У мого чоловіка є брат з села. Ні, нинішня село, це не корови з козами, та чоботи гумові. Нині село дуже змінилося. Там і зручності всі в будинку, і інтернет і ще багато чого є.
Мій чоловік, старший всіх своїх двоюрідних братів, але не набагато, проте, з самого дитинства, йому вклали в голову, що треба їм допомагати. Я згодна! Допомагати одне одному просто необхідно, але допомога виходить одностороння і за мій рахунок. Вірніше, на шкоду мені.
Ми з чоловіком живемо у мене і його брати вважають, раз тут живе чоловік, то і їм місце завжди є. Брати до речі не рідні, а двоюрідні.
Я вже змирилася з тим, що як тільки у них якісь потреби в місті, вони зупиняються у мене. Я навіть змирилася з тим, що на час їх зупинки, я їх повинна обслужити, як служниця і кухарка.
Того року, один з братів від роботи їздив в місто на навчання. На два тижні. Нас просто поставив перед фактом, мовляв, приїду такого-то числа, чекайте. Причому це було сказано виключно чоловікові, я лише приставка до їх сім’ї.
Людина, доросла людина, два тижні жив у мене вдома, їв в три горла і жодного разу шматка хліба не купив! Я зварила борщ, попросила купити пачку майонезу, мені дали відповідь, що немає грошей! При цьому зі свого навчання він щодня приходив то з колою, то з фантой.
Після того, як він поїхав, чоловік попросив мене не злитися, просто у нього на квартиру не було грошей, ось він і попросився до нас. Як виявилося пізніше, його підприємство оплатило йому місяць оренди житла і виділили допомогу на харчування! Він на ці гроші собі наворочений системний блок купив!
Я чоловікові кажу, ну нормально. Я значить, його повинна годувати тут, а він комп собі купує. Обуренню моєму немає меж.
Вчора дзвонить знову цей братик, і повідомляє, що він вступив на заочне відділення в інститут і буде на сесію приїжджати до нас. Я відразу сказала чоловікові, що приймати я його не буду. Хоче, нехай орендує, а не хоче – його проблеми. У нього зарплата більша, ніж у мого чоловіка і живе один.
І добре, його брати б нам допомагали, але ми якось самі справляємося. Ми самі обходимося своїми силами, а вони постійно щось вимагають.
Чоловік і сам не хотів, щоб у нас хтось жив і тому він збрехав, що ми стали жити з батьками. Ну скільки можна.
