— А що це ти розляглася? Теж мені подвиг дитину у світ привести! Ану хутко накрий на стіл — ми ж прийшли подивитися на онуку!
Свекри без церемоній підняли Ірину з ліжка, але, почувши за спиною тихе покашлювання, зупинилися.
Ірина з самого ранку була на межі. Що б вона не робила, очі знову й знову наливалися вологою. Вона дорікала собі за свій стан, хоча часом у голові майнула інша думка: може, справа зовсім не в ній. Може, це просто втома.
Додому після виписки вона поверталася лише з донечкою на руках. Те, що свекор зі свекрухою не приїдуть, Іра знала напевно. Вони не з тих, хто вважає появу дитини чимось значущим. І все ж їй було важко від того, що навіть чоловікові не змогла повідомити раніше. Сльози знову навернулися на очі.
У пам’яті спливло матусине обличчя. Не суворе й сердите, яким воно було під час їхньої останньої розмови, а сумне, лагідне — таким, яким могло б бути, якби Іра попросила пробачення. Мабуть, мати саме цього й чекала. Але вона досі не могла наважитися.
Іра пригадала їхню останню розмову — понад рік тому. Тоді мама сама покликала її на кухню. Семен делікатно покашляв і пішов до спальні, а вона пішла слідом за матір’ю.
— Іро, я все розумію, але тобі не здається, що ви з Семеном чините нерозумно, погоджуючись на пропозицію його батьків?
Дочка схрестила руки й насупилася. Цю тему вони обговорювали не раз — мало не сварилися. Навіщо мама знову про це? Чому просто не може підтримати?
— Мамо, по-моєму, ми це вже проходили, — сказала Іра й хотіла вийти, але мати зупинила її.
— Ти нічого не розумієш, Іро. Молода, недосвідчена. І Семен твій не кращий. Ви зробите помилку, якщо погодитеся на їхні умови.
Вона говорила тихо, але для Ірини ці слова прозвучали як крик. Мама не хотіла розуміти. Для молодих головне, щоб поруч були ті, хто допомагатиме. А те, що у доньки вже своя сім’я, що їй хочеться бодай трохи особистого простору — нікого не цікавило.
— Помилку зробимо, якщо залишимося тут, з тобою, — випалила Іра.
Коли ж мати лише хмикнула, у ній щось урвалося — полилися слова, які вона довго стримувала:
— Ви з татом добре влаштувалися: квартира, дача, машина. А нам виділили комірчину — і тією дорікаєте!
В очах матері спалахнув недобрий вогник.
— Це коли ж ми вам дорікали? Як ти можеш таке говорити?
— А хто постійно смикає Семена — то з ремонтом, то з перевезенням, то ще з чимось? Він вам що, особистий вантажник і робітник? Або, може, ви думаєте, що він не працює й не втомлюється?
— Доню, що ти таке кажеш? Ми ж лише просимо твого чоловіка іноді допомогти. Якби втомився — так і сказав би.
Ірина обурилася, але промовчала. Семен і справді мовчав, та от його мати — свекруха — постійно натякала: “Я ж свого сина краще знаю. Він ніколи не відмовить у допомозі, тим більше батькам дружини. Твої цим тільки користуються. Уже дивитися на нього не можна, втомлений зовсім став”.
— Доню, просто послухай мене й зрозумій, — продовжувала мати. — Не з добрими намірами вони вам це пропонують. Будинок за містом, ще й на дві сім’ї… Це погана ідея, подумайте ще кілька разів.
— Мамо, зізнайся, ти просто не хочеш, щоб ми жили окремо. Бо тоді вам самим доведеться витрачатися на продукти й усе робити без нас.
— Ох, доню, — видихнула мати.
Іра сумно всміхнулася:
— Чому? Бо все не по-твоєму?
Мамине обличчя похололо.
— Роби, як знаєш. Але запам’ятай: потім до нас не приходь. Я тебе попереджала.
Іра з чоловіком зрештою зробили так, як хотіли його батьки — скинулися й купили будинок у передмісті на двох господарів. Звісно, у глибині душі вони мріяли про власне житло, окреме від усіх, але на цілий будинок грошей не вистачило. Свекруха ж запевняла: мовляв, потім свою половину перепише на сина.
Не переписала. Ба більше — повелася так, що Іра не раз згадувала мамині слова. Справдилися всі до одної.
Свекруха почувалася повноправною господинею, свекор ставився до невістки як до прислуги, а чоловік — підтримував батьків. Життя молодої родини перетворилося на суцільне випробування. Суперечити — собі дорожче.
Іра дедалі частіше чула від свекрів, що вона в цьому домі лише гостя. Докори невістці звучали постійно, і навіть чоловік почав погоджуватися з батьками. Саме він і запропонував «рішення», коли дізнався, що вони чекають дитину. Довго мовчав, а потім сказав:
— Поїду на заробітки. Там хороший заробіток. За рік-два або викупимо у батьків їхню частку, або купимо свій дім.
Іра була проти, але розуміла — іншого виходу немає.
Так і сталося: чоловік зник на три місяці, повертався на два тижні й знову їхав, обіцяючи, що все це ненадовго. Його мати тільки посміхалася:
— Мріє твоя дружина лише про одне — щоб від нас якомога далі жити.
З батьками Іра давно не спілкувалася — не могла визнати, що вони мали рацію. Батьки теж не дзвонили — уже понад рік, навіть не знали, що стали бабусею й дідусем.
Іра знову взяла телефон і набрала чоловіка. Як і раніше — «номер недоступний». Там, де він працював, зв’язок часто зникав, і доки він сам не подзвонить, знайти його дуже важко.
— Ну що, матусю, всіх обдзвонила? Тебе чекають, — усміхнено сказала медсестра, заходячи до палати, щоб забрати дитину й одягти.
Іра втомлено кивнула, підвелася з ліжка. Ходити ще було важко — донечка з’явилася великою. Вона вийшла у коридор, а потім за двері. Там було порожньо. Ніхто не прийшов її зустріти.
Поки чекала, коли одягнуть дитину, викликала таксі. Коли розгублена медсестра передала їй згорток, Іра сунула їй у руку купюру й, не попрощавшись, вийшла надвір. Дорогою додому мовчала. На спроби таксиста завести розмову не реагувала.
Увійшовши у дім, одразу попрямувала до спальні, нагодувала доньку, поклала її в ліжечко й сама лягла відпочити.
Свекрухи вдома не було. І, якщо чесно, Іра молилася, щоб вони не з’являлися якомога довше. У тиші було так добре — спокійно, затишно, але й сумно водночас. Піддавшись раптовому пориву, Іра взяла телефон, сфотографувала донечку й відправила світлину мамі.
«Ти в усьому мала рацію. Я мала тебе послухати. А ти — бабуся», — дописала вона й видихнула, ніби з плечей звалився камінь.
Та полегшення тривало недовго. Двері раптом розчинилися й до хати увійшли свекор зі свекрухою. Голоси гриміли, потім урвалися, і за лічені секунди у дверях спальні вже стояли вони — руки схрещені, погляди холодні.
— Повернулися, значить, — тихо прошепотіла Іра, відвертаючись до стіни.
— А це ти що тут лежиш? — запитала свекруха.
Слова прозвучали якось образливо. Ірі стало важко до сліз: вона ж їм онуку привела, а вони — навіть на неї не подивилися.
— Це тобі не прогулянка, — різко сказала свекруха. — Лежати ніколи. Вставай! Тут тобі не санаторій. На стіл накривай, за онуку радіти будемо!
Іра не поворухнулася.
— Дитина спить, розбудите, — прошепотіла вона.
— Днем дрімає, а що вночі буде робити? Поплаче, нічого, заспокоїш. А ти, Іро, вставай!
Іра благала, щоб їй дали спокій. Але хто її слухав? Коли вона готова розплакатися, за спиною почувся тихий кашель. Жінка обернулася, у дверях стояли чоловік і її батьки. Погляди — теплі, сповнені такої ніжності, що Іра все ж таки заплакала.
Мама одразу підбігла, обійняла, гладила по голові, шепочучи щось заспокійливе. Семен, рвучко рушив уперед. Свекри інстинктивно відсахнулися.
Погляд сина був холодний. Він зупинився перед ними, і тихо, майже пошепки, сказав до своїх батьків:
— Досить. Скільки можна. Вам усе мало? Дім хочете забрати, а нас на вулицю? Не вийде. Все зроблю, але нашу половину нікому не віддам. З принципу можу навіть продати її комусь.
Свекруха розгублено притисла руку до серця, її очі округлилися:
— Синочку, ти що таке кажеш? Ми ж для тебе старалися, як краще!
— Як краще? — гірко всміхнувся Семен. — Для кого краще? Для себе?
— То ми тут не до чого, що твоя дружина така! — не втримався свекор.
— У мене гарна дружина! А ви мені не батько! — обурився чоловік. — Він вітчим, який ніколи не рахувався з моєю думкою. Я довго терпів його присутність у нашому житті, але всьому є межа. Вибирайте: гроші — або я продаю свою частину стороннім.
Батьки вибрали гроші. Того ж дня вони зібрали речі й виїхали, а наступного — підписали всі документи про продаж.
Ірина нарешті помирилася з батьками й визнала їхню правоту. Показала онуку — і ті не могли відвести погляду від дитини, все бавилися, брали на руки, допомагали з ремонтом. Зробили все по-новому — так, як подобалося Ірі й Семену, а не його родичам.
Нарешті молоде подружжя зажило по-справжньому щасливо — спокійно, у своєму домі, як і мріяли. Семен більше не їздив на заробітки — у цьому вже не було потреби. З батьками він не спілкувався: ті зрідка з’являлися на горизонті — то грошей попросити, то допомоги. Але Семен відмовляв. Осад від їхньої поведінки ще залишився в його серці.
