– Квартиру хочеш? Так її ще заслужити треба. Теж мені, на готове підсіла, – сказала Люба, щойно переступила поріг.
Оксана застигла з тацею в руках. Дев’ять днів тому вони поховали бабусю Галину Григорівну, і ось сьогодні родина знову зібралася в її квартирі за столом. Ніхто не очікував, що розмова почнеться так.
Але щоб зрозуміти, звідки це взялося, треба повернутися на кілька місяців назад.
Оксана з чоловіком Романом і дворічною Сонею досі жили в орендованій квартирі. Господарі були давніми знайомими, тому ціну встановили терпиму, але кожного місяця чималий шмат бюджету йшов саме туди.
Роман працював на двох роботах: удень їздив у таксі, а вночі чергував охоронцем на парковці. Оксана стояла за прилавком в аптеці, а вдома приймала подруг і сусідок на манікюр. Мама з прикарпатського села щотижня передавала банки зі сметаною, молоко та домашні яйця для онуки.
Гроші на власне житло відкладали по крихтах. Відмовляли собі в усьому, навіть у відпустці ні разу не були відтоді, як народилася Соня.
Свекри жили через дорогу. Люба та Степан Іванович могли б прийти і допомогти, але приходили рідко, а допомоги не пропонували зовсім. Хіба що Соні принесуть дешеву цукерку, яку Оксана потім непомітно ховала подалі.
Ще після весілля Люба кликала молодят до себе.
– Навіщо вам чужим людям гроші носити, – казала вона тоді. – Живіть у нас, місця вистачить.
Оксана з Романом переглянулися й відмовилися. Люба мала такий характер, що вдома не вщухали суперечки, а Степан Іванович надто любив посидіти з сусідами на лавці біля воріт.
Оксана не раз проходила повз з візочком і бачила, як він сміявся і розливав щось по стаканчиках. Вона відверталася й швидше котила коляску далі.
На початку літа захворіла бабуся Роман а, Галина Григорівна. Оксана була медиком за освітою, тому Люба одразу вирішила, що все лягає на неї.
– Оксаночко, ну ти ж розумієш у цих ліках, – сказала вона по телефону. – А я що? Ще не ту таблетку дам, ще нашкоджу. Ти вже візьмися, а ми, як зможемо, допоможемо.
Допомоги так і не було. Оксана три місяці їздила через усе місто. Купувала ліки, робила уколи, варила супи, мила підлогу, міняла постіль. Часом вони з Сонею лишалися ночувати, бо остання маршрутка йшла раніше, ніж Оксана встигала впоратися з усім. Бабуся дякувала тихо, майже пошепки, і гладила онучку по голові.
– Золота ти в мене, – казала вона. – Дай Боже тобі здоров’я.
Люба за ті три місяці не з’явилася жодного разу. Навіть на п’ять хвилин.
Наприкінці серпня бабусі не стало. Усю організацію взяли на себе Роман і Оксана. А на другий день після прощання Люба з’явилася в квартирі разом із незнайомим чоловіком у костюмі. Він виявився нотаріусом.
Поки Оксана складала бабусині речі до коробок, свекруха з нотаріусом ходили по кімнатах і щось вимірювали.
– Тут, мабуть, метрів сімнадцять, – казала Люба. – А кухня невелика, але нічого.
Оксана нічого не сказала. Роман, який зайшов у цей момент, подивився на матір довгим поглядом, але теж змовчав. Не при родичах же влаштовувати розмови, коли ще й дев’ять днів не минуло.
І ось тепер настав цей день. Оксана приготувала скромну вечерю, накрила стіл, поставила бабусин портрет із чорною стрічкою. Родичі сиділи за столом, розмовляли напівголосом. Коли всі потроху розійшлися і лишилися тільки свої, Роман першим сказав те, що давно носив у собі.
– Мамо, я хочу поговорити про квартиру, – почав він. – Я в бабусі єдиний онук. Оксана доглядала її всі ці місяці. Ми могли б перебратися сюди і жити.
Люба повільно відклала виделку.
– Чого це ви перебратися? – перепитала вона. – З якого це дива ти тут житимеш? Квартира в першу чергу мені дісталась.
– Чому тобі? – здивувався Роман. – Ти ж до бабусі навіть не заходила.
– Я її донька, а ти внук. Розрізняєш різницю?
– Бабуся мені не донька, а мати моя тут ні до чого, – різко сказала Люба, і одразу ж спохопилася, що ляпнула зайве. – Тобто бабуся мені свекруха була. Але все одно, я старша в родині.
– Свекруха, – повторив Роман. – Отож ти своїй свекрусі за три місяці жодного разу чашки води не принесла.
– А чого я мала приносити? Хіба я її медсестра?
– Ні, медсестрою була Оксана.
– Оксана, Оксана, – передражнила Люба. – Вона тільки того й чекала.
Оксана підвела очі від скатертини.
– Чого я чекала? – тихо спитала вона.
– Знаємо ми вас. Усе шушукалися, усе прикидали. Вже як бабуся занедужала, так ви й почали тут господарювати.
– Мамо, – втрутився Роман. – Що ти кажеш.
– Те кажу, що бачу. Я вам пропонувала разом жити, а ви ні в яку. Нащо, питається? Бо вам своя квартира потрібна була. А тепер ось сидиш і чекаєш, поки бабця піде, щоб до її стін підібратися.
Роман відсунув стілець і підвівся.
– Мамо, ти розумієш, що зараз говориш? Це ж бабусин дім. Ми тут дев’ять днів тому прощалися.
– Розумію, – холодно сказала Люба. – Я, мабуть, одна тут усе розумію. А вона, – вона махнула рукою в бік Оксани, – ще мені тут співати буде.
Оксана поставила склянку на стіл. Рука її тремтіла, але голос лишався рівним.
– Любо Іванівно, а можна спитати, чому ви вирішили, що я співатиму?
– Бо ти мовчиш і слухаєш, а потім робиш по-своєму.
– Я три місяці їздила до Галини Григорівни, – повільно проговорила Оксана. – Я купувала їй ліки за власні гроші. Я прала її постіль. Залишалася тут з маленькою дитиною, бо не було на чому повернутися. А ви за цей час жодного разу не подзвонили запитати, як вона себе почуває.
– Я телефонувала Роману.
– Один раз. Щоб дізнатися, чи не треба чогось нотаріусу показати.
– Не вигадуй.
– Я не вигадую. Я пам’ятаю кожен ваш дзвінок.
Люба підвелася, обперлась руками на стіл.
– Ти бачиш, Романе, яка вона. Свекруху перед усіма виставляє.
– Мамо, вона каже правду, – втомлено відповів Роман. – Ти справді не приходила.
– Бо я не вмію робити уколи.
– Ти могла приходити і просто посидіти.
– У мене своїх справ вистачає.
– Справ, – повторила Оксана. – Кожного вечора ви вмощувалися перед телевізором через дорогу, а бабуся лежала сама.
– А тобі ніхто не дозволяв про мій вечір розказувати.
– Ніхто й не розказував. Просто я нагадую, як усе було.
Люба обвела поглядом кімнату, ніби шукала підтримки, але Степан Іванович мовчки дивився в тарілку. Лише коли розмова зупинилась на хвилину, він кахикнув і глухо промовив:
– Любо, може, не варто зараз.
– А ти мовчи, – різко кинула вона. – Тобі тільки б сидіти.
– Я просто кажу.
– Усе, що ти вмієш, це просто казати. Хоч раз би щось зробив для родини.
Степан Іванович відвернувся. Роман стояв посеред кімнати, стискаючи кулаки.
– Мамо, припини, – сказав він. – Тато тут ні до чого.
– Ні до чого? – Люба навіть засміялась. – Та він ні до чого з самого початку. А ти, я бачу, весь у нього. Мовчати вмієш, а як до діла, то нічого.
– Мамо.
– Що мамо? Я тобі скажу, що буде. Квартира піде на мене, бо я найближча по крові. А ви собі, як хочете. Хочете жити, то живіть у мене. Я вам вже казала.
– Ми не хочемо жити в тебе, – спокійно відповів Роман. – Ми хочемо отримати те, що по праву належить мені.
– По праву, – передражнила Люба. – Він мені про право розповідає.
Оксана зробила крок уперед.
– Любо Іванівно, давайте без крику. Є закон і є заповіт, або його немає. Нехай нотаріус скаже, як є.
– Нотаріус скаже те, що треба мені, – відрізала Люба.
– Тобто ви вже з ним домовилися?
– Я нічого не казала про домовленості.
– Але ж ви приходили з ним у квартиру ще до поховання.
– Оцінити, що тут і як. Це не заборонено.
– Поки ми з Романом прибирали бабусині речі, ви ходили й рахували квадратні метри.
– А що, заборонено порахувати?
– Не заборонено, – сказала Оксана. – Але вчинок дивний.
Люба підняла підборіддя.
– Не тобі мене вчити.
– Я нікого не вчу. Я лише кажу, що бачила.
– Вона бачила, – Люба обернулася до Романа. – Чуєш, вона все бачила. А ти слухаєш і киваєш.
– Мамо, – голос Романа став тихим і твердим. – Оксана тримала цю родину на собі три місяці. Ти навіть не знаєш, скільки вона грошей витратила на ліки. Я знаю, бо я бачив чеки.
– Та хай ті чеки собі в рамку повісить.
– Ти зараз серйозно?
– Цілком.
Оксана не витримала.
– Знаєте що, Любо Іванівно, – сказала вона, і голос її затремтів уже не від страху, а від образи. – Ви говорите про заслуги. То покажіть мені свої. Скільки разів ви приходили до бабусі. Скільки разів купили їй щось із їжі. Скільки ночей ви тут провели.
– Я свій обов’язок знаю.
– Тоді скажіть, у чому він полягав.
– Не тобі мене допитувати.
– Мені, бо я там була, а ви ні.
Люба стиснула губи.
– Дуже гарно ти собі все розписала, – процідила вона. – Бабусю, бачите, доглядала. А хто тебе просив?
– Ви просили. Коли сказали, що не вмієте давати ліки.
– Просила, не просила, але це твій вибір.
– Мій, – погодилась Оксана. – Але від цього ваша байдужість не стає меншою.
– Байдужість, – Люба пирхнула. – Скажи ще, що я її не любила.
– Любили чи ні, не мені судити. Але допомогти могли.
– Ти ще мені лекції читатимеш.
– Ніхто не читає лекцій. Ми просто розмовляємо.
– Це ви розмовляєте. А я слухаю, як мене в моєму ж роді виставляють поганою.
– Ніхто вас погано не виставляє, – втомлено сказав Роман. – Ми просили лише розумного рішення.
– Розумне рішення таке: квартира моя.
– А як же я? – спитав Роман. – Єдиний онук. Бабуся мене ростила.
– Вона й мене виховувала.
– Тобто, ти її невістка.
– Невістка чи ні, але я першочергова спадкоємиця.
– Мамо, ти плутаєш. Ти не дочка бабусі.
– Усе одно, я старша в родині.
– Це не пояснення, – втрутилась Оксана. – Це лише спроба закрити тему.
Люба різко повернулася до неї.
– А ти мовчала б краще. Слухай, дівчино, ти думаєш, ми не бачимо, що ти задумала? Півжиття мріяла сісти на готове.
– Я працюю на двох роботах, – тихо сказала Оксана. – Мій чоловік теж. Ми не просимо подарунків. Ми просимо справедливості.
– Справедливості, – повторила Люба. – От і йдіть шукати її деінде.
– Ми й підемо, – сказав Роман.
– Куди це?
– Туди, де розв’язують такі питання. До суду.
Люба на мить замовкла, потім усміхнулася, але усмішка вийшла кривою.
– До суду, – повторила вона. – Ви на власну родину в суд подасте?
– Якщо інакше не вийде, подамо, – відповіла Оксана.
– То подавайте, – зверхньо кинула Люба. – Подивимось, хто кого.
– Подивимось, – кивнув Роман. – Але обіцяй мені одне, мамо. До того часу ніхто не торкатиметься бабусиних речей.
– Я нічого не обіцяю.
– Тоді нам доведеться вжити заходів.
– Вживайте.
Оксана зробила ще крок і сказала вже майже пошепки, та так, що чули всі:
– Любо Іванівно, прошу вас лише про одне. Нехай до суду квартира лишається такою, якою її залишила бабуся. Без чужих людей, без вимірювань і без пошуку покупців.
– Ти мені ще вказуватимеш, що робити у цій квартирі.
– Я не вказую. Я прошу.
– А я не зобов’язана виконувати твої прохання.
– Тоді нехай це вирішить закон, – сказав Роман і взяв дружину за руку. – Ходімо, Оксано. Тут нам більше нема про що розмовляти.
– Ідіть, ідіть, – кинула Люба їм услід. – Ще попросите, коли гроші закінчаться.
– Не попросимо, – відповіла Оксана, не обертаючись. – Ми звикли обходитися своїм.
Вони вийшли в під’їзд. На сходах пахло старим деревом і чимось домашнім, знайомим із дитинства Романа. Він зупинився між поверхами й на мить притулився чолом до стіни.
– Вибач, – сказав він. – Я не думав, що вона так.
– Ти не винен, – відповіла Оксана. – Ти ж не за неї відповідаєш.
– Усе одно соромно.
– Не соромся. Бабуся все бачила. Вона нас благословила, коли ще була жива.
Роман кивнув. Деякий час вони стояли мовчки, а потім із квартири долинув приглушений голос Люби, яка вже сварилася зі Степаном Івановичем. Слів було не розібрати, але тон казав усе.
– Піде це надовго, – тихо мовила Оксана.
– Піде, – погодився Роман. – Але ми не здамося.
– Не здамося, – підтвердила вона.
Вони вийшли на вулицю. Було вже темно, у вікнах напроти запалилися вогні. Оксана подумала про Соню, яка чекала вдома з її мамою, про те, що завтра рано вставати на роботу, і про те, що бодай половина бабусиної квартири стала б для них початком власного життя.
– Ми зробимо все по правді, – сказала вона. – Нехай суд вирішує.
– Нехай, – відповів Роман. – А поки що, ходімо додому. Нас там чекають.
Вони пішли разом, тримаючись за руки, а позаду в темному вікні бабусиної квартири ще довго горіло світло.
Тетяна Макаренко
