— Не можу я з неї, Томо, наче нормальна, а корчить із себе невідь що! Я їй запропонувала білу Маринчину весільну сукню, племінниці моєї, так вона ані в яку. Мені, каже, чужа доля не потрібна, нехай хто хоче — той у прокаті бере або в родичів, а я, каже, собі вже молочну сукню в салоні придивилася, мов до її кольору шкіри біле не личить, вона буде молочне купувати! — говорила подрузі, посміюючись над своєю майбутньою невісткою, Лідія Іванівна.
— Це що ж у неї за шкіра така, і колір не збагну, молоко ж теж біле, — дивувалася її подруга Тамара Дмитрівна.
— Та бліда вся, худа, руда і в ластовинні. Не зрозумію, що мій Валерка в ній знайшов, каже, що Анька його — як модель струнка. А щодо мене, то і дивитися там немає на що, не дай Боже внуки на неї будуть схожі. У неї і вдома теж нема на що дивитися, Валерка мій до неї йде жити, а там меблів — з гуляй-кишеня, і посуду майже немає. Не любить Анечка старих речей, трохи поносить, покористується — і на викид, нічого зайвого не терпить, — ділилася з подругою Лідія Іванівна, знайшла нарешті вдячного слухача.
— Це так вона і Валерку твого потерпить у себе та й виставить, — усміхнулася Тамара Дмитрівна.
Лідія Іванівна її підтримала, теж засміялася і відверто відповіла:
— Та може й на краще, різні вони, мій Валерка хлопець гарний, душа в нього широка. А вона може й непогана, казати не буду, але от все в ній не так. Якщо готує — то порції маленькі, ми ж звикли борщу наварити, салату олів’є миску зготувати. А вона така вся чопорна і правильна, мене не хоче слухати, хоче, щоб усе по її. Не повіриш, навіть її шкода, вона в телефоні надивилася, як зірки живуть, і уявляє, наче вона модна і незвичайна. Цим вона мого сина і привабила, та чує моє серце, що ненадовго!
— Ой, ну не засмучуйся, Лідо, а мати-то її з батьком що, такі самі, чи нормальні? — розпитувала Тамара Дмитрівна, у неї самої дочка на виданні, їй і як подрузі цікаво, і позицію свекрухи збагнути не зайве.
— Та які там батьки, Томо! Мати така сама струнка, я тільки фото бачила, Аньку у світ привела, бабці підкинула, а сама заміж вийшла в інше місто. От і всі батьки, — засмучено сказала Лідія Іванівна, і тут же прошепотіла: — Все, Томо, Валерка зі своєю прийшов, потім тобі ще подзвоню…
Весілля у сина було веселе. Лідія Іванівна з батьком його у сварці, він давно до своїх у село поїхав, а на весіллі сина майже помирилися. Як не дивно, наречена сина батькові сподобалася: очі в неї, каже, добрі.
Рідня була тільки з їхнього боку, та Валерчині друзі. Сміялися, їли і танцювали від душі, а наречена у своїх сукні молочного кольору не особливо вписувалася в компанію сина. Лідія Іванівна це помітила: Валерка з іншими дівчатами танцював, а його Аня, як курча, сиділа і очі витріщала на чоловіка.
Але потім вони поїхали у свою квартиру. Слава Богу, нехай живуть — вирішила Лідія Іванівна. Валерка правда з роботи зачастив додому до матері, каже, у них їсти нічого нема, Аня готує несмачно. Але всі так починали, головне — почуття є, навчаться.
Та час минув, і Лідія Іванівна стала помічати, що Валерка вже не тріщить про свою Анюточку, яка вона моделька. Видно, друзі його підколювали, що не ту він жінку вибрав.
Якось після роботи заїхала до них — Аня котлети посмажила, вдома прибрано.
— А Валера де?
— А він на роботі затримується, у них аврал, — каже, а очі ховає, лише ластовиння горить на блідому личку, аж шкода її стало.
— А що в тебе так пусто вдома? Хоч би вазочку поставила, може, Валерка квітів би приніс, — по-доброму сказала свекруха, а Аня раптом у сльози, розплакалася — не спинити. Потім умиватися побігла, а шафу відчинила рушника дістати — три одежини на вішаку висить, а все викидає старе!
— А де ж твоя сукня-то весільна молочна? — чогось спитала Лідія Іванівна.
— Продала, я завжди непотрібне продаю або віддаю, — схлипнула Аня.
— Ну ти й даєш… Хто ж своє щастя продає? Хіба можна сукню весільну продавати? Її ж зберігати треба, як бабці наші зберігали.
— А як же деякі в оренду плаття беруть? — ляпала мокрими віями Аня.
— Беруть, беруть, мало хто що робить, — вдавано бурчала Лідія Іванівна.
Аня так нічого не сказала. Тільки наступного дня Валерка забіг до мене.
— Мамо, ми з Анькою розлучаємося, помилка це, ти правильно мені казала, — Валера жував бутерброд і чаєм запивав.
— Ти Аньці не вір, вона бреше, що при надії, — він допив чай і на роботу побіг. А ввечері притяг у хату Наталку, свою колишню. Вони тоді посварилися, Валера не хотів поступатися, сказав — одружуся на іншій, і одружився. Та Наталка заспокоїлася і вирішила знову Валерку повернути.
Наталка шумна, напориста, хлопцям вона подобається. Почала готувати на їхній кухні, музика реве, м’ясо шкварчить на плиті, вона вже салат зготувала. Сукня яскрава. Коли вирішили розписатися, Наталка червоне собі купила, сміялася:
— Мені в білому смішно вже заміж іти, мені в червоному саме воно…
Ну да, звісно, молочна сукня на весілля не для неї…
Для пологів Аня все заздалегідь приготувала і з собою в пологовий для дочки теж усе взяла — їй просити нікого, вона погано з людьми сходиться. Щастя, що в них із дочкою є квартира — бабуся Ані квартиру залишила. Грошей жінка теж відклала, та домовилася, що працюватиме онлайн. Вона сильна, вона впорається.
А коли Аня вийшла з пологового з дочкою на руках, мружачись від яскравого сонця — очам не повірила. Її колишня свекруха біля пологового зустрічала. В одній руці сумка з посагом для онучки, а в другій — квіти у вазі. Лідія Іванівна спіймала здивований погляд Ані й пояснила:
— Так я вазу одразу купила, у тебе ж вдома немає нічого…
Аня хотіла дочку Лєрою назвати, але Лідія Іванівна відмовила:
— Ні до чого це, багато честі Валерці, давай краще Лілечкою її назвемо? Буде в нас квіточка рости…
Живе тепер Лідія Іванівна більше в Ані з Лілечкою, вдома рідко буває — там Наталка тепер господиня. А у своїх дівчаток вона наче вдома.
Якось подзвонила їй Тамара — давно з нею не спілкувалися. Лідія розповіла їй, що в Анюточки, у дочечки тепер живе.
— Мені б тільки Лілечку допомогти їй підняти, та Аньку заміж добре видати. А Валерці то що зробиться — чоловік він і є чоловік, увесь у свого батька. Сьогодні в нього Наталка, а завтра — хто його знає! Ну, годі, дочка з роботи скоро прийде, піду нам вечерю накрию. Вона зі мною їсти хоч стала нормально, каже — тепло їй зі мною, а нещодавно мамкою мене назвала…
Ось як життя повернулося…
