Без сліз читати не можливо: “Маленький хлопчик плакав біля тину, а поруч мама n’яна на траві”

Маленький хлопчик плакав біля тину, А поруч мама п’яна на траві,
Дрімала геть забувши про дитину, Бо відключилась пам’ять в голові.

Та раптом хлопчик вибіг на дорогу, І дибав по зустрічній полосі,
Але машини, дякувати Богу, Миттєво зупинилися геть всі.

-Я хочу їсти – вимовив хлопчина, Чарівній жінці з сірого авто,
В якої через мить з повік сльозина, Злетіла на нове її пальто

Тамара це дитя нагодувала, Купила одяг, щоб було тепло,
Пішла туди, де п’яна мама спала, Та тільки мами там вже не було.

Гуртом шукали, пізня вже година, В поліцію Іванка відвели,
Але ні мама, ні його родина, Про себе знати так і не дали.

Поліція, лікарня, дитбудинок Наповнили нове його буття,
А рідна мама свій забула вчинок, У п’яних буднях вільного життя.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

Але коли приходила до тями, То бігла в дитбудинок залюбки,
Тайком дивилась через простір брами, Де грались на подвір’ї малюки.

Тамара та Петро дітей не мали, Хоч в парі прожили вже десять літ,
Матеріально добре заробляли, Та без нащадків був не милий світ.

Оте дитя голодне на дорозі, Жіноче серце рвало на шматки,
Терзало душу в муках і тривозі, А чоловік курив все цигарки.

Він марив сином довгі дні і ночі, Тамара знала всі його думки,
Ловила сум крізь його карі очі, І так минали молоді роки.

Вона щодня ходила до дитини, Носила одяг, іграшки, харчі
Іван питав про маму щохвилини, І обнімав Тамару у плачі.

Одного разу хлопчик біля брами,Побачив маму в чорному пальто,

Вона дивилась крізь решітку рами, Мабуть, боялась, що побачить хто.

Іванко біг наставив рученята, Дитяче серце рвалось на шматки,
Тремтіло тіло в голові і в п’ятах, Стиснулись, мов пружина, кулачки.

І ніби постріл кулі чи гармати, Цей простір розірвав дитячий крик:
-О мамо, мамо, забери до хати – Та силует матусі швидко зник.

Іванко впав в конвульсії крутився, І дикий рев виходив із грудей,
Він, наче звір, об землю тілом бився, Що вліз у сіті до лихих людей.

Дитячий крик зібрав усю округу, І кожен заспокоював як міг
Покликали Тамару, маму другу, Щоб якось залатати біль і гріх.

Тамара заспокоїла малого, На вихідні додому привела
І та мамуся із життя старого, На другий план повільно відійшла.

А згодом уладнали всі папери, І Ваню всиновили назавжди,
Господь відкрив йому щасливі двері — Без голоду страждання та біди.

Він мав усе, що можуть мати діти; Любов батьків, достаток і талант.
У десять літ йому вже несли квіти, Бо жив в дитині справжній музикант.

Іван творив комп’ютерні програми, Був у призерах всіх олімпіад,
Але не пам’ятав обличчя мами, Шукав його у всіх жінках підряд.

А справжня мама все про нього знала, Крім Вані народила трьох малят
І мов зозуля всіх попідкидала, Кого в сім’ю а кого в інтернат.

Якось вона побачила рекламу, Що у неділю рівно в п’ять годин.
Буде концерт біля універсаму, Де буде виступати рідний син.

На благодійні кошти хочуть діти, Купити ліки хворому на рак
Почути захотілось, посидіти, Та без грошей не зайдеш аж ніяк.

І Бог таки почув її бажання, Знайшла сто гривень, десь на смітнику,
Помилась в річці у неділю зрання, Нарвала квітів поруч на лужку.

Пішла повз ринок, де людей багато, Кругом товар, а поруч продавці
Одна із низ просила так завзято, Купіть горілку і горішки ці.

Зелений змій боровся з почуттями, Які властиві справжнім матерям,
Та, мабуть, сатана штовхнув рогами:-Бери, бери, бо щастя твоє там.

Не втрималась взяла таки плящину, Хильнула. Непотрібен вже концерт,
Не донесла тих квітів сину, Бо спала в парку очманіла вщент.

Проснулася вночі, на небі зорі, Пішла де виступали малюки,
І прочитала поруч на заборі: Збирали гроші для її дочки,
Яку вона здала до інтернату, Маленьким хворобливим немовлям.

В цю мить неначе кинув хтось гранату, І серце розпадалося на хлам.
Боліло все душа і грішне тіло, Огида гризла за своє єство,
Та врешті совість підняла вітрила, І понесла у правди торжество.

Поглянула на себе ніби збоку, Горілка поламала все життя,
Без неї не могла вона ні кроку, І ось таки прийшов час каяття.

Так далі жити більше неможливо, Кому потрібне п’яне це буття.

Синочок Ваня творить справжнє диво, Шукає гроші на чиєсь життя.
Ну а вона доросла жінка-мати, Останні кошти підло пропила,
Заставила дитя своє страждати, В чужих руках без власного тепла.

Знайшла мотузку, зашморгом зробила, І в парку на роздвоєній вербі
Петлю собі на шию почепила, І кинулась донизу у журбі.

Але на все, як кажуть, воля божа, Її студенти з дерева зняли,
І хоч була вона на мертву схожа, Життя нещасній жінці зберегли.

Два роки алкоголю не вживала, Тримала в кулаці нестримну кров,
У фермера все літо працювала, Прийшла зима не втрималася знов.

І знову п’яні оргії й застілля, Сумнівні друзі, зеки та бомжі,
Якісь розбори, бійки та похмілля, І кожен день зі смертю на межі

Жила з бомбами, по підвалах, всюди, На смітниках знаходила харчі,
Просила гроші там де ходять люди, Як тверезіла плакала вночі.

Молилась Богу щиро зі сльозами, Просила дітям щастя та добра-
Таке життя тягнулося роками, І ось вона вже немічна й стара.

Нікому непотрібна в цьому світі, Немає поруч внуків та дітей,
Принижена, немов травинка в житі, Несла свій хрест серед чужих людей.

Іванко виріс, вже закінчив школу, А згодом за кордоном інститут,
Знайшов собі дівчину світлочолу — І ось весілля на Вкраїні тут.

Зібрались гості, музика заграла, До танцю запросили вже й батьків
А за парканом жіночка стояла, Давно не молодих уже років.

З її очей, мов град, котились сльози, Тремтіло тіло, плакала грудьми,
Тримала в двох руках червоні рози, І хризантеми кольору зими.

Іван побачив цю нещасну жінку, Хотів спитати в чім її печаль
І разом з молодою на хвилинку, Він відійшов від танців трішки вдаль.

-Що трапилось у чім плачу причина – Замість Івана каже молода.
-Дитино, це весілля мого сина, А я, зозуля, в тім моя біда.
Івану наче грім ударив в спину, У горлі пересохло — через мить

Він тілом схожий став на білу глину, А в серці наче полум’я горить
Образа і любов змішались разом, Нестерпний біль й синівські почуття

Боролися й травили ніби газом, Щоб жити чи позбавити життя.
Пройшла хвилина в тиші та мовчанні, А потім ніби рухнула стіна —

Мабуть, Господь шепнув на вушко Вані, Прости її, бо кров у вас одна.
Мов дикий звір поранений до смерті, Що хоче покидати білий світ,
Він прохрипів слова свої відверті: -Де ж ти була, матусю, стільки літ.

Іван обняв її тремтяче тіло, Дав зрозуміти, що простив навік
Та жінку щось неначе підкосило, Її не втримав дужий чоловік.

Вона упала зморена інсультом, Хтось невідкладно викликав швидку,
Та через тиждень під клінічним пультом, Померла жінка просто у візку.

Ніхто не знав ні прізвища, ні ім’я, Ні жодних документів при собі
Дорослі діти всі по різних сім’ях, Не знали маму,що жила в журбі.

Іванко поховав свою матусю, В могилі на високому горбі,
Знайшов сестричок Галю і Марусю, Та брата геть подібного собі.

На проводи зібралася родина, Іван привів малу свою дочку,
А другий брат малесенького сина — І всі пішли до мами на горбку.

Той пам’ятник виблискував на сонці, По крапельках вологої роси,
І ось вони родинні охоронці, Прийшли на поклик вічної краси.

Прийшли, щоб вшанувати рідну маму, Те тіло, що дало їм всім життя
Принесли свічку від святого храму, Щоб Бог прийняв від мами каяття.

Іван поглянув зверху на могилі, Хтось крейдою «Зозуля» написав
Великим шрифтом, літери похилі, І по краях у лапки слово взяв.

-Скажи, мій татку, що таке зозуля – Донька Івана тихо гомонить,
А татку наче в серце влізла куля, Він помовчав і мовив через мить.

— Це пташка, доню, є така на світі, Що не годує власних пташенят,
Він витер сльози й слово на граніті, І стиснув тільце милих рученят.

Дочка, неначе копія бабусі, Як дві прозорі крапельки роси,
Великі очі, коси світло-русі, Пухкенькі щічки, губки та носи

Така ж постава тільки ще дитяча, Гучний немов дзвіночок голосок
Швидка, поспішна, інколи гаряча, Тільки дрібніший ніж в бабусі крок.

— Зозулькою, татусю, хочу бути, Вона літати вміє, а я ні.

Бабусю мрію в небі пригорнути, Нехай розкаже казочку мені.
Таку, як баба Ніна чи Тамара, Таку, як ти розказуєш мені.
А тато був, неначе чорна хмара, Що наближалась тихо вдалині:

Читайте також: Заміж пішла за батьків борг: “Ніхто й не здогадувався, що ночами, віддаючись любoщам чоловіка, уявляла, що розділяє подушку з ним, своїм Ігорем”

-Зозулькою не треба тобі бути, Вона не має так достатньо сил,
Щоб до бабусі в небо досягнути, Бо замалий у неї розмах крил.

Ти краще будь лебідкою у небі, Бо у лебідки більший розмір крил
Вона літає в парі при потребі, А в парі, доню, вдвічі більше сил.

Весняний дощик крапав на могилу, Остатки крейди змив з гранітних плит.
І темна думка загорнулась в білу, З надією, що кращим стане світ.

Автор – Микола Курилюк