Життя
— Слухай, леґіню з міста, — дід Іван сплюнув через плече і поправив потертий черес. — Якщо ти думаєш, що справжня бринза росте в пластикових коробочках у твоєму
— Артуре, дитинко, ти можеш писати у своєму інтернеті що завгодно про “молекулярну кухню” та “деконструкцію борщу”, але поки ти не з’їв галушку розміром з кулак мого покійного
— Слухай мене уважно, синку. Якщо ти зайшов у 46-ту на “Тернівському” і хочеш доїхати до “Червоної” живим, ти маєш стати тінню. Не дихай глибоко, не дивися кондукторці
Думав, дружина стерпить, а вона пішла. — Та годі, Толян, ну куди вона подінеться? Побурчить та й заспокоїться. Жінка, вона ж як пластилін. Ліпи, що хочеш. Головне —
— Дмитре, запам’ятай: цей гараж — це не просто 18 квадратних метрів цегли та металу. Це портал. Якщо ти відкриєш ці двері не за годинниковою стрілкою, ти не
— Ларисо Петрівно, я вас офіційно попереджаю: якщо ваш садовий гном ще раз подивиться на мою лаванду своїм пластмасовим оком, я не викличу поліцію. Я викличу ландшафтного дизайнера
Вітальня була залита м’яким вечірнім світлом, але атмосфера всередині нагадувала передгрозове затишшя. Карина стояла біля вікна, стискаючи в руках копію батькового заповіту. Папір злегка тремтів у її пальцях.
Вечір у вітальні обіцяв бути спокійним, поки Андрій не грюкнув дверима так, що здригнулися чашки в серванті. Оксана навіть не встигла привітатися — вона одразу відчула цей наелектризований
— Марино Олександрівно, ви або збираєте з батьків по п’ятсот гривень на “день народження ліцею”, або ваш 9-Б не отримає атестати з нормальними оцінками. Вибирайте: професійна солідарність чи
— Бабуся залишила мені квартиру, бо я доглядала її п’ять років. Але чому тепер на порозі стоїть мій двоюрідний брат із розпискою, що вона нібито продала йому цю