Чоловік мене кинув три тижні тому з немовлям на руках. А тут брат його пристрибав: – Я не кваплю і не наполягаю. Вийде – добре, не вийде – я все одно тебе не залишу, допомагати буду, – сумно відповів Ваня

Чоловік мене кинув, три тижні тому. Як сказав – набридло йому сімейне життя, не для нього це – будинок, робота, діти. На моє запитання – а чим же він раніше думав? – нічого виразного я не почула. Розлучатися я відмовилася – дитині нашій року немає, і буде не скоро.

Це не завадило йому зібрати речі і проводити вільні від сім’ї вечора невідомо з ким. Пішов чоловік – прикро, але ладно. Краще зараз, ніж після 10-20 років спільного життя. Та й сама винна – вибрала в супутники життя ненадійну людину. Погорювала я погорювала, і вирішила жити далі. Тим більше – у мене дитина, якій я потрібна.

Декретні поки платять, ще рік будуть платити. Потім – аліменти, дитину в садок і на роботу. Квартиру орендовану на кімнату зміню, щоб дешевше було. Головне – щоб з сусідами пощастило. Можна, звичайно, до мами, але вона життя не дасть – ніколи їй мій чоловік не подобався, так що мама точно заклює. Якщо вже зовсім тяжко буде – свекруха допоможе, не відмовить. Не мені – так онукові. Онука вона любить, він у неї єдиний.

У чоловіка є старший брат, але своїх дітей у нього бути не може, на жаль. Коли він про це дізнався – розпався його шлюб, там дитина нагуляна виявилася. Ваня, брат чоловіка, і радий був пробачити дружину, але та речі зібрала і до справжнього батька своєї дочки усвистала.

Свекруха, як дізналася про витівку сина, відразу до мене прийшла. А життя моє, як виявилося, вона вже розпланувала. Почала мене за Ваню сватати, щоб онука не втратити.

– Вийдеш ти заміж і не побачу я онука. А тут – і син у мене надійний, і ти йому подобаєшся, і дитину твою як свою виховає – він же йому не чужа, а племінник. До нас переїдеш, як сир у маслі кататися будеш.

– Бачила, який син у Вас надійний. – відповіла я. – Надійніше нікуди. Сім’ю кинув і по клубам ходить, пригоди шукає.

– Так то молодший, весь в батька свого! А старшенький у мене – золото, сама знаєш. Ти – дівчина гарна, ти подумай, не рубай з плеча, може, що й вийде. – сказала свекруха і пішла.

А я задумалася. Так згодна. Іван – хороший. Мій чоловік, в порівнянні з братом, завжди програвав. Той і працьовитий, і господарський, не п’є, не курить, руки не розпускає. Але – неправильно це. Була б любов – інша справа. А з іншого боку – чи багато мені щастя ця любов принесла? Я вирішила взагалі про це не думати. Свекруха даремно боїться, її спілкуванню з онуком я перешкоджати не буду точно. Вона – чудова бабуся, а більшого мені від неї і не треба.

Квартиру ми оплачували на два місяці вперед плюс застава. Господиню я попередила, що з’їду, і що оплати більше не буде. Навіть підробіток собі знайшла – коментарі строчити. Платять, правда, копійки – але і то хліб. Та й я поки не сильно потребую – зарплата у мене нормальна була, декретні не мізерні.

Став Ваня до нас в гості заходити, з приводу і без. То памперси принесе, то харчування дитячого. І все з квітами, цукерками та іграшками-брязкальцями. Я вже з ним поговорила, пояснила, що нічого у нас не вийде, що неправильно так.

– Я не кваплю і не наполягаю. Вийде – добре, не вийде – я все одно тебе не залишу, допомагати буду. – сумно відповів Ваня на моє сумбурне пояснення.

Ех, не за того я брата заміж вийшла. Але що зараз-то що вже поробиш? Ще й чоловік одумався. Прийшов, віник приніс. Вручив, давай руки до мене тягнути. «Кохана, мила, не можу без тебе, давай знову зійдемося.»

– Ти вважаєш, так можна? Влаштував собі відпустку від сімейного життя, кинув мене з немовлям на руках. І одне «прости» все виправить? Ні вже, дорогий. Нам і без тебе добре. – я випровадила чоловіка за двері і закрилася в квартирі.

Кошмар настав, коли чоловік знову притягнувся і з Ванею зіткнувся. Слово за слово, зав’язалася у них бійка. Я втручатися не стала – самі розберуться, не маленькі. Пробачити чоловіка я не можу, так не робиться. Та й не вірю я в його каяття. Ось шкарпетки чисті знадобилися так за борщами скучив – вірю. А в те, що сім’я потрібна – не вірю.

З Іваном я відносини будувати теж не хочу. Одна я точно не пропаду – не маленька. Що їм від мене треба? Як вони не розуміють? Ще й свекруха, про бійку дізналася і пристрибала відразу. – Вибери вже, не муч моїх дітей! – зажадала вона. Я їй пояснюю, що не потрібні мені її діти, ні один, ні другий.

– Так як так? Як же ти одна, без чоловіка? – оторопіла вона.

– Нормально я одна без чоловіка. – посміхнулася я. А все татові спасибі. «Вчися, дочко, треба вчитися. Потім – кар’єру побудуй. І тільки потім про дітей подумай. Чоловіки, повір мені, браття ненадійна. На себе тільки розраховуй.» Так що, не пропаду я без чоловіка. А синів своїх хай свекруха собі залишить, мені не треба, спасибі.

Фото ілюстративне з вільних джерел