– Іди і зникни під своїм трактором, ремонт він затіяв, а на сім’ю той час буде коли-небудь чи ні! – з пересердя прокричала Дарина, витираючи сльози.
– Даш, робота у мене така, що з тобою? То не так, се не так … Але жінка, махнувши рукою вибігла з дому в чому була .. «До матері напевно, знову скаржитися». Віктор одягнув чоботи, взяв кашкет і попрямував в майстерню. Через годину ремонт був закінчений, совість тепер у чоловіка була чиста, завтра перед начальством відзвітує.
Віктор струсив з себе запахи машин і мастила, вдихнув на повні груди легке, свіже вечірнє повітря. Додому йти не хотілося, не любив він сварок, а останній тиждень Дарину як прорвало, ноги мимоволі понесли до місцевої річечки. Води ще не було видно, а стійкий запах риби вдарив по ніздрях. Так хотілося поговорити з ким-небудь по душам, теплої посмішки і м’якого погляду, колись же Дарина була такою: легкою, веселою, рум’янець не сходив з її щік, а великі блакитні очі дивилися наче в душу. Не зміг він тоді пройти повз, закохався без пам’яті, та й чого душею кривити любить її незважаючи ні на що.
Потім була армія, її листи, написані красивим хитромудрим почерком. Згадав Вітька, як квапила його після Дарина з весіллям, малолюдно було, але шумно і весело, день тільки гуляли, спішно, в негоду. У той час стояла збиральна пора, тут і люди перешіптуватися почали, мовляв куди так поспішають молоді. Через п’ять місяців у них уже була Полінка, ось тоді то баби, та кумушки місцеві і підрахували, що дев’ятий місяць від кінця терміну припав на Вітьчину службу в армії. Та й не треба було мудрувати, щоб зрозуміти – донька не від нього. Вони з Дашко за своєю природою світлі, блакитноокі, а Полькині чорні кучерики не раз ставали грунтом для пліток і пересуд.
Віктор виховував дочку, як рідну, виду не показував, друзям казав, що в діда пішла Дашкин, його то ніхто і не бачив, у війну ще не стало, а сім’я в село перебралася Вітькина, коли Дарині десять стукнуло. Так і жили, до недавнього часу.
– Здорово, Вікторе! Як життя? – на річці в повному складі зібралося сімейство Васильєвих, хлоп’ята швидко схопили чоловіка за рукав і потягли до води, де у великому відрі плескався судак.
– Папка зловив, дивіться який!
– Так, відмінний улов.
– Сачок мати давати ще не хотіла, – покосився Васильєв Генка на свою дружину, що стояла біля, та м’яко посміхнулася і приобійняла чоловіка. Варвара ніяковіла завжди перед Віктором, зустрічалися вони давно, скільки води збігло, як би життя склалося коли разом були …
До Варі підбігли сини, вона присіла, посміхнулася, покуйовдила русяві їх пасма. Віктор мимоволі уявив, що це їхні сини, зняв кашкет, махнув ним в серцях і спішно попрощавшись, пішов геть.
Дарина була вже вдома, переодягала Полю, ховала червоні очі. За вечерею знову мовчали, ні, так було не завжди, і від цього обтяжувало. Хотілося поцікавитися у дочки, як день минув, у дружини запитати про її роботу, але язик не повертався, немов цю тишу ніщо не повинно було порушити, принаймні не сьогодні, не зараз …
– Я тобі на дивані постелила, – сухо сказала Дарина після.
– Так що відбувається? – промовив Віктор, але дружина знову заплакала і вийшла з кімнати. Всю ніч чоловік крутився на жорсткому, рипучому дивані, сон на йшов, все думав, згадував. Невже у Дашки інший? Ні, тільки не це, не може цього бути … На світанку грюкнули двері в кімнату, ледь чутно, на носочках жінка підійшла до дивана, сіла на край, Віктор відкрив очі.
– Ти чого не спиш?
– Не можу, тошно мені …
– Даш, – раптом осяяло чоловіка, – а ти, бува, не того? Ну, розумієш.
– Три місяці … недавно у лікаря була в райцентрі, – сказала Дарина. – Двійнята у нас, Вітюша, страшно мені, з Полькою важко ходила, а тут з найперших днів так стало, ні поїсти толком, ночами не спиться, очі на мокрому місці …
Віктор обійняв дружину, миттю відринули тужливі думки … Двійнята, його двійня! Згадалися пацанята Васильєвих, що рибалили вчора на річці, красива, рум’яна Варвара, поруч з ними, ні, все на краще, нічого в цьому житті не відбувається просто так.
– Дашка! Ти не уявляєш, як я щасливий! Чому ж раніше не сказала, все плакала та бігала від мене …
– Не знаю, – схлипнула дружина.
– Ну годі сльози лити, радіти треба.
– Та як же, троє, Вітя, це не один!
– І що? Руки, ноги на місці, прогодую, не бійся!
Перші сонячні промені визирали з-за фіранки, жінка забулася міцним сном. Того ранку Віктор не йшов на роботу, а летів, то посмішка блукала по його обличчю, то зморшками схоплювалися брови на переніссі, ні, він звичайно радий, тільки поки не в силах був осягнути цю новину всю відразу. Незвично велике, радісне щось наповнювало його душу, а думки несли геть, де вони втрьох з синами на березі місцевої річечки рибалять раннім літнім ранком, а біляве їх волосся розвиває теплий липневий вітер.
Фото ілюстративне спеціально для Особлива
