“Через розлучення батьків ми з братом опинились на вулиці, а потім і в поліції. Але наш план спрацював”

Мені пощастило в житті – у мене є кращий друг і брат. Так би мовити два в одному. Я звик, що Вова завжди поруч. Ми могли сваритися по кілька разів на день, і одразу ж мирилися.

При цьому, ми завжди були разом. Я був старший за брата на кілька хвилин, але все одно відчував відповідальність перед молодшим, завжди захищав Вову.

Пам’ятаю як в кімнату забіг засмучений брат.

– Вітю, ти знаєш, що наші батьки розлучаються?

– Вово, що ти знову вигадав? Як наші батьки можуть розлучитися? А ми?

– Я випадково почув їхню розмову, зараз вони сперечаються – хто з ким залишиться! – заплакав Вовка.

Я вибіг з кімнати і побіг на кухню. На відміну від брата, я ніколи не плакав, а намагався вирішити проблему. Ми з Вовою схожі зовні, але характери у нас абсолютно різні.

– Мамо, тату, що у вас відбувається? Чому Вова плаче? Це правда, що ви зібралися розлучатися? – запитав я прямо.

– Синку, не осуджуйте нас! Іноді так буває. Ми з мамою, більше не кохаємо одне одного. Запам’ятай, що тебе і Вову, ми будемо любити завжди, – сказав мій батько.

– Якщо ви дійсно любите нас, то маєте бути разом! – закричав я і вийшов з кухні.

Батьки не послухали мене і розлучилися. Більше того, вони вирішили розділити нас з братом. Вова залишився з матір’ю, а я з батьком. Мій брат постійно плакав, він не хотів розлучатися зі мною.

– Вово, не реви! Потрібно діяти, а не плакати, як дівчисько! Я обов’язково що-небудь придумаю, – рішуче сказав я.

Незабаром ми з батьком поїхали жити до його батьків. Мені було нудно в чужому домі, я звик приїжджати в гості до бабусі з дідом, але жити у них не хотів. Тільки тоді, я зрозумів, як мені не вистачає брата.

Помучившись кілька днів, я придумав план дій, і подзвонив братові.

– Вово, нічого не питай. Чекаю тебе о 19-00 біля школи. Візьми з собою теплі речі і наші заощадження зі скарбнички, – сказав я тихенько.

– Зрозумів! – відповів брат.

Увечері, я стояв біля школи і чекав брата. Знаючи його слабохарактерність я не знав, чи прийде він. Незабаром я побачив Вову і кинувся до нього на зустріч. Ми мовчки обнялися з ним і присіли на лавку.

– Вітю, що ти задумав?

– У мене план такий: ми не прийдемо додому до тих пір, поки наші батьки не помиряться. Я звичайно мало розумію в коханні, але мені здається, що вони поспішили з розлученням. Батько вже кілька днів ходить сам не свій.

– Так ти правий! Вчора я бачив, як мама плакала. Сумує напевно за вами.

Кілька днів ми кочували з братом по вулицях. Гроші швидко закінчилися, ми дуже хотіли їсти і спати. На п’ятий день нашої подорожі, нас затримав міліцейський патруль. Як виявилося, міліція теж шукала нас, разом з батьками.

Ми сиділи біля чергового і слухали його нотації. Незабаром примчали наші батьків. Мати обіймала нас і плакала. Батько мовчки стояв і хмурився.

– Рідні мої, як ви могли? Ми так хвилювалися, поки шукали вас! – промовила мама. – Де ви були?

– Мамо, ми не підемо додому, поки ви не помиритеся! Краще віддайте нас в інтернат, ми з Вовою, хочемо жити разом! – рішуче сказав я.

– Поїхали додому, там поговоримо! – сказала мама.

Вдома у нас відбулася серйозна розмова з батьками.

– Хлопчики, вибачте нас! Ми зробили велику дурницю, але вже зрозуміли свою помилку і виправили її, – сказала мама.

– Ви помирились?! – радісно запитав я.

– Так, ми з мамою любимо одне одного, любимо вас і завжди будемо разом! – сказав батько.

– Завдяки вашій втечі ми зрозуміли, що накоїли. Тепер у нас все буде як і раніше, навіть краще! – промовила мама.

Читайте також: “Ти завтра кредит виплатиш – він одразу на розлучення подасть і половину квартири ти йому віддаси” – зовиці я тоді не повірила, соромно тепер

Мій розрахунок виявився правильним, завдяки нам батьки знову були разом. До речі, навіть після того, як ми виросли, я не міг довго бути без брата.

У нас уже були свої сім’ї, діти. Ми часто бачилися з братом і щодня телефонували один одному. Між нами все життя існує якийсь невидимий зв’язок. Ми завжди хвилюємося один за одного і допомагаємо в скрутну хвилину.

Джерело.