— Батьки чоловіка заселили на нашу дачу квартирантів, а нас вигнали, — дружина дізналася останньою.
Відпустка була так близько, що Оля вже відчувала запах моря. Людину, захоплену своєю роботою, важко відірвати від справ, але, здавалося, вона впоралася. Квитки на руках, валіза майже зібрана, залишалося дочекатися наступного дня і нарешті видихнути десь під сонцем. І тут дзвінок від начальниці: «Олю, терміново! Новий проєкт, без тебе ніяк. На роботу виходити поки не прошу, але будь, будь ласка, на зв’язку і на наступному тижні треба буде пару разів в офіс приїхати. Благаю!».
Світ упав. Путівка згоріла. Відпустку скасували. Знову робота, робота, робота. Оля спустошена сиділа на кухні, дивлячись в одну точку. І раптом прийшла думка: дача! Хоч дача! Свіже повітря, тиша. Зв’язок там є, до міста недалеко — якщо знадобиться, можна швидко повернутися. Але зате можна хоч так відпочити від міста.
Нашвидку перепакувавши валізу, викинувши купальники і замінивши їх на старі джинси та футболки, Оля викликала таксі. Дорога до дачі здавалася нескінченною. У голові крутилися плани: почитає, погуляє лісом, нарешті виспиться.
Таксі зупинилося біля знайомих воріт. Оля розчахнула дверцята і тут же завмерла. Біля будинку стояла незнайома машина. Звідки вона тут? Серце закалатало. Попросивши таксиста трохи зачекати, вона взяла валізу і рішуче пішла до хвіртки.
Сходинки на ґанку, старенькі, але такі рідні двері. Оля потягнулася за ключами, і тут двері розчахнулися. На порозі стояла жінка років сорока п’яти, незнайома, з переляканим виразом обличчя.
— Здрастуйте, — почала Оля, намагаючись зрозуміти, що відбувається. — Перепрошую, а ви хто?
Жінка подивилася на неї, потім на валізу.
— А ви?
— Я господиня цього будинку, — голос Олі здригнувся. — Ми тут живемо.
Жінка насупилася.
— Як живете? Ми тут живемо. Нам дачу здала Олена Ігорівна.
Олена Ігорівна. Свекруха?! Слова жінки відлунням віддавалися в голові. Оля стояла посеред двору, забувши про валізу. Чужа машина, чужа жінка на порозі її дачі. Свекруха. Як вона могла? Без дозволу, без попередження.
Оля тремтячими руками дістала телефон. Набрала номер чоловіка, Андрія. Гудки. Довгі, тягучі гудки. Він не бере. Скидає. Один раз, другий. На третій вона вже не стала телефонувати. Щось усередині підказувало, що він у курсі. І це було ще важче, ніж просто самовільне рішення свекрухи.
Вона набрала подругу.
— Аню, ти не повіриш, що сталося… — голос Олі зірвався. — Батьки Андрія… вони здали нашу дачу. Без мого відома. Просто заселили туди якихось людей.
— Олю, ти серйозно? — голос Ані був сповнений обурення. — Це як взагалі?! Де ти зараз?
— На дачі. Андрій телефон не бере. Я не знаю, що робити. Навіть бачити його не хочу!
— Приїжджай до мене, негайно! — рішуче сказала Аня. — Я чекаю.
Оля підняла свою валізу і пішла назад до таксі. Годину потому Андрій передзвонив. Оля подивилася на екран телефону. Глибокий вдих.
— Що це таке, Андрію? — її голос був холодний як лід.
На іншому кінці проводу почулося шарудіння, потім глибокий зітхання.
— Олю, ну… ти ж до моря збиралася.
— Збиралася, — суворо промовила Оля. — Але не поїхала. У мене проєкт терміновий, відпустку скасували. Ти знав про те, що відбувається з нашою дачею?
— Знав, так, але… — Андрій завагався. — Мама запропонувала тимчасово здати. У них знайомі хороші, наче акуратні, гроші хороші запропонували. Я подумав, чому б і ні. Все одно ж дача порожня стояла.
— Чому б і ні? — Оля не стрималася, голос почав тремтіти від обурення. — Ти взагалі розумієш, що ти зробив? Ти здав НАШУ дачу без моєї згоди! Дачу, в яку я вклала стільки сил, стільки грошей! Це наша дача, Андрію! Не твоїх батьків, не твоя особиста!
— Ну Олю, не сварися. Що ти одразу? Я ж не думав, що так вийде.
— Ти не думав?! Ти просто знехтував моєю думкою! Я навіть не знала про це! Чужі люди в моєму домі! Я приїхала на дачу, а мене просто вигнали з власного дому!
— Та ніхто тебе не виганяв! — Андрій підвищив голос. — Я зараз усе залагоджу. Ти де?
— У подруги. І додому я поки не повернуся. Поки ти не залагодиш це. І не поясниш мені, що це було.
Оля скинула виклик. Наступного дня вона, хоч і з тремтінням у колінах, поїхала до свекрухи. Та сиділа на кухні, пила чай. Побачивши Олю, свекруха лише злегка усміхнулася.
— Олю, люба, ти щось хотіла?
— Хотіла. Хотіла дізнатися, як ви могли здати нашу дачу без мого відома? — Оля намагалася говорити спокійно, але голос не слухався.
Свекруха відставила чашку.
— А що такого? Ти ж завжди проти всього. То це не так, то те не так. Вічно тобі щось не подобається. А так хоч якась користь від дачі. А то стоїть без діла. Я ж вам як краще хотіла.
— Як краще?! — Оля не могла повірити своїм вухам. — Ви вважаєте, що краще — це просто поставити нас перед фактом? Вигнати мене з мого ж дому?!
— Ну що ти драматизуєш, — свекруха махнула рукою. — Подумаєш, місяць поживуть люди. Зате гроші будуть. Ти ж на море своє витратила все, а тепер ще й не поїхала.
Оля дивилася на свекруху, не знаходячи слів. Холод пронизував її до кісток. Це було не просто непорозуміння. Це була повна неповага.
Андрій сидів на роботі, намагаючись зосередитися, але думки постійно поверталися до Олі. Йому було ніяково. Звичайно, він розумів, що вчинив не дуже добре. Але ж все пішло не за планом. Коли мама подзвонила і запропонувала здати дачу своїм знайомим, він спочатку не надав цьому значення.
«Вони дуже хороші люди, Андрію, акуратні. Заплатять добре. На місяць усього». Він уявив, як дача стоятиме порожня, а тут і гроші капнуть. Та й мама буде задоволена. Вона завжди скаржилася, що дача простоює. І вічно намагалася знайти їй застосування. І тут же виникла думка про Олю. Якщо він їй скаже, що мама хоче здати дачу…
Оля б точно влаштувала сварку. «Яка оренда? Це наша дача! Я не хочу чужих людей там! Раптом зіпсують щось? А якщо пограбують?» Вона точно була б проти будь-яких сторонніх на дачі. Він уже уявляв її невдоволене обличчя, її вічні «я проти». Отак би вона й сказала, Андрій був упевнений. Знову все зіпсує своїм “я проти”.
Тому він вирішив, що простіше не казати. Нехай мама все сама зробить, здасть. А потім, коли Оля повернеться з Одеси, він їй скаже. Гроші-то вже будуть на рахунку, що вона тоді зможе сказати? Простіше поки не казати. Так, так буде краще. Звичайно, він не очікував, що вона нікуди не поїде. Що її відпустку скасують. І що вона поїде на дачу.
Тепер він сидів, як на голках. Оля не брала слухавку, коли він телефонував. Повідомлень не читала. Він подзвонив її подрузі, Ані. Та сказала, що Оля в неї. І що вона дуже сердита.
Ще б пак. Андрій сам розумів, що вскочив. І тепер він сам боїться йти додому. Що він їй скаже? Як він пояснить, що просто так узяв і проігнорував її думку? Що він не вважав за потрібне поставити її до відома про таке важливе рішення?
Це було не просто непорозуміння. Це був провал. Повний. Оля дала зрозуміти, що розмовляти більше не хоче. Зовсім. Вона перестала відповідати на дзвінки Андрія, на його повідомлення.
Минув тиждень. Два. Потім подзвонила свекруха. Голос у неї був роздратований.
— Олю, там ці… квартиранти. Вони поїхали. Раніше терміну. Скаржаться, що в домі сиро, вода в колодязі каламутна. Загалом, не змогли вони там жити. І грошей, звичайно, дали менше, ніж обіцяли.
Оля мовчала. Вона слухала, як свекруха обурюється, як «все обернулося збитком».
— І тепер вам доведеться витрачатися на ремонт, — продовжувала свекруха. — Вони там, здається, щось зламали в санвузлі.
«Вирішили заробити, а прогоріли», — подумала Оля. Вона уявила, як ці «хороші та акуратні» знайомі свекрухи користувалися її дачею, а потім просто з’їхали, залишивши по собі проблеми.
— Добре, — сказала Оля. Це було все, що вона змогла видавити з себе.
— Ти повернешся додому? — голос свекрухи став трохи м’якшим. — Андрій зовсім розклеївся.
— Я зараз у батьків. Мені тут добре.
Оля так і не повернулася додому. Вона перебралася до своїх батьків. Там було спокійно. Мама її підтримувала, батько мовчав, але видно було, що переживає. Андрій приїхав до неї. З квітами. Стояв біля дверей, нервово переминаючись з ноги на ногу.
— Олю, ну будь ласка… — почав він. — Давай поговоримо. Я все зрозумів. Я був неправий.
Оля подивилася на нього. У його очах була втома, відчай. Але в її серці було так багато болю і розчарування, що вона не могла просто так все забути.
— Іншим разом, Андрію, — сказала вона. — Можливо.
Вона зачинила двері.
