«Час дорослішати, Оксаночко!» Свекруха викидала мої речі з балкона і заявляла, що квартира тепер її. Я сказала, що це моя квартира, а вона спокійно викликала поліцію. Але найцікавіше почалося, коли дільничний дістав телефон і перевірив її папірець.

«Час дорослішати, Оксаночко!» Свекруха викидала мої речі з балкона і заявляла, що квартира тепер її. Я сказала, що це моя квартира, а вона спокійно викликала поліцію. Але найцікавіше почалося, коли дільничний дістав телефон і перевірив її папірець.

Оксана повернулася зі Львова на добу раніше й ще у дворі зрозуміла: вдома щось негаразд. Біля під’їзду стовпилися сусіди, всі задирали голови й дивилися на її балкон на третьому поверсі.

А з балкона летіли її речі.

Оксана зупинилася посеред двору з валізою в руці. Повз неї плавно спланувала блакитна сукня і сіла на дитячу гірку. Слідом на дах чиєїсь «Шкоди» приземлилася тека з її кошторисами.

— Галино Степанівно! — крикнула Оксана. — Що ви робите?!

На балкон вийшла свекруха. На ній був Оксанин шовковий халат, який вона вкрала із шафи ще на минулі Великодні й видавала за подарунок від себе. У руках вона тримала величезний пакет.

— Час дорослішати, Оксаночко! — гукнула вона зверху, як з трибуни. — Винаймайте з Романом своє житло й перестаньте користуватися моєю добротою!

— Якою вашою добротою?! — Оксана оторопіла. — Це моя квартира!

— Була твоя, — солодко відповіла свекруха. — Тепер моя.

Пакет перекинувся через перила. На газон посипалися светри, колготки й улюблена кавоварка, яка, на диво, не розбилася, а лише відкотилася під лавку. Сусідка Тетяна Іванівна втиснулася спиною в стіну і перехрестилася.

У кишені задзвонив телефон. Повідомлення від Данила, дванадцятирічного сина: «Мамо, я в тітки Тані на балконі. Бабуся мене з дому випровадила. Тато по гучному зв’язку наказав їй усе викинути. Він сказав, нехай мама нарешті зрозуміє, хто тут господар».

Оксана перечитала повідомлення двічі. Потім поставила валізу на асфальт і піднялася на третій поверх.

Двері не відчинялися. Ключ не підходив: замок був новий, блискучий, з запахом свіжої оливи.

— Галино Степанівно, відчиніть!

— Не відчиню! — долинуло з-за дверей. — Я в себе вдома! Роман усе пояснить!

— Роман мені три дні не відповідає!

— Бо зайнятий! Він справою займається, не те що ти, по відрядженнях гасаєш!

Оксана притулилася лобом до дверей. Так, коли в тебе зникають слова, а в голові дзвенить порожнеча. Унизу щось гепнуло. Вона вибігла на майданчик і виглянула у вікно. З балкона летіла картонна коробка. Оксана впізнала її по наклейці: «Данило. Спорт. Кубки».

— Там кубки вашого онука! — закричала вона.

Коробка впала у кущ бузку й розсипалася. Свекруха нахилилася через перила, і в її голосі зазвучав справжній тріумф:

— Нехай вчиться, що в житті нічого не дається назавжди!

Після цього вона дістала телефон, набрала номер і голосно, щоб чули всі двір, промовила:

— Алло, поліція? Тут якась афера. Невістка ломиться до мене в квартиру й погрожує літній жінці!

Оксана навіть не здригнулася. Вона обернулася до сусідів, стала рівно і чітко сказала:

— Дякую всім, хто це бачить. Будь ласка, нікуди не йдіть.

Патруль приїхав за двадцять хвилин. Двоє: старший лейтенант Мельник, втомлений чоловік років п’ятдесяти з обручкою, що вп’ялася в палець, і молодий сержант і таким серйозним обличчям, наче перед ним стояла людина з розшуку.

Галина Степанівна розчинила двері навстіж і з виглядом переможниці повела їх на кухню. Оксана зайшла слідом. Вона впізнавала і не впізнавала власну кухню. На підвіконні стояв горщик з геранню, на столі лежала чужа клейонка з соняхами, а її кавоварку хтось засунув у куток і накрив рушником, як клітку з папугою.

— Ось, — свекруха поклала на стіл два аркуші. — Договір дарування. І виписка з реєстру. Усе за законом. Вона сама подарувала.

Мельник мовчки підсунув папери до себе. Довго вивчав печатку нотаріуса, потім повернув аркуш до світла від вікна. Дістав телефон, навів камеру на куточок документа і почав чекати.

Телефон думав довго. Потім показав білу сторінку з короткою фразою: «Документ не знайдено».

Мельник хмикнув і спробував ще раз. Той самий результат.

— Де ви це отримували? — спитав він.

— Як де? Син привіз. З нотаріуса.

— Яка дата на договорі?

— Четверте жовтня, — прочитав він сам.

Оксана тихо сказала:

— Четвертого жовтня я була у Львові. З першого по дев’яте. Є готельний рахунок, квитки, і тридцять людей бачили мене на об’єкті.

— Паспорт можна?

Вона дістала паспорт з сумки, яка чудом лишилася на плечі. Мельник порівняв підпис у паспорті з підписом у договорі. Навіть здалеку було видно: в договорі хтось старанно вивів її прізвище повністю, з вигадливим хвостиком. А Оксана вже п’ятнадцять років розписувалася трьома літерами і рискою.

— Галино Степанівно, ви самі були присутні при підписанні?

— Навіщо мені бути? Рома все оформив. Він сказав: Оксана згодна. Сказав… — вона запнулася й подивилася на невістку так, ніби вперше її побачила: у куртці, засмаглу, без валізи, бо валіза так і лишилася внизу. — Сказав, ти сама запропонувала.

— Що саме я запропонувала?

— Квартиру мені. Бо я свою в передмісті продала.

Оксана опустилася на табурет, хоч ніхто її не просив.

— Ви продали квартиру?

— У серпні, — тихо сказала Галина Степанівна. Потім голосніше, ніби обороняючись: — Заради вас! Рома казав, що ви великий дім купуватимете, щоб Данилкові була окрема кімната, а мені поки цю, аби я не переймалася, що на вулиці залишуся. Для гарантії.

Мельник поклав долоню на папери.

— Давайте зателефонуємо вашому синові. При мені.

Галина Степанівна набрала номер тремтячими пальцями й увімкнула гучний зв’язок. Роман відповів після першого гудка, наче тримав телефон у руці.

— Мамо, ну що, пішла вона?

— Ромо, тут поліція. Кажуть, папір підроблений.

На тому кінці запала тиша. Було чути, як десь поруч проїхала машина й хтось крикнув про розвантаження.

— Мамо, дай слухавку Оксані.

Оксана слухавку не взяла. Тоді Роман заговорив голосніше, щоб його було чути на всю кухню:

— Ксю, не починай! Давай без поліції. Я зараз приїду, все поясню…

— Романе Васильовичу, — нахилився до телефону Мельник, — це дільничний. Під’їдьте, будь ласка, за адресою.

Роман кинув слухавку.

Далі було нудно й довго, як завжди, коли в справу вступає протокол. Оксана писала заяву на двох аркушах. Мельник пояснив, що договір і виписку він вилучає, що буде перевірка, що підробка документів — це не сімейна сварка, а така заява не повертається, як куртка з гардероба. Порадив уранці піти у відповідну інстанцію й заборонити будь-які угоди з квартирою без її особистої участі.

Потім він глянув на свекруху:

— Ви писатимете щось щодо грошей, які передали синові?

— Він мені син, — відповіла Галина Степанівна.

Більше вона нічого не сказала. Тільки раптом клацнула замком сумки, дістала телефон і поклала його на клейонку.

— Ось, — сказала вона. — Я тут записала.

Усі подивилися на неї.

— Що записали? — обережно спитав Мельник.

— Розмову. Коли Рома дзвонив. Я в нього завжди все записую. Він малим теж казав «я не розбивав», а ми з колишнім… — вона осіклася, махнула рукою. — Він завжди виходив сухим з води. Я навчилася.

Вона натиснула на кнопку. З динаміка пролунав голос Романа, чіткий і роздратований: «Мамо, викидай усе. Нехай вона нарешті зрозуміє, хто тут господар. А якщо буде сцену влаштовувати, викликай поліцію, скажи, що вона ломиться».

Сержант підняв брови. Мельник повільно вдихнув і видихнув.

— Галино Степанівно, — сказав він, — я б порадив вам цей запис притримати.

Оксана дивилася на неї й не розуміла, кого бачить перед собою: ворога чи спільницю. Мабуть, обох одразу.

У двір вона вийшла вже затемна. Сусіди розійшлися, але встигли зробити головне: на лавці біля під’їзду лежала акуратна стопка суконь, зверху хтось пристроїв її щоденник. Тетяна Іванівна стояла поруч з пакетом і світила телефоном у кущі.

— Папки твої я в хату віднесла, вони мокрі, на батареї розклала, — сказала вона. — А папери по всьому газону. Вон ще на «Шкоді» Гусакових лежать.

Данило вийшов слідом за нею. Дванадцять років, довгі руки, куртка нараспашку. Він не підбіг до матері, а зупинився за два кроки: чекав, що вона скаже.

— Ти мені правильно написав, — сказала Оксана. — Дякую.

— Я не знав, чи треба, — буркнув він. — Бабуся просила не казати. Вона мене з дому вигнала, мовляв, ми дорослі, самі розберемося. А потім тато по гучному як почав… Я з балкона все чув.

Вони разом полізли в бузок. Коробка репнула по шву, кубки розсипалися по сухому листю. Головний, за першість області, був цілий, лише чаша трохи зім’ялася. Медаль за третє місце знайшлася в траві. А в фігурки каратиста з минулорічного турніру відламалася голова разом з піднятою рукою. Данило довго тримав дві половинки на долоні.

— Нехай, — сказав він нарешті. — Це майже за участь було.

Це була неправда. Тоді він бився з температурою й плакав у роздягальні від образи, що отримав срібло, а не золото. Оксана промовчала.

Документи вони збирали майже до одинадцятої. Кошториси, акти, роздруківки з підписами замовника, свідоцтво про шлюб. Оксана ходила газоном з ліхтариком і підбирала своє життя по листочку. Одного аркуша так і не знайшли. Вона була певна, що то щось дуже важливе, а вдома з’ясувалося: загубився гарантійний талон на пральну машину.

Галина Степанівна з кухні за весь вечір не вийшла. Коли Оксана з Данилом розклали мокрі папери на підлозі, вона з’явилася у дверях уже не в халаті, а в своєму синьому трикотажному костюмі.

— Він не відповідає, — сказала вона ні до кого.

— Відповість, — сказала Оксана. — Коли придумає, що збрехати.

Уночі Оксана чула, як на кухні то вмикається, то гасне світло й клацає чайник. На світанку вона вийшла напитися води й побачила на столі фігурку каратиста. Голова з рукою була приклеєна на місце, криво, з білим обідком засохлого клею. Поруч лежав тюбик клею. Оксана добре його пам’ятала: Галина Степанівна завжди возила його в сумці разом з нитками та голками, «на всяк випадок».

Самої свекрухи на кухні не було. Вона спала на лоджії на розкладачці, відвернувшись до стіни.

Роман з’явився наступного дня, коли Оксана повернулася із сервісного центру з роздрукованою довідкою. Дзвонити в двері він не став. Сів на сходинку між поверхами і чекав, як колись, коли вони тільки познайомилися і вона знімала кімнату. За тиждень він схуд або просто не голився. Куртка на ньому була робоча, в плямах мастила.

— Мати де? — спитав він замість привітання.

— Удома. У мене вдома.

Він скривився від цього «у мене», але сперечатися не став.

— Ксю, я все розкажу, тільки дослухай. Пам’ятаєш, я просив у тебе під заставу? Там великі гроші, на пів року. Ти відмовила.

— Пам’ятаю.

— Так от. Там було ще більше потрібно. Там із Льохою… він лізинг на обладнання на мене оформив, а сам злився в травні. Шиномонтаж цей. Мені банк дзвонить, мені люди дзвонять, і то вже не банк, розумієш? Мужики біля гаража сказали: якщо до жовтня не закрию, то… — він махнув рукою. — Мати сама запропонувала. Я їй лише сказав, що важко. Вона сама квартиру виставила.

— А дарчу вона теж сама вигадала?

Роман потер обличчя долонями.

— Вона б просто так не віддала. Їй папірець потрібен, гарантія. Їй ніяково було, що без кута залишиться. Ну я й зробив їй кут. На папері. Думав, ти приїдеш, вона тобі скаже: Рома обіцяв. Ти б пустила її. Ти ж нормальна. А з папірцем вона хоч спала спокійно. Я б потім усе закрив, віддав би…

— Ти наказав їй викинути мої речі з балкона.

— Я зірвався! — він схопився, і сходовий проліт гучно відгукнувся. — Ти три дні слухавку не брала! Мати плакала, казала, ти їй написала, що приїдеш і всіх виженеш…

— Я їй нічого не писала.

— Ну, може, вона не так зрозуміла. Ти написала, що повертаєшся раніше.

Оксана згадала. Вона справді написала в сімейний чат один рядок: «Буду завтра зранку, раніше. Поговоримо». Це «поговоримо» адресувалося Роману після тієї сварки через заставу. Свекруха, яка сиділа в чужій квартирі з папірцем з копіцентру, прочитала його по-своєму.

— Ти розумієш, що заява вже лежить? — спитала вона.

— Забери.

— Не можна забрати. Це підробка, Романе, а не суперечка на кухні. Лейтенант вчора мені це тричі повторив.

— Тоді скажи, що ти знала. Що сама дозволила, а потім передумала. Що підпис твій, просто рука здригнулася.

Вона дивилася на нього й думала про те, що він щиро не розуміє, чому вона мовчить. Він справді вірив, що все можна зіграти назад, якщо всі домовляться.

— Я цього дня була у Львові, — сказала вона. — Дата стоїть у договорі. Ти навіть у календар не заглянув, коли друкував.

Роман сів назад на сходинку.

— Мене можуть посадити.

— Можуть.

— І мати на вулиці. Ти про це подумала?

Двері нагорі відчинилися. Галина Степанівна вийшла на майданчик у пальті, з картатою сумкою, з якою приїздила до них на всі свята, і з великим пакетом. Вона все чула. По обличчю було видно, що все.

— Мамо, іди до квартири, — сказав Роман.

— Не моя це квартира, — відповіла вона. — Ти мені це вже показав.

Вона спустилася на дві сходинки й зупинилася над сином. Оксана чекала крику чи сварки. Нічого такого не було. Галина Степанівна дістала телефон, відкрила застосунок банку й повернула екран до Романа.

— Тридцять п’ять тисяч доларів, — сказала вона. — Дванадцяте серпня. Скільки залишилося?

— Мам…

— Скільки залишилося, Ромо?

— Дванадцять я віддав за Льохин лізинг. Решту… — він відвів погляд. — Решту людям. Там були відсотки.

— Тобто нічого.

Вона сховала телефон. Постояла, тримаючись за поручень. А потім сказала таке, чого не чекав ніхто:

— Тільки не все я тобі віддала, синку.

Роман підняв голову.

— Що?

— Дев’ять тисяч я залишила на вкладі. На Данилка. Не на тебе. Я розумна жінка. Ти мене, Ромо, ще в п’ятому класі навчив нічого не залишати на столі, бо зникне.

Оксана вдихнула й забула видихнути. Роман відкрив рота й закрив, точнісінько як риба на мілині.

— Тож розписку ти мені напишеш на двадцять шість, — продовжила Галина Степанівна. — Своєю рукою, не чужою. Щомісяця будеш переказувати, скільки вийде. Не перекажеш два місяці, піду до того лейтенанта. Телефон у мене є.

— Мам, яка розписка між нами…

— Така. Папірці ти, Ромчику, любиш. От і буде тобі папірець.

Розписку писали на кухні, на клейонці з соняхами, на аркуші, вирваному з Данилкового зошита з математики. Писав Роман, а Галина Степанівна диктувала повільно, разом із паспортними даними, які знала напам’ять. Оксана стояла біля плити й не втручалася. Данило у своїй кімнаті вдавав, що сидить у навушниках, але музики там не було.

Підписавши, Роман поклав на стіл ключі від старого замка, який тепер ні до чого не підходив.

— Мені куди? — спитав він Оксану.

— Не знаю, Романе. Не сюди.

Він кивнув. Дійшов до дверей Данилової кімнати, постояв, постукав. Данило вийшов, зняв навушники й став у проході, не пропускаючи батька, але й не йдучи.

— Ти що там з кубками, — сказав Роман. — Цілі?

— Один бабуся склеїла.

— А.

Більше вони нічого одне одному не сказали. Роман пішов, і Оксана з вікна бачила, як він хвилин десять стояв біля під’їзду і дивився на бузок, де на поламаних гілках ще висів шматок картонної коробки.

Наступного ранку Оксана сама викликала Галині Степанівні таксі на вокзал: вона вирішила їхати до сестри в Коростень, у неї вільна кімната, бо чоловік працював на заробітках. Свекруха збиралася довго, перекладала речі з пакета в сумку й назад, зняла з підвіконня свою герань і загорнула в газету, потім зняла зі столу клейонку, згорнула її в рулон і сунула під пахву. Данило допоміг донести сумку до ліфта. На прощання вона незграбно ткнулася губами йому в маківку й сказала, що на змагання приїде.

Біля ліфта вона обернулася до Оксани. Було видно, що вона підготувала щось на кшталт «пробач», але слова в горлі не пройшли, і сказала вона інше, діловим голосом, яким завжди говорила про господарство:

— Халат твій я випрала, на балконі висить. Не знімай поки, шовк треба сушити в тіні, а то плямами піде. І рахунок за замок лежить на тумбочці. Тисяча вісімсот гривень. Половину з тебе, бо замок мінявся заради спільної безпеки.

Двері ліфта зачинилися. Оксана ще довго стояла в коридорі з рахунком у руці й слухала, як кабіна поскрипує, спускаючись униз.

Потім вона засміялася. Уперше за всі ці дні.

Гроші вона все одно переказала. Усі тисячу вісімсот. Бо таку свекруху, подумала вона, треба мати на своєму боці. Особливо коли вона записує все на телефон.