?
– Тоді ми все одно будемо поруч. Бо хіба ми маємо право наказувати їй, кого любити і з ким жити?
– Не маємо, – погодилася Леся. – Але й дивитися на це спокійно теж не можемо.
Оксана підійшла до вікна. На подвір’ї грало на вітрі білизна, а в голові звучали мамині слова, сказані багато років тому: «Мені вас двох досить, щоб почуватися щасливою».
Тепер вона нарешті розуміла, що мама тоді не казала всієї правди. І що тепер, коли вона знайшла когось поруч, знову боїться залишитися сама.
А що робити далі, сестри так і не знали. Тому й вирішили спитати поради в людей, які, можливо, колись опинялися в подібній ситуації.
Віра Лісова
