Це моя сповідь, яка лежить в моєму серці важким тягарем. Якби не чоловік, я не знаю, як я взагалі пережила б це все. Уже минуло майже 19 років, а я іноді прокидаюся ночами в холодному поту.
Я вийшла заміж відразу після школи, за свого однокласника Романа, ми з ним дружили з першого класу. З 14 років ми почали гуляти разом і після випускного пішли до РАЦСу. Наше сімейне життя ми почали зі свекром і свекрухою – це були золоті люди. Я влаштувалася працювати на швейну фабрику, а Ромашка влаштувався на фабрику.
Через пів року після весілля я завагітніла, радість для всієї родини. В середині 1979 на світ з’явилася наша перша донечка Наталя, Ромашка плакав від розчулення і радості, не випускав дочку з рук, раділи його і мої батьки.
Свекруха підійшла до мене і сказала: “Треба ще діток, недобре, коли в родині мало діток і не відкладайте на пізніше, народжуйте, поки молоді”. Я тільки посміхнулася, а вона як накаркала: через 3 місяці Наталочка перестала їсти моє молоко. Я злякалася, пішла до лікаря, результат – вагітність, знову всі раді, та й я теж, думаю, якраз двох поспіль і поставимо на ноги.
У 1980 році на світ з’явився Сашко. Народився він слабенький, виписали його через місяць, маленького і слабенького. Я боялася до нього підходити, за нього взялася свекруха, відгодовувала.
Життя пішло вгору, ми добудували другу половину в будинку, величезну веранду. Дітки росли, потім пішли в дитячий сад. Щоб не витрачати зайві гроші, одяг на літо малюкам я шила сама, а гроші збирали на зимові шуби і шапки. У нас було велике господарство і величезний город.
Щоосені ми виходили всім сімейством і копали картоплю. І ось в цей рік теж треба було капати урожай, але я тиждень не могла встати з ліжка, ноги були немов ватяні, голова, немов кувалдою по ній вдарили. На роботу пішла, а з роботи на швидкій в лікарню, а там: жити будете і діагноз – вагітність 6 тижнів.
Поговорила з Романом, вирішили, що народжувати не будемо. Вирішили поговорити з батьками, мої мовчали, а свекруха почала голосити, що дитина – це дар Божий. Загалом, в 1984 році на світ з’явилася Андріанка. “Не дитина, а ангел”, розчулювалася свекруха.
Ангел не ангел, але після народження Андріанки ми почали ще більше оберігатися, вистачить з нас янголят, але тодішні методи, самі розумієте… І ось в наприкінці 1985 року затримка 3 тижні. “Вагітна”, знову проскочило в голові. Сказала чоловікові, він почав говорити, що все-таки оберігалися, не може бути. Вирішила що піду до лікаря після новорічних свят, але перед новим роком мене почало активно нудити, а на новорічному ранку у Сашка я мало не зомліла, так що потреба йти терміново до лікаря відпала сама собою.
Я не знала, як бути: четверо дітей, “щось” робити теж не хотілося. Проблему вирішила моя мама. Побачивши мій стан, вона просто підійшла і сказала: “Галочка, народжуй, якщо треба, я заберу дитинку, ти тільки народи, не губи її, і я на старості порадію”.
У 1986 році на світ з’явилася Аллочка, але бабуся раділа недовго – через рік її не стало. Потім в країну прийшла криза, мене скоротили, Роман працював, але нічого не отримував, нас тягнули його батьки на свою пенсію. У розпал всього цього пішов з життя свекор, через пів року свекруха і ми залишилися одні без нікого і з чотирма дітьми на руках.
Сказати, що було важко – нічого не сказати. Іноді ми просто смажили тісто і їли, Роман ходив на фабрику, де смажили гречку, набирав мішок шкарлупи і ніс додому. Ми набирали ванну води і висипали мішок туди, а потім виловлювали гречку. Якщо пощастить, то можна було назбирати 100 грам чаші. Загалом, не жили, а виживали, одну сосиску ділили на чотирьох дітей, а діти постійно мріяли про яєшню та хлібці біленькі.
Добрі люди порадили піти в міськвиконком, там посилки надсилали багатодітним. Я ніколи в житті не просила, але бачачи моїх діток, зважилася піти.
Були затримки, 2 рази бігала до лікаря, думала знову, виявилося від нестачі вітамінів, та й не до того вже нам з Романом було. Тому, махнувши рукою, я одягла костюм і відправилася в міськвиконком. Там я зустріла знайому, яка запитала: “Що, народжуваність піднімаєте?” Я відмовлялася, а вона сказала, що видно місяць 5 вже!
Я прийшла додому і показалася в цьому костюмі чоловікові, він обімлів і на наступний день ми пішли до гінеколога, сиділи, тремтіли як підлітки. Але хоч тремтіння, хоч ні – вагітність 5 місяців. Я розплакалася прямо в кабінеті, кричала, що мені не потрібна ця дитина, куди мені п’яту, лікар тільки розводила руками.
Ми йшли з лікарні і мовчали. Я плакала, Роман мовчав. Прийшовши додому, я сказала, що дитини не буде, він промовчав. Я ходила по знайомим і питала рецепти, але вже було надто пізно.
Через місяць подзвонила лікар і попросила підійти на розмову. Бесіда була про те, що лікар знайшла моїй дитині нових батьків, якихось багачів, вони і гроші за дитину заплатять. Але мені не були потрібні гроші, так як і дитина не потрібна була і я погодилася.
Решта 3 місяці були як рай: багатенькі навезли нам фруктів, овочів, м’яса, ми шикували, а я була як інкубатор, та й рада була. У 1993 році я народила хлопчика, його відразу забрали і віддали тим батькам, а я повернулася додому.
Спочатку шкодувала, а потім навіть і забула, а тут через 3 місяці прибігає додому Наталя і каже, там тітка приїхала з дитинкою. Я у двір, а там лікарка з синочком моїм і каже, мовляв, ті батьки відмовилися, не готові і повернули. – В дитбудинок його віддати чи заберете? Я стояла в ступорі, не знала, що сказати. Тут з сараю вийшов Роман і сказав: наш – значить забираємо.
Так у нас з’явився Петрик. З ним було вже легше, Наталочка була вже нареченою, та й Сашко дорослий, допомагали, як могли. Незабаром Роман знайшов нову роботу, криза почала потихеньку відступати, ми почали підніматися з колін. Про життя довго розповідати, скажу тільки, що в 1997 році у нас народилася Гануся. Зараз ми з Романом няньчимо онуків від старших діток, Петрик навчається в університеті, вступив самостійно на бюджет, дуже розумний хлопчик. Любить нас з татом страшенно, пішов підробляти, щоб купувати нам подарунки на свята.
А я іноді думаю: Боже мій, а я ж його віддала в чужі руки, а якщо він дізнається, як він відреагує? Ось так живеш і думаєш: як я могла відмовитися від своєї дитини, як я могла кричати, що мені вона не потрібна? Пробач мене, синок, будь ласка! Я тебе дуже сильно люблю! У мене просто була безвихідь!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
