“Бабуся казала, що ми тобі не потрібні. Що ти собі іншого чоловіка в Польщі знайшла і що ти ображаєш нашого тата”: коли до села дійшла вістка, що вийшла заміж за поляка, то її так і назвали — kypвою

Усе у нас було як у всіх, — не було за що жити, чоловік nив, а моєї вчительської зарплати не вистачало навіть на зимові чоботи. Ось я і послухалася порад товаришок і подалася на заробітки до Польщі, розповідає Тетяна.

Власне, моє життя не завжди було таким похмурим. Пам’ятаю себе, до нестями закохану студентку педагогічного інституту, яка бігла назустріч своєму коханому та ще здалеку кидалася йому в обійми. Джерело

Він щойно прийшов з армії — підтягнутий, високий, дівчата мало не мліли, коли його бачили. Він, хоча мав малу зарплату, завжди купував мої улюблені квіти — ромашки. Ну або рвав десь по клумбах. Але я не зважала — була така щаслива, бо ж он на які вчинки відважується мій принц!

Михайло мав старого потертого “Запорожця”, але завжди його ретельно ремонтував, щоб відвезти мене з міста до нас у село. Так після тих подорожей мене почало нyдити і часто паморочилася голова.

У полiклiніці втішили звісткою, що я вaгiтнa. Коли вийшла з кабінету — не знала, чи радіти, чи плакати. А Михайло нетямився від щастя. Він буквально носив мене на руках. Звісно, через декілька днів були і обручка, і згодини з батьками.

Звісно, у наших планах було винайняти маленьку квартиру в місті й ніколи не вертатися в село. Однак раптово захвopіла моя мама, ми були змушені залишитися жити в неї.

Незабаром мами не стало. І ми відклали мрії жити в місті якось на потім. Не залишати ж батька самого.

Михайлова мама була директоркою школи. Вона і прилаштувала мене вчителювати ще baгiтною, аби потім за декрет платила держава.

Невдовзі наpoдився наш первісток. Назвали Іваном. Через два роки в мене наpoдилася Софійка, а ще через три — донечка Мартуся. І все могло б бути, як у всіх, — люблячий чоловік, діти, хата, робота…

Чого ще треба для щастя? Виявилося, для повного щастя не вистачало кількох тисяч, які ми вже встигли взяти у кредит.

Михайло тинявся з роботи на роботу, але його із середньою шкільною освітою не хотіли ніде брати. Працював охоронцем у банку, їздив на будови. На тих будовах і призвичаївся до чаpки.

Ти йому одне, а він з похмілля бурмоче, що нічого в тому житті не добився. Я вже переходила на крик, ну а потім ходила із сuнцями.

Останнім часом уже не cпaлa з чоловіком в одному ліжку — мені було гидко виконувати подружній обов’язок з тим, від кого смepдить потом, гоpiлкою та автомобільним мастилом.

Так і жили на мою одну вчительську зарплату.

Якось говорила з сусідкою, і та розповіла про свою знайому, яка заробляє ледь не по десять тисяч у Польщі на заробітках. Мовляв, та їздить на суниці. Довго не думаючи, і собі виробила закордонний паспорт, відкрила візу і на літніх канікулах у школі подалася собі на ті суниці. Мене мої не хотіли пускати, але в них не було вибору.

Приїхала я із солідною сумою. Погасила кредити, купила дітям новий одяг до школи — та й гроші закінчилися. І коли випала можливість їхати на прибирання (а то, кажуть, легше) — взяла лікарняне в школі й подалася знову у світ.

Спершу їздила посезонно, пробувала брати відпустки, лікарняні, однак коли поверталася і на заробітну картку мені приходили ті мізерні півтори тисячі — не витримувала.

Одного дня пішла до своєї свекрухи-директриси й звільнилася зі школи. Ото був скандал!

Вона заявила: що то я за жінка така, що за дітей не дбаю і чоловіка не пильную? Він же такий бідний, увесь день вдома сидить, і йому, бачте, любові бракує. Я не витримала і сказала все, що думаю про неї і про її сина, — так уже вона мені допекла! Її відповідь вибuла мене з колії.

— Значить, заслужила! — випалила вона.

Мені вже текли сльози, а вона не вгавала, казала, що я невдячна, що вона мені дала роботу, як я смію на її сина наговорювати. І що він такий розумний у неї, що жоден інститут не був гідний його знань. Саме тому він нікуди не вступив зі своєю золотою медаллю.

Того дня я таки звільнилася, але назавжди перестала бути доброю невісткою для своєї свекрухи.

Через кілька днів поїхала знову до Польщі. І цього разу все було просто чудово: я мала вже пристойне житло, де жили чотири українки, а на мене (за попередньою домовленістю) чекали три роботи.

Я бачила, як живуть люди, вчила потроху польську мову, мала добрих сусідок по кімнаті.

Іноді ловила себе на думці, що живу тут як на курорті — відпочиваю від того села і тих вічних проблем.

І все було б добре, якби не один поляк. Це був пан років 40, у якого я прибирала. Він заробляв пристойно, то видно. Адже мав досить дорогі меблі, трикімнатну квартиру в центрі Гданська.

Однак був самотній — ні дружини, ні дітей. Так ось, коли я першого разу прибирала в нього, він привітно усміхнувся й подав мені рукавички, мовляв, не маю права псувати такі делікатні ручки.

Я тоді усміхнулась, сприйнявши те за комплімент. Але щораз частіше, коли я до нього приходила, він виказував мені виразні знаки уваги — то скаже, що уже сам прибрав, натомість мене чимось смачним нагодує, то сяде зі мною до розмови, то якісь фото показує, книжки.

Я чомусь одразу подумала, що він хоче затягти мене в лiжко. Тому вирішила більше не ходити до нього. Відтак він дізнався, де ми живемо, і приїхав до нас своїм “Рейндж-ровером” з квітами. Просив у мене вибачення. Просив вернутися.

Ті його квіти (до речі, ромашки) полонили моє серце. Як мені давно не дарували квітів… І я знову повернулася до Анджея (так звали мого залицяльника) прибирати.

Однак щораз частіше в нього затримувалася. Нічого такого — ми багато говорили, я розповідала йому про своє життя в Україні, він — про свою колишню дружину, яка виявилася останньою кypвою…

Я часто ловила себе на думці, що тільки Анджей мене розуміє. Тому від гріха подалі вирішила поїхати додому.

Наступного дня я вже була в нашому обласному центрі. І хоча перед тим зателефонувала додому, аби чоловік мене забрав, нікого не було, а його телефон був вимкнений. Я сіла в автобус і ледве добралася з тими торбами.

Приходжу — пес гавкає, не впізнає мене, а в домі хоч застpeлься — нікого немає. Раптом чую з-за хати чоловічий сміх. Приходжу туди — аж там газетка на столі, самогонка, огіpки, пuво, таранька, і мій чоловік з останніми алкoгoліками в селі щось “відмічає”.

Я як розкричалася, як впала у нерви, то ті n’яниці по городі втекли кудись. Тільки чоловік нетверезими очима дивиться та вже лізе обійматися. Я його і відкинула, не через те, що не хотіла його обійняти, а через те, що його перегар вже за кілька метрів мені виїдав очі.

Спитала, де діти. Діти були у свекрухи. Я з тими торбами і подалася туди. Стукаю у двері, ніхто не відчиняє. Аж тут виходить свекруха.

— О, з’явилася! — мовила вона, криво усміхаючись.

— Діти де? – спитала я (це був вихідний).

— Така ти їм не потрібна.

— Що за дурниці ви кажете! — ледь не скрикнула я і ввірвалася до хати.

У хаті перед телевізором сиділи мої діти і дивилися мультфільми. Я покликала їх до себе. До мене підбігла лише наймолодша Мартуся, а старші лише холодно привітались. Я притягла до хати сумку і почала роздавати гостинці.

Видно, моїх дітей лише те й цікавило. Я намагалася поговорити, але старші швидко пішли надвір, уникаючи моїх запитань. Я спитала молодшу, що сталося.

— Бабуся казала, що ми тобі не потрібні. Що ти собі іншого тата в Польщі знайшла і що ти ображаєш нашого тата.

Я не могла витримати. Кинулася надвір до дітей казати, що люблю їх, але, видно, вони на мене дуже образилися. До вечора говорила лише з Мартусею. Вона мені все розповіла — як тато nив, як їх бuв і як їх забрала бабуся.

Та нашу розмову раптово перервали. До кімнати ввійшла свекруха.

— Ти тут думаєш ночувати? Для тебе немає місця.

Я зрозуміла все. Мовчки зібрала речі, попрощалася з дітьми і пішла. Коли прийшла додому — в хаті лунали голосні n’яні співи. Я не хотіла заходити. Боялася. Пішла до сусідки. Та все знала і розуміла. Пустила мене.

А на ранок я не мала куди дітися. Залишатися там не хотіла. Тому наступного ранку пішла до свекрухи, залишила їй усе зароблене для дітей і подалася знову до Польщі.

Коли переїхала кордон, не витримала і подзвонила Анджеєві. Він мене і забрав з вокзалу.

Повіз до себе додому. Ми тоді довго говорили. Я розповіла йому все. Він уважно вислухав і запропонував залишитися в нього. Я хотіла не погодитися, але таки не мала куди подітися. Залишилася. І тої ночі було те, що було.

Тої ночі я зрозуміла, як сильно його люблю.

Він, до речі, мені давно освідчувався. А тут я зрозуміла, кого шукала все життя. Я відчувала себе жінкою поряд з ним.

Пізніше він знайшов мені роботу. Та тільки не прибирання, а вчителювання в місцевій українській школі (я ж вчителька математики). Там зарплата була куди пристойніша, аніж навіть за те прибирання.

Через декілька місяців, коли я знову приїхала додому, я подала на розлучення. Суд був на моєму боці стосовно дітей, однак ті на “пораду” бабусі захотіли залишитися з нею. А потім виплили нові докази того, що я погана мама, — я не мала постійного місця працевлаштування, фактично, в Україні вважалася безробітною, тому, що тут не кажи, діти залишилися з бабусею. Власне, я їм і так не була потрібна.

Вони не криючись мене цуралися. А коли до села дійшла вістка, що я вийшла заміж за поляка, то мене так і назвали — kypвою, вибачте.

Читайте також: Хлопчика врятували, а її ні. Коли матері сказали, вона просто знепритoмніла, після цього дуже сильно змінилася, кинула пuти, але пізно вже було

У чоловіка я відсудила лише батьківську хату. Однак від неї залишилися самі стіни, він усе виніс за nляшку. Мати його віддала на лікyвання від aлкoгoлізму. Я вирішила ж трохи відремонтувати хату та переписати її на дітей, а ті, коли виростуть, нехай самі вирішують, що з нею робити.

Тепер от з болем повертаюся до Польщі — до країни, яка вже стала моїм домом. Там мене принаймні чекають. Я справді не знаю, що буде далі. Маю надію іще забрати дітей до себе, аби ті побачили нормальне життя. Але, мабуть, це ще не на часі.

Називайте мене як хочете. Мене вже переболіло — справді. Судіть чи не судіть — байдуже. Навіть якщо для вас це неприпустимо — робити так, як зробила я, то просто спитайте себе:

“А як би я вчинила на її місці?” Я не сумніваюся, що тоді ви мене зрозумієте. Бо кожен заслуговує хоча б на елементарне щастя.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram