— Де ж ти тепер будеш жити? — Не вгамовувалася мама, коли дізналася, що Вітя нас кинув. -У тебе ні роботи, ні житла, йти нікуди. У нас батько і сестра твоя живуть!
Потік з сліз гіркоти за долю улюбленої дочки був добре розбавлений красномовною нецензурною лайкою на адресу Віті. А ще звинувачення в мою сторону — не втримала чоловіка, не постаралася. Джерело
А кого утримувати? Вітя робив вигляд, що все добре. Та й я вірила в вбудовану ним ілюзію сімейного благополуччя. А потім ввечері прийшов цей листоноша …
— Ну і до чого сльози? — кректав мій дід. — Чай не війна. Все переживете.
Але низка думок в голові спокою не давала. Як тепер жити? Три роки тому чоловік відрадив мене влаштовуватися на роботу, так як мій син, Максимко, постійно хворів. Тоді йому було 4, і до школи ми вирішили, що буду сидіти вдома, виховувати.
Я водила Максима в садок, старшу дочку — по гуртках і тренуваннях. Тепер молодший пішов в перший клас, а Валерії вже 15 років. Роботи у мене немає, і житло наше належить чоловікові.
-Тобі ж бабуся в спадок будинок залишила. — сказав Вітя. — Там і живіть. Віддам тобі всю техніку.
Техніку в будинок, де немає водопроводу. Я подумки «дякувала» чоловікові.
Цей будиночок дійсно дістався мені від бабусі, але чоловік навідріз відмовився приводити його в порядок. Квартира ж є, хороша, з ремонтом. Тепер мені треба було тут жити з дітьми.
— Тут так сиро. — зморщила ніс Валерія. — Я не хочу тут жити.
А Віті вже як і не було. Важко пояснити дорослій доньці, чому ми повинні тепер жити тут.
— Мам, я не залишуся тут. Буду жити з татом. Чому ваше розлучення повинно якось впливати на мене?
Валерію я не тримала. Вона дійсно мала право вибору. А Максим вчепився в мене, як пташеня і зводив брови слідом за сестрою.
Чи треба говорити, як пройшла наша перша зима? Я вставала в третій ночі, щоб затопити піч. Максим прокинеться вранці в школу і буде тепло. А син після уроків допомагав мені з дровами. Вечорами на санках катали їх, щоб помитися в лазні.
Аліментів чоловік мені не платив, а зарплата касира в магазині була набагато меншою, ніж зазначено в вакансії.
Мати все твердила:
— Дочка від тебе втекла, ти сидиш і нічого не робиш, щоб чоловіка повернути. Дивись і Максима відсудить!
— Не відсудить! – серйозно відповідав Макс. — Я до цієї людини ніколи не піду. А Валерію я в школі бачу.
Через рік сталося справжнє диво. Неподалік почалося будівництво нової школи, тому деякі будинки розселяли. Мій потрапив в це число. Нам виділили двокімнатну квартиру (метраж дозволив) в облаштованому районі, в новобудовах.
— Мам, — питала Валерія — я можна прийду до вас?
— Так, звісно. — просто відповідала я.
Подруги дорікали, адже дочка вибрала тата, комфорт, а не мене. Так нехай там і живе, мовляв, навіщо пустила.
— Адже він говорив … Мам, а чоловіки всі такі? Він же зрадник! Його нова дружина почала дорікати мене за їжу, вічні сварки, я винна.
У Валерії підкосилися коліна прямо на порозі моєї квартири. Ридаючи, вона опустилася на підлогу і не могла більше пов’язано говорити. Я намагалася втішити зовсім ще молоду дочку, якій вперше довелося пережити зраду близької людини.
— Мам, ну скажи? Всі такі?
Максим не витримав водоспаду жіночих сліз і сміливо, по-чоловічому присів поруч з нами, прямо на підлозі в передпокої. Він обняв нас з усієї сили, що може бути у восьмирічного хлопчика.
— Одну надійну людину я знаю. — вказуючи на сина, сказала я Валерії.
А наш чоловік вже потягнув за підлозі важку сестринську сумку, бурмочучи під ніс:
— Розвели тут озеро. Ні до чого тут сльози. Чай не війна — переживемо!
