Оксана дізналася, що вагітна, у вівторок уранці, стоячи у ванній із тестом у руках. Дві смужки виднілися так чітко, що жодних сумнівів не лишалося. Вона повільно опустилася на край ванни й довго дивилася в одну точку.
Страх підкрався тихо й холодно, наче протяг у зачиненій кімнаті.
Їх з Андрієм дитина не входила в плани. Обоє розуміли, що поки не готові: орендована квартира забирала пів зарплати, за машину лишалося виплатити ще багато, а заощаджень ледве вистачило б на два місяці спокійного життя.
Домовилися зачекати рік або два, але доля вирішила інакше.
Ввечері Оксана довго длубалася на кухні, перемивала чисті чашки й ніяк не наважувалася заговорити. Андрій помітив це першим.
— Ти чого така бліда? — запитав він, відкладаючи телефон.
— Нічого. Тобто… Андрію, ти тільки не сердься, добре?
— Що сталося? Кажи вже, не муч.
— У нас буде дитина.
У кухні стало так тихо, що було чутно, як цокає годинник над дверима. Оксана боялася підняти очі. Вона дивилася на власні пальці, які нервово мнули рушник.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Я сама не розумію, як так вийшло.
Андрій повільно підвівся, підійшов до неї й узяв за плечі. На його обличчі розпливлася широка, щира усмішка.
— Тобто я буду татом?
— Буде, якщо ти не проти.
— Як я можу бути проти? Чого ти трусишся, дурненька?
— Я думала, ти розсердишся. Ми ж казали, що зараз не на часі.
— Мало що ми казали. — Він притиснув її до себе. — Все буде добре, я тобі обіцяю. Ми щось придумаємо. Я візьму додаткові замовлення, ти ж знаєш, що я вмію працювати.
Оксана заплющила очі й уперше за цілий день відчула, що може дихати на повні груди.
Минуло дев’ять місяців. У пологовому будинку на світ з’явилася дівчинка, яку назвали Міланою. Андрій стояв під вікнами з величезним оберемком ромашок і сяяв так, що медсестри посміхалися, дивлячись на нього. Оксана тоді подумала, що в неї найкращий чоловік на світі.
Змінилося все приблизно за місяць після виписки. Спершу Оксана не зрозуміла, що відбувається. Андрій і справді працював багато, пропадав на роботі до пізнього вечора, а додому приносив пристойні гроші. Але разом із грошима в нього з’явилася дивна звичка рахувати кожну копійку, і рахував він уже не свої витрати, а виключно дружини.
Одного ранку він стояв над кошиком із покупками й крутив у руках банку з дитячою сумішшю.
— Скільки це коштує?
— Триста сорок. Вистачає на тиждень, може, трохи більше.
— Триста сорок на тиждень? Оксано, ти серйозно? Хіба не можна зварити звичайної манки?
— Якої манки? Їй ще й двох місяців немає. Лікарка сказала, що годувати треба лише тим, що підходить за віком.
— Лікарка так сказала, бо їй за це платять.
— Їй ніхто не платить за те, щоб вона радила дітям їсти правильно, Андрію.
— Моя мама мене манкою годувала, і нічого, виріс.
— Твоя мама мала інші часи й іншу лікарку. Я не збираюся гратися здоров’ям власної дочки.
Андрій невдоволено стиснув губи, але більше нічого не сказав. Однак наступного дня він знайшов у ванній нове дитяче мило.
— А це що?
— Мило. Для купання.
— Я бачу, що мило. Вісімдесят гривень за шматок? Воно що, золоте?
— Воно для немовлят, воно не сушить шкіру. У неї ніжна шкіра, ти ж бачив, які в неї були почервоніння від звичайного.
— Можна митися тим самим милом, яким користуємося ми з тобою.
— Ага, — Оксана склала руки на грудях. — Спочатку ти помиєш ним ноги, а потім я цим самим милом намилюватиму нашу дитину?
— А що в цьому поганого?
— Ти справді не бачиш, що в цьому поганого?
— Бачу тільки те, що гроші летять у повітря, а ти цього не помічаєш.
— Я нічого зайвого не купую, Андрію. Все, що лежить у цьому кошику, потрібне. Повір мені, я рахую не гірше за тебе.
— Тоді поясни мені, навіщо ти минулого тижня купила оту кофтинку? Вона ж виросте з неї за кілька тижнів.
— Бо діти ростуть, і одягати їх у щось треба. Ми не можемо загорнути її в мішок.
— Можна було взяти в когось у подарунок або з рук.
— Я питала. Ніхто нічого не пропонував.
Андрій промовчав, але видно було, що розмова його не заспокоїла. Оксана відчувала, що чоловік наче віддаляється від неї з кожним днем. Колись
він міг витратити на подарунок половину зарплати, а тепер лічив копійки на дитячих підгузках.
— Оксано, я тебе прошу, спробуй економити, — сказав він увечері вже м’якше. — Ти ж розумієш, що кожна гривня на рахунку. А нам ще треба піти з малою до поліклініки, там теж не безкоштовно.
— Я розумію. Добре, я спробую.
Цілий тиждень вона трималася як могла. Купувала тільки найнеобхідніше, відкладала дрібниці на потім і навіть відмовилася від нового крему для себе, хоча шкіра вимагала догляду.
Та коли в дитини на щоках з’явилися сухі плями, Оксана не витримала й купила невеликий набір дитячої косметики: крем, шампунь і лосьйон для тіла.
Андрій побачив пакет ввечері й завмер у дверях кімнати.
— Що це?
— Крем для Мілани. І шампунь. У неї сухість на щоках, педіатр радила підібрати щось м’яке.
— Я ж просив тебе. Просив чи ні?
— Просив.
— Тоді чому в мене в руках шампунь з екстрактом алое? Не можна було взяти щось дешевше?
— Було дешевше. Воно викликало подразнення. Я пробувала.
— Я не розумію, чому ти мене не слухаєш.
— А я не розумію, чому ти не чуєш мене. Ми з тобою її батьки. Ми маємо піклуватися про неї, а не рахувати, скільки коштує турбота.
Андрій довго дивився на дружину, потім відвернувся.
— Говорити з тобою марно, — кинув він і пішов у кімнату.
У той вечір вони більше не розмовляли. Оксана лягла пізно, довго слухала рівне дихання доньки й міркувала, у який момент між ними з’явилася ця прірва.
Наступного ранку вона знову зібралася до магазину. Треба було купити кілька банок суміші й підгузки, бо запаси закінчувалися. Андрій ще спав, і вона тихо зачинила за собою двері.
У супермаркеті було людно. Оксана набрала потрібне, дочекалася своєї черги й виклала покупки на стрічку.
— Чотириста п’ятдесят гривень, — повідомила касирка. — Готівкою чи карткою?
— Карткою, — спокійно відповіла Оксана й приклала кредитку до терміналу.
Термінал коротко писнув і видав помилку.
— Вибачте, але вашу картку заблоковано.
— Не може бути. Спробуйте ще раз, будь ласка.
Касирка спробувала ще раз. Потім ще. Результат був той самий.
— Мабуть, щось із банком, — розгублено сказала Оксана. — Хвилинку, я зараз усе з’ясую.
Вона відійшла вбік і набрала номер чоловіка. Той відповів не одразу.
— Алло.
— Андрію, у мене не проходить картка. Каже, що вона заблокована. Ти не знаєш, що могло статися?
— Знаю, — спокійно відповів він. — Я сьогодні вранці заблокував усі рахунки.
— Що ти зробив?
— Заблокував. Усі.
— Навіщо? Я не розумію.
— Щоб ти нарешті навчилася цінувати чужі гроші. Вони тобі надто легко дістаються.
Оксана на мить втратила дар мови. Їй здавалося, що вона чує чужий голос, голос людини, з якою ніколи не була знайома.
— Чужі гроші? Ми ж одна сім’я, Андрію. Це гроші нашої дитини.
— Це гроші, які заробляю я.
— І як, на твою думку, я маю розрахуватися в магазині просто зараз?
— Це вже не мої проблеми, — холодно відповів він і поклав слухавку.
Оксана стояла посеред супермаркету з телефоном у руці й відчувала, як по щоках течуть сльози. Вона плакала не тихо й гідно, як показують у фільмах, а голосно, як маленька дитина, якій відмовили в найпростішому. Поряд метушилися люди, хтось косо поглядав, хтось відводив очі.
Касирка вийшла з-за каси й обережно торкнулася її руки.
— Вам погано? Принести води?
— Ні, дякую. Просто в мене заблокували картку, а грошей готівкою немає.
— Може, зателефонуєте комусь, хто зможе вас виручити? Родичам, подрузі.
— Так, ви маєте рацію, — Оксана витерла сльози тильним боком долоні. — Дякую вам.
Вона набрала маму. Галина Петрівна приїхала за двадцять хвилин, захекана, у розстебнутому пальті.
— Що сталося, доню? Ти мене налякала.
— Та нічого страшного. Просто з карткою якась біда. Андрій обіцяв усе вирішити ввечері, я тобі потім поверну.
— Ну що ти таке говориш. Мені зовсім не важко допомогти. Скільки там треба?
— Чотириста п’ятдесят.
Галина Петрівна мовчки дістала гаманець, розрахувалася за все й допомогла донці донести пакети до машини. Дорогою вона кілька разів позирала на Оксану, але не питала нічого зайвого. Тільки біля під’їзду мама неголосно промовила:
— Якщо захочеш розповісти, я поруч.
— Я знаю, мамо.
Додому Оксана ледве дісталася. Вона нагодувала Мілану, вклала її спати й сіла на край ліжка. У голові не вкладалося, що рідна людина здатна на таку жорстокість. Адже це не просто скупість. Це спроба показати, хто в домі головний, і зробити це через найслабшу сторону, через їжу для немовляти.
Вона довго сиділа так, потім підвелася й дістала з шафи невелику шкатулку. Там лежали гроші, які вона відкладала ще до декрету, на чорний день.
Схоже, цей день настав саме сьогодні.
Оксана набрала номер майстра, якого колись радила подруга.
— Добрий день, мені потрібно терміново замінити замки. Сьогодні, якщо можливо.
— Адреса? Через дві години будемо.
Майстри приїхали навіть раніше. Робота зайняла менше години. Оксана розрахувалася й акуратно прибрала у шафі всі речі Андрія: сорочки, светри, штани, взуття, зарядки та папери. Склала в дві валізи й невелику сумку, поставила за двері.
Андрій повернувся о пів на дев’яту. Оксана почула, як він возиться з ключем, як тихо вилаявся й почав дзвонити.
Вона відчинила двері, не знімаючи ланцюжка.
— Це що за жарти? — запитав він, дивлячись на валізи біля порога. — Мій ключ не підходить.
— Бо я змінила замки.
— Ти при здоровому глузді? Відкрий негайно.
— Ні.
— Оксано, це й моя квартира теж.
— Квартира моя, Андрію. Ти забув? Ми винаймали її, поки не народилася Мілана. Потім моя бабуся залишила мені цю, і ти був дуже радий, що не треба більше платити оренду.
Він стиснув щелепи.
— Ти робиш із мухи слона. Я просто хотів тебе провчити, щоб ти навчилася рахувати гроші.
— Провчити? Ти залишив мене без копійки в магазині з маленькою дитиною вдома. Я стояла біля каси й плакала, а чужа людина мені співчувала.
Ти уявляєш, як це було?
— Я не думав, що ти так це сприймеш.
— А як я мала це сприйняти? Ти сказав, що це не твої проблеми. Ти кинув слухавку.
— Я був роздратований. Ти витрачала без угаву.
— Я купувала їжу й мило для дитини. Це по-твоєму розкіш?
— Ти могла б обійтися дешевшим.
— Могла б. І що далі? Манка, звичайне мило, одяг із чужих рук. Потім що, Андрію? Ліки теж будеш рахувати? Чи, може, взагалі скажеш, що дитина зайва?
— Не перекручуй мої слова.
— Я нічого не перекручую. Ти сам усе сказав і зробив.
Андрій зробив крок до дверей, але Оксана не відступила.
— Давай поговоримо спокійно. Відчини, і я поясню.
— Спокійно ми говорили дев’ять місяців тому, коли ти обіцяв, що все буде добре. Пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
— Ти обіцяв, що ми щось придумаємо. А придумав тільки те, як мене принизити.
— Я не хотів тебе принижувати.
— Але зробив це. І, знаєш, найгірше навіть не це. Найгірше те, що ти досі не розумієш, чому я стою по інший бік дверей.
У під’їзді було тихо. Десь нагорі грюкнули двері, і хтось повільно пройшов сходами. Андрій опустив очі, потім глянув на валізи.
— Що мені тепер робити?
— Їхати до своєї мами. Вона вчила тебе манці, от нехай вона тебе й годує.
— Оксано…
— Ні, Андрію. Я не збираюся жити з чоловіком, який шкодує їжі власній дитині. Рахунки відкриєш тоді, коли будеш готовий розмовляти як рівний, а не як начальник. Але чи буде вже про що розмовляти, не знаю.
Вона зачинила двері й повернула ключ. Ззовні ще кілька хвилин було чутно, як Андрій стоїть і переступає з ноги на ногу, потім важко здригнули валізи, і кроки почали віддалятися сходами вниз.
Оксана притулилася спиною до дверей і заплющила очі. З кімнати долинув тихий писк Мілани. Вона витерла обличчя долонею, глибоко вдихнула й пішла до доньки.
— Усе добре, моя маленька, — прошепотіла вона, підіймаючи дівчинку на руки. — Мама поруч. Ми з усім впораємося.
Мілана затихла, поклавши голову їй на плече. А Оксана вперше за довгий час відчула, що не боїться ні завтрашнього дня, ні самотності, ні чужих
осудливих поглядів.
Чи правильно вчинила Оксана? А як вважаєте ви?
Віра Лісова
