“Боже, як Борисові не пощастило” – З одною дружиною розлучився, з другою теж не зжився

Йшли до села. Йшли до села з надвечірнього поїзда. Пасажирів висипало багато, як завше перед вихідними. Борис Свиридович трохи відстав від гурту: любив спостерігати за людьми ззаду. Скільки то їх випало перем’яти пальцями за тридцять років роботи масажистом!

Кажуть: хто має хист від Бога до тієї справи, тому пацієнтів не бракувало, не бракує і не бракуватиме. То про нього мовлено. Не раз за кільканадцять хвилин ставив на ноги хвoрoгo, котрий щойно не міг од болю поворухнутися на носилках. А добра слава довгі ноги має. За матеріалами видання  “Наш День”

Тож тепер приходять і їдуть звідусіль, і не з порожніми руками. Гріх так думати, але чим більше пацієнтів – тим для його кишені краще. Хвороби, а особливо останнім часом, не минають ні простих смepтних, ні тих, хто у кабінетах вeрхoводить. Влада міняється – бoлячки зостаються. Спина за спиною – мов живі скульптури у нескінченній галереї нeдуг.

Міг із постави, ходи визначити й минулі, й теперішні, й майбутні хвopoби людини, її вік.

Ось і тепер іде перед ним дівчинка років тринадцяти. А сколіоз уже викривив хребет настільки, що без лікування буде велика бiда. Поруч дибає бабуся – років під сімдесят. Зігнута, мов стара приземлиста яблуня під вагою одлітованого.

Прискорив ходу, аби переконатися, що не помилився. А бабуся враз оглянулася, примружила очі проти сонця:

– То ти, Борисе, здоганяєш? А я думаю, хто так молодечо тупає. Розказуй, як святкував своє п’ятдесятиріччя. Воно ж недавно було, два тижні тому. Пам’ятаю ще зі школи, коли в тебе день народження

Придивився: а то ж Леся Верещучка! За одною партою колись сиділи.

Читайте також:Сповідь: П’яницею виявився той чоловік-красень, в якого були закохані всі мої подружки

– Та було трохи гостей, – відкинув із чола сивуваті кучері, ще вище підняв голову, підрівняв і без того пряму спину. – Великий гурт не маю за що кликати. Але бенкет на сотню осіб мусив у ресторані замовити. Сумне то свято – ювілей, та що поробиш. Народ забави хоче. А ти, Лесю, як?

– На фермі човпуся, поки ще не всю худобу вивезли, – жінка спробувала розігнутись, але скривилася від болю. – Троє внуків уже маємо з моїм Якимом. Він трактористом, а в жнива – комбайнером. Грошей небагато дають, але зерно й цукор заробляє. Тяжко працює. І вдома не легше. Гектар городу, двоє коней, корови, бички, свині, кролі, птиця. Інакше не виживеш.

– А ти майже не постаріла, – трусонув густою чуприною й силувано витиснув із себе усмішку.

– І ти майже не постарів, – жінка прикрила рукою беззубого рота.

«Боже, як Лесі не пощастило! – подумав Борис Свиридович, – Старість так рано підкосила її»

«Боже, як Борисові не пощастило, – подумала Леся. – З одною дружиною розлучився, з другою теж не зжився. Такі гроші в руках мав – стекли крізь пальці, мов вода. Прогуляв, протринькав стільки, що іншому на десять життів вистачило б. А сімейного тепла на старість не матиме. Ні дітей, ні внуків.»

Таки правда: щастя у кожного своє.

Богдан МЕЛЬНИЧУК.