«Баба зручна, квартира своя». Жінка повернулася з роботи раніше і випадково почула розмову 54-річного чоловіка про мене…
Я остаточно зрозуміла, з ким живу, того дня, коли виявила зникнення останніх двох тисяч гривень зі свого гаманця. Ці гроші були відкладені на ліки. А потім він ще пів години сварився, звинувачуючи мене в тому, що я «ображаю чоловіка своїми підозрами».
Дві тисячі гривень. Кілька зім’ятих купюр. І найнеприємніше полягає в тому, що тоді я йому повірила. Досі неприємно згадувати про це.
Мені було п’ятдесят чотири. Вік, коли за плечима вже величезний життєвий досвід, а всередині чомусь дедалі частіше відчувається порожнеча. Донька давно живе окремо, онука я бачу тільки через екран телефона. Чоловік пішов з життя п’ять років тому — серце. Після його відходу я довго не могла засинати в тишині і вмикала телевізор заради фону.
І саме тоді в моєму житті з’явився Ігор. Високий, сивочолий, з ароматом дорогого парфуму і м’ятної жуйки. Він умів дивитися в очі й слухати так, ніби кожне твоє слово мало величезне значення.
Познайомилися ми біля ринку. Він допоміг донести важкі пакети до під’їзду, а потім несподівано сказав:
— У вас дуже втомлені очі. Вас часто ображали.
Зараз я розумію, що це був банальний прийом. Але тоді в мене відразу защипало в горлі.
Через тиждень він сидів на моїй кухні в домашніх шкарпетках, пив чай з чашки, яка колись належала моєму покійному чоловікові, і розповідав про своє нелегке життя.
Нібито в нього був бізнес з установки натяжних стель. Потім усе зруйнувалося: карантин, суди, нечесні партнери, зрада брата…
У таких людей завжди хтось винен.
Але говорив Ігор гарно. Спокійно, впевнено, з правильними паузами.
— Я втомився все тягнути на собі, — сказав він одного разу, потираючи перенісся.
І я, доросла жінка, раптом відчула себе потрібною.
Спочатку все виглядало майже зворушливо. Він смажив омлети зранку, іноді ходив по продукти. І постійно говорив про майбутнє. Про дім біля моря. Про світлу кухню. Про подорожі. Про те, як ми будемо гідно зустрічати старість.
Потім з’явилися гроші. Спочатку по дрібницях.
— Сонечко, позич тисячу гривень на бензин, буквально на кілька днів.
Потім:
— У мене картку тимчасово заблокували, оплатиш?
Потім:
— Як тільки замовник перекаже гроші, відразу все поверну.
Поступово прохання ставали дедалі серйознішими.
Він ніби непомітно переселився до мене. Спершу з’явилася зубна щітка. Потім зарядний пристрій. Потім бритва у ванній. А незабаром його куртка вже висіла в передпокої так, ніби завжди там була.
І ж я все бачила. Помічала, як він морщиться, якщо я прошу купити хліб. Як важко зітхає біля каси. Як уникає розмов про роботу. Але самотність — неприємна річ. Вона змушує людину не помічати очевидне.
Моя донька незлюбила його з самого початку.
— Мамо, він дивиться на тебе, як на банкомат.
— Не кажи дурниць.
— Які дурниці? Він навіть квіти тобі купує за твої ж гроші!
Ми тоді сильно посварилися. Я звинувачувала її в цинізмі й казала, що не можна бачити погане в усіх людях.
Тепер самій смішно.
Через деякий час я продала золотий ланцюжок і ще дещо з дрібничок. Віддала всі свої заощадження. Бо Ігорю терміново знадобилися гроші на якийсь «вигідний проєкт». Він нервував, ходив по квартирі й повторював:
— Такий шанс буває раз у житті.
Я віддала йому сто тисяч гривень.
Він поцілував мене і сказав:
— Ти справжня жінка.
А через кілька днів приніс додому новий смартфон.
Досі пам’ятаю той вечір. Я смажила картоплю з цибулею. Олія бризкала на плиту. Він увійшов задоволений, з коробкою в руках.
— Дивись, що купив.
Я спочатку навіть не зрозуміла.
— Зачекай… а як же той проєкт?
Він роздратовано кинув:
— Тільки не починай сварку.
Але справжнє непорозуміння почалося пізніше…
Приблизно через місяць після того телефона Ігор заговорив про дачу. Спочатку обережно, ніби між іншим. Сидів увечері на кухні, гортав у новому смартфоні якісь оголошення і раптом повернув екран до мене:
— Дивись, Затока. Будиночок, сорок метрів, до моря десять хвилин пішки. Ти тільки уяви.
Я подивилася. Білий будиночок, виноград над ґанком, пластикові стільці.
— Гарно, — сказала я.
— Ось. А ти тримаєшся за свої шість соток, де тільки плачеш.
Я тоді не відразу зрозуміла, до чого він веде. А він вів давно і терпляче. Через кілька днів знову заговорив: що дача — це не для відпочинку, що я туди майже не їжджу, що дах у будинку тече і його все одно доведеться перекривати, що сусід давно хотів купити ділянку для сина. Про сусіда він знав від мене. Я сама якось розповіла, що Микола Петрович питав.
— Продамо, додамо мої гроші з проєкту і купимо біля моря. Нормальний дім, Галю. На старість.
— Які гроші з проєкту? — запитала я.
Він подивився так, ніби я сказала щось непристойне.
Дачу будував Толя. Своїми руками, сім років підряд, кожні вихідні. Теплицю він поставив останньою, за рік до відходу, і дуже нею пишався. Я не могла пояснити Ігорю, чому не хочу її продавати. Просто сказала: ні.
Після цього він перестав смажити омлети.
Не сварився, ні. Просто лежав на дивані з телефоном, відповідав односкладово, гучно зітхав, коли я заходила в кімнату. Якщо я питала, що сталося, говорив:
— Нічого. Ти ж усе вирішила. Я тобі пропоную майбутнє, а ти за огірки тримаєшся.
І я ходила винна. Готувала йому котлети, купувала його улюблений сир, хоча сама його не їм. Намагалася заслужити, щоб він знову зі мною розмовляв.
Ось тоді й зникли ті дві тисячі гривень.
Я працюю адміністратором у стоматологічній клініці, зарплата в мене невелика, і все в мене давно розкладено по своїх місцях. Гроші на ліки від тиску лежали у внутрішній кишені гаманця, окремо від решти. Зранку я зайшла в аптеку, відкрила гаманець, а там порожньо.
Увечері я запитала. Тільки запитала, навіть без інтонації.
Він пів години щось вигадував на підвищених тонах. Що я назвала його злодієм. Що жодна жінка в житті так його не ображала. Що він чоловік, а не жебрак. Потім грюкнув дверима і пішов «до знайомого».
А я сіла і почала перебирати чеки. Згадувала, чи не розплачувалася на ринку за м’ясо, чи не могла перекласти гроші в сумку. Я справді припускала, що сама десь їх залишила. У п’ятдесят чотири людина вже не так упевнена у своїй пам’яті, і такі, як Ігор, добре це відчувають.
Близько одинадцятої він повернувся з тортом. На які гроші, я питати не стала.
— Гаразд, — сказав він. — Я на тебе не ображаюся.
І я попросила в нього прощення.
Ліки мені того місяця дала колега Таня, у неї мама п’є такі самі. Половину упаковки, «потім порахуємося».
А наприкінці листопада в нас у клініці зламався компресор. Пацієнтів обдзвонили, прийом перенесли, і Світлана Павлівна відпустила мене о другій годині дня. Я навіть зраділа. Зайшла дорогою в магазин, купила курку, думала зварити суп, поки Ігор не буде квапити з вечерею.
Двері я відчинила своїм ключем, тихо, за звичкою. Ігор розмовляв телефоном на гучному зв’язку, він завжди так розмовляв, коли думав, що сам.
— Та нормально все, Славику, — говорив він. — Баба зручна, квартира своя. Не пиляє особливо. Готує.
Славик щось запитав, я не розібрала.
— Дачу дожимаю. Там тисяч на вісімсот, якщо з ділянкою, сусід покупець є… Яке море, ти що, смієшся? Мені борги закрити, Лєні за машину віддати, а там подивимося… Ну поживу ще, а що. Донька в неї далеко, у Польщі. Вік? Ну а що вік. Світло вимикаєш — і нормально.
І засміявся. Славик теж засміявся.
Я стояла в передпокої в чоботях, з пакетом у руці. Курка була холодна, я відчувала її крізь целофан.
Зараз мене часто питають, чому я тоді не зайшла в кімнату. Чому не влаштувала сварку, не викинула його телефон. А я знала, що буде далі. Він би кричав. Потім образився б. Потім прийшов би з тортом. І десь на третій годині я б знову почала думати, що неправильно розчула.
Тому я зробила крок назад, зачинила двері так само тихо, як відчинила, і спустилася сходами. Пішки, всі дев’ять поверхів, щоб не гудів ліфт.
Дві години я ходила парком. Курка лежала в пакеті. Було холодно, у мене замерзли руки, але додому я прийшла рівно о шостій, як завжди.
— Що так пізно? — запитав Ігор з дивана. — Я голодний.
— Компресор зламався, затримали, — сказала я і пішла варити суп.
Уночі я лежала поряд з ним і не спала. Близько третьої встала, пішла на кухню і вимила Толину чашку. Вона й так була чиста. Витерла її рушником і поставила на верхню полицю, за банку з гречкою, куди Ігор ніколи не лазив.
Зранку подзвонила доньці. Не з дому, з клініки, в перерві, стоячи біля вікна в коридорі, де нас ніхто не чує.
Оксана довго мовчала. Я думала, зараз скаже: «А я тобі казала». Вона мала на це повне право.
— Мамо, — сказала вона нарешті. — Він зараз де?
— Вдома. Спить, мабуть.
— Ти в безпеці? Він тебе не чіпав?
— Ні. Що ти. Він не такий.
— Мамо, ти не знаєш, який він, — сказала вона. І відразу, іншим голосом: — Гаразд. Не буду. Що ти хочеш зробити?
Я хотіла, щоб він пішов. І хотіла повернути свої сто тисяч. Хоча б частину. Сказала це вголос і сама здивувалася, як неприємно у мене це прозвучало.
Оксана дала мені номер Марини, своєї однокласниці. Марина тепер юристка, веде якісь господарські справи, але до неї можна.
Марина прийняла мене в четвер увечері в маленькому офісі над банком. Вислухала, запитала, як передавалися гроші.
— Готівкою. Я ланцюжок продала, дещо з дрібничок і заощадження, і віддала.
— Свідки? Листування, де він пише, що бере в борг?
Я похитала головою. Були листування «сонечко, скинь тисячу на бензин», були перекази на його картку, дрібні, по п’ятсот, по тисячі гривень. Марина переглянула, зітхнула.
— Це він назве подарунками. Ви ж жили разом. Галино Сергіївно, скажу чесно: без паперу ці сто тисяч пішли.
— А якщо буде папір?
— Якщо він сам напише, що отримав гроші в борг, — це вже інша розмова. Але хто ж таке напише.
Я подумала про вісімсот тисяч за дачу. Про те, як він говорив «дожимаю».
— Він напише, — сказала я.
Марина подивилася на мене уважно і продиктувала, як така розписка має виглядати. Прізвище, ім’я, по батькові повністю. Паспортні дані. Сума цифрами і прописом. Що отримав у борг, коли зобов’язується повернути. Дата, підпис. Я записала на звороті талончика з клініки.
У суботу за вечерею я сказала:
— Я подумала про дачу.
Він відразу відклав телефон. Я давно не бачила в нього такого обличчя. Живого, уважного. Так він дивився на мене біля ринку, коли ніс мої пакети.
— Петрович ще хоче? — запитав він.
— Хоче. Я йому дзвонила.
Це була правда, я справді йому дзвонила, тільки говорили ми не про продаж.
— Але є проблема. Оксана дізналася.
— Звідки?
— Я сама сказала. Вона ж мені донька. — Я зробила паузу, як він робив свої паузи. — Вона кричить, що ти в мене все забираєш. Що якщо я продам Толину дачу і віддам гроші тобі, вона зі мною розмовляти більше не буде. І онука не покаже.
— Оце вона завернула, — сказав він. Потім спохватився: — Вибач. Але ж вона тебе не любить, Галю. Вона тебе контролює.
— Може бути. Вона каже, хай він за ту сотню напише розписку. Якщо чесна людина, напише. А якщо не напише, значить, усе зрозуміло.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Я що, на допиті?
— Ігорю, мені з нею ще жити. Вона в мене одна. Напиши, я їй сфотографую, хай заспокоїться. Ми ж усе одно разом, яка тобі різниця.
Він мовчав, напевно, хвилину. Я бачила, як він рахує. Сто тисяч, які ніхто ніколи не вимагатиме, проти восьмисот, які ось-ось опиняться в нього в руках. Зручна баба, яка раптом надумала чогось вимагати, але ж від неї всього й потрібно один папірець.
— Цирк, — сказав він. — Давай ручку.
Я поклала перед ним аркуш і талончик зі зразком. Коли він дійшов до паспорта, знову поморщився.
— Паспорт навіщо?
— Оксана сказала, без паспорта вона вирішить, що я сама написала. Вона ж якійсь юристці показувати збирається, — сказала я і майже не збрехала.
Він сходив у передпокій по паспорт. Переписав серію і номер. «Отримав у борг сто тисяч гривень, зобов’язуюся повернути до першого червня». Розписався розмашисто, як на листівці.
— Задоволена?
— Дякую, — сказала я.
Склала аркуш учетверо і поклала в сумку. Не в шухляду, не в скриньку. В сумку, яку зранку понесла на роботу, а в обідню перерву відвезла Марині. Марина зробила копію, а оригінал поклала в сейф.
— Галино Сергіївно, — сказала вона, — ви серйозна людина.
Я засміялася. Уперше за тиждень.
Ігор того вечора був дуже лагідним. Я сказала, що голова турбує, і лягла раніше.
Миколі Петровичу я подзвонила в понеділок.
— Миколо Петровичу, мені в суботу зранку потрібен чоловік у квартирі. На пів годинки. Тільки не те, що ви подумали.
— Галю, — сказав він, — мені шістдесят сім років. Я вже нічого не думаю.
Потім помовчав і запитав:
— Це той, довгий? Який на дачу приїжджав і все навкруги видивлявся?
— Той.
— О дев’ятій буду.
Увесь тиждень я жила як завжди. Ходила на роботу, готувала, відповідала на його запитання, коли ми поїдемо до Петровича. Говорила: у суботу. Він насвистував у ванній. Одного вечора показав мені в телефоні машину, вживану, темно-синю. Я сказала: гарна.
У суботу я встала о сьомій. Він спав до одинадцятої завжди, скільки я його знала. Я дістала з антресолей великі картаті сумки, у яких ми колись з Толею возили яблука з дачі, і почала збирати його речі. Светри, джинси, шкарпетки, які я йому прала. Бритву з ванної. Зубну щітку. Зарядку. Коробку від смартфона, яка чомусь стояла на шафі. Куртку з передпокою. Вийшло три сумки і пакет. Небагато для людини, яка збиралася зустрічати зі мною старість біля моря.
О дев’ятій прийшов Микола Петрович. У пальті, в кепці, від нього пахло холодом і бензином. Я налила йому чаю в звичайну чашку, він сів на кухні біля вікна і мовчки пив.
Ігор вийшов близько десятої. Напевно, розбудив чужий голос. Стояв у штанах і футболці посеред передпокою і дивився на сумки.
— Це що?
— Твої речі.
Він засміявся. Подивився в бік кухні, побачив Петровича.
— А, покупець уже тут? Галю, ти рано, ми ж домовлялися на обід…
— Це Микола Петрович. Він просто посидить.
Ігор перестав усміхатися. Пройшов на кухню, налив собі води, випив. Я бачила, як він думає.
— Гаразд, — сказав він. — Давай без цирку. Що сталося? Знову донька накрутила?
— Баба зручна, квартира своя, — сказала я.
Він застиг з чашкою в руці.
— Ти підслуховувала?
Ось так. Не «прости», не «ти неправильно зрозуміла». Перше, що його обурило, — що я підслуховувала.
— Я додому прийшла. У свою квартиру.
— Галю, це я Славику так, для понту. Мужики між собою так розмовляють, ти не розумієш. Це нічого не значить.
— А «світло вимикаєш — і нормально» — це теж для понту?
Він почервонів. Повільно, від шиї. Я ніколи раніше не бачила, щоб він червонів. Петрович кашлянув і відвернувся до вікна.
Ігор поставив чашку, підійшов до мене і взяв мене за руку. Теплими долонями, як раніше.
— Сонечко. Ну послухай. Ну не подумав я, ну ляпнув. Ти ж мене знаєш.
Я руку забрала.
— Ось саме, Ігорю. Тепер знаю.
І тут у нього обличчя змінилося. Відразу, ніби хтось перемкнув канал.
— Та кому ти потрібна взагалі? — сказав він гучно. — Ти на себе подивись. П’ятдесят чотири роки, тиск, фігура як…
— Ти б тихіше, — сказав Петрович. Не встаючи, не повертаючись. Просто поставив чашку на блюдце.
Ігор замовк. Петрович був нижчий за нього на голову і старший на тринадцять років, але він сорок років пропрацював на заводі кранівником і руки в нього були такі, що я б теж замовкла.
Потім Ігор раптом зрозумів. Я бачила, як він зрозумів.
— Розписка, — сказав він. — Ти для цього… Віддай.
— Її тут немає.
— Віддай, я сказав!
— Вона в юристки, Ігорю. Копію тобі можу дати.
Він пішов у кімнату, ривком відчинив шухляду комода, де я зберігаю документи. Перерив. Я не заважала. Потім повернувся, важко дихаючи.
— Я її під тиском писав. Будь-який суд…
— Ось суд і подивиться, — сказала я.
Одягався він довго. Потім ще довго перевіряв сумки, чи не забула я чогось. Запитав про свій шампунь. Шампунь був мій, але я віддала. Потім сказав:
— Таксі хоч виклич.
— У тебе новий телефон, — сказала я.
Він викликав сам. Поки чекав машину, стояв у передпокої і дивився на мене, і я вперше помітила, що очі в нього звичайнісінькі. Світлі, трохи водянисті. Жодного особливого погляду.
Я простягнула руку.
— Ключі.
Він дістав зв’язку, відчепив мій ключ і кинув на полицю для взуття. Ключ відскочив і впав на підлогу.
— Ще приповзеш, — сказав він уже з порога.
Двері грюкнули. Я підняла ключ.
Микола Петрович допив чай.
— Ну, я піду? Чи ще посидіти?
— Посидьте, — сказала я.
Він посидів. Ми мовчали. Потім він сказав, дивлячись у вікно:
— Я Толину теплицю на зиму плівкою прикрив. Бо ти не приїжджала, а там скло з одного боку тріснуте, снігом би продавило.
І ось тут я заплакала. Не через Ігоря. Через цю плівку. Петрович дав мені поплакати, потім дістав з кишені пальта носовичок, великий, картатий, явно прасований, і поклав на стіл поряд з моєю рукою.
Наступні два тижні Ігор писав. Спочатку зле: що я хвора, що мене використала донька, що я пошкодую. Потім голосові, лагідні, уночі, з паузами. Я їх не слухала до кінця, кидала на середині. Потім знову зле: «Верни папір по-доброму».
А потім прийшов переказ. Три тисячі гривень на мою картку з коментарем «Повернення боргу».
Я показала Марині. Вона тільки хмикнула:
— Буде потім розповідати, що все повернув, а ви не додивилися. Нічого, три тисячі віднімемо. Пишіть йому у відповідь: «Отримано три тисячі, залишок дев’яносто сім». Коротко, без емоцій.
Я так і написала. Він прочитав і більше нічого не надіслав.
Марина відправила йому претензію за адресою реєстрації. Це виявилася квартира його сестри на Лівому березі. Через тиждень мені подзвонили з незнайомого номера.
— Галино? Це Люда. Сестра Ігоря.
Голос був утомлений, немолодий. Я відразу подумала, що зараз почнуть погрожувати або просити. Вона попросила.
— Він у мене живе. Знову, — сказала вона. — Ви не перша, Галино, я вам чесно скажу. Не перша і не друга. Мені лист принесли, я розписалася.
— Ну і що ви хочете?
— Я можу вам віддати тридцять тисяч гривень. Відразу. Тільки ви до суду не подавайте. У нього й так борги, на ньому виконавчі висять, банки дзвонять мені додому… Я його, знаєте, після мами одна тягну.
— Це ви за нього заплатите?
— А хто ще.
Я стояла на кухні і дивилася на холодильник, де висів магніт з Варшави, який Оксана надіслала минулого року.
— Людо, — запитала я, — а ви йому скільки за все життя вже віддали?
Вона мовчала. Довго, я навіть подумала, що зв’язок пропав.
— Не рахувала, — сказала вона нарешті.
— Не треба ваших грошей, — сказала я. — Хай сам.
— Він сам не буде.
— Значить, суд.
Вона зітхнула. Не ображено, а якось так, ніби й не чекала іншого.
— Ну дивіться. Він, до речі, уже комусь «сонечко» в телефон пише. Ви не думайте, що він там сильно переживає.
— Я не думаю, — сказала я.
Правда, після цієї розмови я ще довго не могла заснути. Думала про ту, іншу, якій він зараз пише «сонечко». Про її пакети біля ринку. Навіть хотіла передзвонити Люді й запитати, хто вона. Не передзвонила. Що б я їй сказала? Мені самій донька говорила, а я не слухала.
Марина подала позов у середині грудня. Судовий збір був більший за тисячу гривень, я заплатила зі своєї картки. Марина за роботу брати з мене не стала, сказала: «Оксанці потім відпрацюю». Але чесно попередила:
— Рішення, найімовірніше, буде на вашу користь. Розписка нормальна, підпис його, паспорт його. А от отримати… Офіційно в нього нічого немає. Ні зарплати, ні машини, ні квартири. Виконавча служба може роками стягувати з нього по копійці, якщо він взагалі кудись влаштується. Ви готові, що грошей можете й не побачити?
— Готова, — сказала я. І сама не знала, правда це чи ні.
Гроші того місяця в мене пішли на все відразу. Таня чекала свою половину упаковки ліків, судовий збір, комуналка за грудень. Я почала пити ліки через день, щоб розтягнути упаковку до зарплати. Нікому не говорила, я ж сама собі все влаштувала. Думала: нічого, дотягну.
Оксана подзвонила по відео в неділю, як завжди. Онук показав мені малюнок, якогось синього пса з п’ятьма ногами, і втік. Оксана дивилася на мене через екран довше звичайного.
— Мамо, ти якась сіра. Тиск міряєш?
— Міряю.
— І скільки?
Я сказала. Вона нахмурилася.
— Ліки п’єш?
Я хотіла сказати «так». Я б раніше сказала «так», не замислюючись. Усе життя так говорила: і Толі, і їй, і лікарям. Усе добре, я сама, не треба.
— Через день, — сказала я. — До зарплати розтягую.
Оксана нічого не відповіла. Тільки відвела очі кудись убік, і я зрозуміла, що вона відкрила банківський застосунок. Через хвилину в мене пискнув телефон. П’ять тисяч гривень.
— Доню, не треба, я сама…
— Мамо, — сказала вона дуже спокійно. — Йому ти віддала сто. Мені дозволь п’ять.
Я сиділа і дивилася на це повідомлення. Мені було соромно, але не так, як з Ігорем. З Ігорем я соромилася, що мало даю. А тут, напевно, вперше в житті соромилася, що так довго нічого не вміла брати.
— Приїжджай на Новий рік, — сказала Оксана. — Я квиток куплю. Малий питає, чому бабуся тільки в телефоні.
Раніше я б сказала, що дорого, що робота, що дачу на кого залишити.
— Купи, — сказала я.
Потім накинула пальто і пішла в аптеку, поки вона не зачинилася.
