Мене звати Галина, і я, напевно, ніколи б не повірила, що одна поїздка до Венеції змінить моє життя. Це сталося, коли я вирішила поїхати на заробітки, залишивши чоловіка і все, що я мала. У той момент я навіть не могла уявити, до яких наслідків це призведе. Але почну з початку.
Я не була щаслива. Мій шлюб з Павлом тривав понад десять років. Ми разом пережили стільки всього – хорошого і поганого. Але останнім часом усе здавалось буденним. Павло працював на підприємстві, я – вихователькою в дитячому садку.
Я не знала, коли і чому саме почала відчувати, що мене щось не задовольняє. Не було яскравих конфліктів, не було відкритих сварок. Просто з часом ми з Павлом стали чужими людьми, що живуть під одним дахом. Мої вечори здавались порожніми, і я все частіше замислювалась, чому я не відчуваю того, що колись було.
“Галино, ти виглядаєш втомленою”, – каже мені одна подруга, коли ми пили каву після роботи.
Я лише тихо відповідаю, що все нормально. Але не було нормально. Я відчувала, що всередині щось порожнє, і це почуття не відпускало мене. Я почала шукати спосіб змінити своє життя, але не знала, як.
Одного дня мені надійшла пропозиція від знайомої поїхати на заробітки до Венеції. Вона давно працювала там, і, як виявилось, заробітки були непогані. Ідея здалась мені спочатку безглуздою. Як я, мати двох дітей, можу залишити сім’ю і поїхати за кордон?
Але чим більше я роздумувала, тим більше ця ідея виглядала мені єдиним шансом змінити своє життя. Я вирішила: якщо не зараз, то коли? Як я можу залишити це все позаду?
“Павле, я їду на заробітки в Італію”, – сказала я йому однієї вечори. Він сидів за столом і дивився на мене з незрозумілим виразом.
“Ти що, з глузду з’їхала?” – спитав він з подивом. “Як ти можеш залишити дітей і мене?”
Я дивилась на його обличчя і, чесно кажучи, не могла зрозуміти, чому він так реагує. Я ж не збиралася кудись зникати назавжди, просто на кілька місяців.
“Це моє рішення, Павле. Я хочу побачити більше. Я хочу змінити своє життя”, – відповіла я, хоча сама ще не знала, чи справді готова до таких змін.
Ми багато говорили тієї ночі, але все ж таки я вирушила до Венеції.
Венеція виявилась іншою, ніж я собі уявляла. Всі ці вузькі вулички, канали і старовинні будівлі були настільки незвичними для мене, що я, здавалося, потрапила в зовсім інший світ. Я почала працювати в одному з місцевих ресторанів, а житло орендувала в квартирі, де жила з іншими жінками, які приїхали на заробітки з різних куточків України.
З часом я стала частиною цього нового світу. Я відчула себе потрібною, почувала, що можу зробити більше, ніж просто бути мамою і дружиною. Я почала писати листи Павлу, розповідаючи про свої враження. І кожен раз, коли я думала, що ось зараз повернуся, щоб побачити рідних, я знову відчувала, як мені хочеться залишити це місце ще на кілька днів, тижнів.
“Галино, як ти там?” – писав мені Павло в одному з листів. “Діти сумують. Ти скоро приїдеш?”
Я не могла відповісти, що насправді мені не хочеться повертатись. Чи означає це, що я перестала любити своїх дітей і чоловіка? Можливо, але мені було страшно відчувати, що я стаю іншою людиною.
Через кілька місяців я зрозуміла, що більше не можу жити в старому світі, до якого я звикла. Моя особистість, мрії і бажання змінилися. Я стала іншою людиною, і з цим почуттям я не могла повернутись додому. Я вже не була тією Галинею, яка колись відчувала обов’язок бути тільки матір’ю і дружиною.
Здавалося, я була на межі того, щоб залишити все, навіть не дивлячись назад. Я стала інша, і у цьому новому житті було більше свободи. Павло не розумів, чому я так змінилася. Його дзвінки ставали все рідшими. Він почав вірити, що я більше не люблю його, що я забула про дітей. Він навіть почав мене звинувачувати в тому, що я просто втекла від нього і від сім’ї.
“Ти вже не та, я тебе не розумію”, – написав мені Павло в черговому листі. “Ми більше не разом, правда?”
Це питання розірвало моє серце, але я знала, що відповідь вже на поверхні. Я не була готова повернутись, навіть якщо це означало, що наші стосунки залишаться позаду.
Я вирішила залишитись в Італії. Це було складно, бо я все ще любила своїх дітей, але я зрозуміла, що якщо не зміню своє життя, я буду жити в порожнечі. Я мусила бути чесною з собою. І навіть коли було важко, я зрозуміла, що саме це рішення дозволяє мені нарешті повернутись до себе.
Ми з Павлом залишилися на різних берегах, і я не знаю, чи було це правильне рішення. Чи можна було б все повернути назад? Можливо, але я відчула, що я не можу жити лише заради інших.
Як ви думаєте, чи можна повернутися до старих стосунків після таких змін? Що б ви зробили на місці Галини?
Автор: Марина
