Чоловік покликав рідню погостювати в нас місяць навіть не спитавши. Я поїхала до моря на ті самі 30 днів.
– Мамо, тату, Валєра з Наталкою приїдуть у суботу. Поживуть у нас місяць.
Костя сказав це, між іншим. Стояв біля холодильника, пив кефір з пакета й гортав телефон. Наче повідомив прогноз погоди. Я тримала в руках тарілку. Поставила її на стіл. Дуже обережно.
– Місяць, – повторила я.
– Ну так. У батька відпустка, мама давно хотіла. Валєра теж підтягнеться з Наталкою. Усі разом побудемо, – він усміхнувся, не відриваючись від екрана. – Нормально ж.
Нормально. Сім років ми одружені. І за ці роки його рідня гостювала у нас чотири рази. Щоразу – понад тиждень. Щоразу – без попередження. Ну, майже без. За три дні – це ж попередження?
Я працюю бухгалтеркою на віддаленій роботі. У мене кабінет – вісім квадратних метрів поряд зі спальнею. Стіл, комп’ютер, теки. Усе вивірено до сантиметра, бо квартира у нас двокімнатна. Не хороми. Одну кімнату ми на дві перегородили й зробили для мене невеликий закуток, кабінет.
– Костю, – я намагалася говорити рівно. – Нас двоє. Кімнат – дві. Куди ми покладемо чотирьох дорослих?
Він нарешті відірвався від телефона.
– Ну, мама з татом у вітальні на дивані. Валєра з Наталкою – у тебе в кабінеті. Надувний матрац купимо.
– А де я буду працювати?
– За кухонним столом, – він знизав плечима. – Або в спальні. Ноутбук же є.
Я стояла й дивилася на нього. Він навіть не спитав. Не «чи можна», не «як ти до цього ставишся». Поставив перед фактом. Наче це його квартира, а я – додаток до неї.
– Ти міг би обговорити це зі мною, – сказала я.
– А що обговорювати? Це ж мої батьки. Не чужі люди.
Не чужі. Та й не мої. Я набрала повітря. І видихнула.
– Гаразд, – сказала я. – Тоді умова. Готуєш – ти. Прибираєш – ти. Це твої гості – ти їх обслуговуєш.
Костя засміявся. Наче я пожартувала.
– Лєно, ну ти чого. Мама сама все приготує. Вона ж любить готувати.
Я промовчала. Пів року я відкладала гроші. Щомісяця – по сім-вісім тисяч гривень з фрилансу, який брала понад основну роботу. Вечорами, ночами. Рахувала чужі баланси, щоб накопичити на відпустку. На нормальну, біля моря, у тиші. Сорок вісім тисяч гривень лежало на окремій карті.
Моя маленька втеча. Я тоді ще не знала, що знадобиться так скоро.
У суботу вони приїхали. Усі четверо. З трьома валізами, двома сумками й пакетами – три банки огірків і пачка гречки. Подарунок, певно.
Зінаїда Павлівна ввійшла першою. Поважна жінка з кільцями на кожному пальці й голосом, від якого здригалися сусідські коти. Вона оглянула передпокій так, наче приймала об’єкт після ремонту.
– Тісно у вас, – сказала вона замість «здрастуйте». – І шпалери ці – скільки можна? Я ще минулого разу говорила.
– Здрастуйте, – відповіла я.
Свекор Геннадій Петрович – чоловік тихий, непомітний – кивнув мені й одразу пішов до телевізора. Валєра, старший брат Кості, протиснувся у двері боком. За ним – Наталка, худенька, мовчазна, з очима, які завжди дивилися в підлогу.
Костя метушився. Носив валізи, пересував меблі у кабінеті, розкладав надувний матрац. Матрац виявився на пів кімнати. Мій робочий стіл засунули до стіни так, що стілець не поміщався.
– Я ж тут працюю, – сказала я Кості на кухні.
– Ну попрацюєш за кухонним столом. Тимчасово. Усього місяць.
Усього місяць. Двісті сорок годин робочого часу – за кухонним столом, поряд з каструлями й свекрухою.
Перший день я провела біля плити. Зінаїда Павлівна не готувала. Вона керувала. Сіла на табуретку, схрестила руки й почала:
– Цибулю дрібніше ріж. Велика цибуля – це не борщ, це помиї.
– Моркву на тертці, а не кубиками. Хто так робить?
– Масло не те. Потрібно нерафіноване. Костю, запиши, хай жінка купить.
Три години я стояла біля плити. Буряк запекла в духовці, як завжди роблю – так зберігається колір. Свекруха понюхала каструлю, зморщилася.
– Борщ має бути темний. А це – водичка рожева.
Я промовчала. Костя сидів у вітальні з батьком, дивився футбол. Умова «ти готуєш» забулася рівно через дванадцять годин.
Валєра їв за трьох. Тарілку борщу, другу, хліба пів батона. Наталка колупала ложкою. Свекруха їла й коментувала кожен шматок.
– Пересолила, – сказала вона.
Геннадій Петрович мовчки узяв добавку. Я вирішила вважати це компліментом.
Увечері першого дня я вимила посуд за шістьох. Двадцять дві одиниці: тарілки, чашки, каструлі, сковорода. Костя дивився серіал. Валєра хропів на моєму робочому місці.
Я сіла на ліжко у спальні. Відкрила ноутбук. У мене горів терміновий звіт – клієнт чекав до понеділка. Екран відблискував від лампи, стіл був надто низький – довелося підкласти подушку під руки.
Крізь стіну Зінаїда Павлівна обговорювала з Костею, що «невістка могла б і усміхнутися». Я чула кожне слово.
– Вона втомлена, мамо, – сказав Костя.
– А я не втомлена? Я в поїзді десять годин їхала. І нічого, усміхаюся.
Я закрила ноутбук. Пальці гуділи від клавіш. Спина нила. До кінця місяця лишалося двадцять дев’ять днів.
На третій день Зінаїда Павлівна переставила меблі у вітальні. Я повернулася з магазину – чотири пакети, дві тисячі триста гривень – і не впізнала кімнату. Диван стояв упоперек. Телевізор розвернули до вікна. Мій фікус, який я ростила три роки, стояв на підлозі у коридорі.
– Так краще, – оголосила свекруха. – Енергія в кімнаті має текти вільно.
– Зінаїдо Павлівно, – я поставила пакети. – Ми з Костею розставляли меблі спеціально. Диван закриває батарею, якщо його поставити так – у кімнаті буде спекотно.
– Відчините хвіртку.
Я подивилася на Костю. Він тер перенісся. Його вічний жест, коли він не хотів втручатися.
– Мамо, ну може справді повернемо, – почав він.
– Костю, я краще знаю.
Я взяла фікус. Поставила назад у кімнату. Потім підійшла до дивана й почала пересувати.
– Що ти робиш? – свекруха підвелася.
– Ставлю на місце, – відповіла я. – Це наша квартира. І меблі стоять так, як ми вирішили.
Тиша. Зінаїда Павлівна подивилася на Костю. Костя дивився у стіну. Геннадій Петрович за стіною перемкнув канал.
– Ну от, – сказала свекруха. – Ось така вона в тебе, Костю. Холодна. Я ж для вас старалася.
Вона пішла на кухню. Загриміла посудом. Я пересувала диван сама – Костя не допоміг. Спина відгукнулася між лопатками.
Увечері Костя прийшов у спальню.
– Навіщо ти так, – сказав він.
– Як?
– При мамі. Вона образилася.
– Вона переставила наші меблі без дозволу.
– Вона хотіла як краще.
Я не відповіла. Лягла й відвернулася. За стіною свекруха розмовляла телефоном з подругою. Я чула: «невістка – сухар», «мій Костя мучиться», «навіть борщ нормальний не зварить».
Сім років я це чую у різних варіаціях. І щоразу Костя тре перенісся й мовчить.
Наступного дня свекруха поводилася так, наче нічого не було. Усміхалася, накривала на стіл, і розповідала Валєрі, як вона тут «усе організувала».
Я відкрила холодильник. Пусто. Учора було повно – я закупила на два дні. Шестеро дорослих за добу з’їли все. Два кілограми курки, пачку масла, батон, сир, помідори, огірки, пакет молока. Дві тисячі триста гривень – за один день.
Я дістала телефон. Відкрила нотатки. І почала рахувати. До десятого дня я знала цифри напам’ять. Продукти: дві тисячі двісті в середньому за день. За десять днів – двадцять дві тисячі. За місяць вийде понад шістдесят.
Електрика: пральна машина працювала щодня. Раніше – двічі на тиждень. Четверо дорослих плюс ми – шість повних завантажень замість двох.
Вода: я бачила лічильник. За десять днів накрутили стільки, скільки ми з Костею зазвичай за півтора місяця. А ще – мій час. По чотири години на день біля плити. Сорок годин за десять днів. Повний робочий тиждень – на готування.
Валєра з Наталкою зайняли мій кабінет капітально. Надувний матрац так і лежав посеред кімнати. Наталкою розвісила одяг на моєму робочому стільці. Валєра притягнув колонку й слухав музику. Я працювала на кухні, затиснувши ноутбук між обробною дошкою й банкою з огірками.
Клієнт зателефонував у середу.
– Олено Сергіївно, ви коли звіт надішлете? Третій день чекаю.
– Завтра, – сказала я.
Поклала слухавку. Цієї миті на кухню ввійшла свекруха.
– Лєночко, зроби котлетки. Валєра любить з пюрешкою.
Я подивилася на неї. Потім на ноутбук. Потім знову на неї.
– Зінаїдо Павлівно, я працюю.
– Ну це ж швидко. Фарш у холодильнику.
Фаршу у холодильнику не було. Я перевіряла зранку. Я купила його вчора – півтора кілограма. Його з’їли за вечерю у вигляді тефтелей.
– Фарш закінчився, – відповіла я.
– Ну так сходи купи! Магазин через дорогу.
Я закрила ноутбук. Встала. Руки самі стиснулися в кулаки, і я відчула, як нігті вп’ялися в долоні.
Увечері за вечерею – я все-таки приготувала котлети, купивши фарш за свої гроші – Зінаїда Павлівна завела розмову.
– А ми з Геною от збираємо на ремонт, – сказала вона. – Важко на пенсії. Костя допомагає, звісно. Та мало.
Я підвела очі.
– Мало? – перепитала я.
Костя щомісяця переказував батькам п’ятнадцять тисяч гривень з нашого спільного бюджету. Я знала цю цифру, бо сама вела сімейний облік.
– Ну а що п’ятнадцять тисяч, – свекруха махнула рукою. – Це ж мало.
Я поклала виделку. Подивилася на всіх. Костя тер перенісся. Валєра жував. Наталка дивилася в тарілку. Геннадій Петрович кашлянув.
– Порахуймо, – сказала я.
Усі завмерли.
– Ви живете у нас десять днів. За цей час я витратила на продукти двадцять дві тисячі гривень. Це тільки їжа. Без урахування води, електрики й моїх робочих годин, які я витрачаю на готування замість замовлень. Якщо так піде далі, до кінця місяця вийде під сімдесят тисяч. Може, скинемося?
Тиша стояла така, що було чути, як капає кран.
– Ти що, – Зінаїда Павлівна почервоніла. – Ти гроші з рідні береш?
– Я пропоную розділити витрати. Ми з Костею не заробляємо стільки, щоб годувати шістьох.
– Костю, ти чуєш? – свекруха повернулася до сина. – Вона з нас гроші трусить!
Костя зробив жест рукою.
– Лєно, ну навіщо ти так. При всіх.
– А коли мені було сказати? Наодинці ти не чуєш.
Валєра відсунув тарілку.
– Ну ти даєш, Лєнко. Ми ж у гості приїхали. Хто гроші за гості бере?
– Гості – це три дні, – відповіла я. – Місяць – це вже проживання.
Наталка підвела очі. Подивилася на мене. І я побачила в них щось схоже на співчуття. Вечеря закінчилася мовчки. Посуд я мила сама – тридцять чотири предмети, я лічила. Ніхто не запропонував допомогти. Ніхто не скинувся.
Увечері Костя не прийшов у спальню. Спав у машині – я бачила з вікна.
На дванадцятий день я прокинулася о шостій тридцять від голосу свекрухи.
– Лєночко! Борщ треба поставити! Я звикла обідати о дванадцятій!
Шоста тридцять ранку. Субота. Мій єдиний вихідний, коли немає термінових звітів.
Я лежала й дивилася у стелю. За стіною Валєра кашляв. Наталка шаруділа пакетами. Геннадій Петрович увімкнув телевізор – на повну гучність, бо погано чув. Костя з’явився з коридору. Пахло машиною – значить, знову спав там.
– Лєно, ну встань. Мама чекає.
Я сіла на ліжку. Подивилася на чоловіка. На його широкі плечі, які тут-таки зсутулилися, коли з кухні пролунав голос свекрухи.
– Костю, – я сказала тихо. – Ти мене взагалі спитав, коли їх покликав?
– Лєно, ну знову.
– Не «знову». Ти покликав чотирьох людей на місяць у нашу квартиру. Не попередивши мене. Не спитавши. Ти навіть не поцікавився, чи є в мене справи, робота, плани. Ти сказав: «приїдуть у суботу». Усе.
Він тер перенісся. Звичний жест. Сім років я на нього дивлюся.
– Вони ж рідня, Лєно. Що мені – відмовити?
– Мені ти теж не відмовив. Ти не спитав.
– Ну і що ти пропонуєш? Вигнати їх?
Я не відповіла. Встала. Пішла на кухню. Поставила борщ. Чотири години – буряк, капуста, засмажка, бульйон. Свекруха сиділа поряд на табуретці й лічила ложки солі.
– Мало кладеш. Борщ без солі – не борщ.
Я поклала ще пів ложки.
– Усе одно мало.
Я поклала ще.
– Буряк ти знову неправильно зробила.
Дванадцять днів. По чотири години готування. Це сорок вісім годин. Повний робочий тиждень і ще день зверху. А попереду – ще вісімнадцять днів.
Після обіду Зінаїда Павлівна викликала Костю на балкон. Я мила посуд і чула крізь відчинене вікно.
– Вона тобі не пара, Костю. Холодна. Рідню грошима міряє. Ти заслуговуєш на краще.
Я вимкнула воду. Тарілка у руках стала слизькою від засобу. Я поставила її на сушарку. Дуже рівно, дуже обережно.
Потім витерла руки рушником. Зайшла в спальню. Відкрила ноутбук. І почала шукати гарячі тури. Туреччина, Анталія, виліт післязавтра. Двадцять вісім днів. Нічого за свої гроші я не знайшла. Тож, довелося шукати в Одесі.
Знайшла непоганий варіант житла. Натиснула «забронювати». Руки не тремтіли. Уперше за дванадцять днів.
Уранці чотирнадцятого дня я встала раніше за всіх. П’ята ранку. Темно. Тихо. Я зібрала валізу. Сукні, купальник, босоніжки, крем від сонця, зарядка, паспорт, ноутбук.
На кухонному столі я лишила записку. Написала від руки, великими літерами, щоб точно прочитали. «Ласкаво просимо! Ваша гостинна господиня поїхала у відпустку. На місяць. Продукти у морозилці – курка й пельмені. Борщ вариться дві години, рецепт знає Зінаїда Павлівна. Приємного відпочинку!»
Поруч поклала запасні ключі. І вийшла. Таксі чекало біля під’їзду. Водій закинув валізу у багажник.
– На вокзал?
– Так.
Я сіла на заднє сидіння. Пристебнулася. Подивилася на вікна нашої квартири. Темно. Усі спали. Машина рушила. Я відкинулася на спинку й видихнула.
Телефон задзвонив о сьомій сорок дві. Костя. Я скинула. Він передзвонив. Я скинула знову. Прийшло повідомлення: «Ти де?!» Я відповіла: «На вокзалі. Їду у відпустку. На місяць. Як і твоя рідня – без попередження. Записку прочитай».
Двадцять три секунди тиші. Потім – потік повідомлень. «Ти з глузду з’їхала», «Мама плаче», «Хто готуватиме», «Поверни гроші», «Лєно, це не смішно».
Я прочитала всі. Особливо «хто готуватиме». Дванадцять днів я готувала на шістьох. Сорок вісім годин витратила на кухню. Двадцять дві тисячі гривень зі своєї зарплатної карти. І перше запитання – «хто готуватиме».
Я вимкнула телефон. Прибрала в сумку. Оголосили потяг.
У вагоні жінка, яка сиділа поряд, запитала:
– Відпочивати?
– Відпочивати, – відповіла я. І усміхнулася так, що вилиці заболіли. Давно я не усміхалася.
Перші три дні на відпочинку я спала. Готель тихий, номер маленький, балкон з видом на басейн. Ніхто не будив о шостій тридцять. Ніхто не вимагав борщу. Ніхто не коментував, як я ріжу цибулю.
На четвертий день я ввімкнула телефон. Сто чотирнадцять повідомлень. Тридцять два пропущені виклики. Вісімнадцять – від Кості. Сім – від Зінаїди Павлівни. Три – від Валєри. Чотири – від мами, якій свекруха зателефонувала й поскаржилася.
Я прочитала повідомлення Кості по черзі. День перший: злість. «Ти зрадниця», «Як ти могла», «Мама ридає».
День другий: торг. «Гаразд, приїжджай, я поговорю з мамою», «Може, досить».
День третій: паніка. «Лєно, я не вмію борщ», «Мама змушує готувати мене», «Валєра сказав, що поїде, якщо не буде нормальної їжі».
Я перечитала останнє повідомлення двічі. Валєра – людина, яка за дванадцять днів не помила жодної тарілки – каже, що поїде, якщо його не годуватимуть.
Потім відкрила повідомлення свекрухи. Перше: «Змія!» Друге: «Костя, як не пощастило моєму хлопчику!» Третє: «Я всім розповім, яка ти!» Четверте – голосове, на три хвилини. Я послухала тридцять секунд. Вистачило.
Відповіла Кості одне повідомлення: «Я у відпустці. Повернуся через двадцять чотири дні. Продукти – у магазині через дорогу».
Потім написала мамі: «Мамо, я в порядку. Відпочиваю. Не слухай свекруху – у неї своя версія».
Вимкнула телефон. Пішла до моря. Вода була теплою й солоною. Я лежала на спині, дивилася у небо й думала, що сім років не плавала в морі. Увесь цей час гроші йшли на перекази батькам Кості, на ремонт їхньої дачі, на подарунки до свят його рідні. Моя відпустка щороку відкладалася – «наступного року обов’язково, Лєно».
Наступний рік настав. Без Кості. Без свекрухи. Без тридцяти чотирьох тарілок після вечері.
Я провела у воді дві години. Вийшла, лягла на лежак, замовила собі каву. Офіціант приніс – у маленькій чашці, з печивом. Я нікуди не поспішала. Нікому було варити борщ.
У середині другого тижня прийшло повідомлення від Кості. Коротке: «Вони поїхали». Я не спитала подробиць. Не стала уточнювати, коли й чому. Прочитала й прибрала телефон.
На двадцятий день він написав: «Нам треба поговорити, коли повернешся». Без знаків оклику. Без звинувачень. «Треба поговорити».
Я відповіла: «Треба».
Минув місяць. Я повернулася засмагла, відпочила, з чотирма тисячами гривень на карті – рештки.
Костя зустрів на вокзалі. Мовчки взяв валізу. У машині не розмовляли. Удома – чисто. Підозріло чисто, наче він спеціально прибирався. Меблі стояли на місці. Фікус на підвіконні – живий, навіть политий. Надувний матрац з кабінету прибрали.
– Коли вони поїхали? – спитала я.
– За тиждень після тебе.
Тиждень. Вони протрималися рівно тиждень без обслуговування. Без готування, прибирання, закупівель. Сім днів – і зібрали валізи.
– Мама сказала, що ноги її тут більше не буде, – додав Костя.
– Зрозуміло.
Він сів на диван. Потер перенісся. Та руку опустив швидко, наче сам себе спіймав на цьому жесті.
– Ти могла б сказати.
– Я говорила. Дванадцять днів говорила. Ти не чув.
– Та поїхати – це вже занадто.
– А покликати чотирьох людей на місяць, не спитавши мене – це нормально?
Він мовчав.
Ми не помирилися. Не обійнялися. Не сказали одне одному «усе добре».
Зараз Костя спить у вітальні. Розмовляємо коротко, по ділу: хто платить за світло, хто купує молоко. Свекруха телефонує йому щовечора. Я чую крізь стіну – вона розповідає подругам, що невістка «залишила чоловіка й втекла на курорт». У її версії немає ні тарілок, ні борщу, ні часу біля плити.
А я сплю у спальні сама. Тихо. Ніхто не будить о шостій тридцять. Ніхто не коментує, як я ріжу цибулю. Можливо пізніше ми з чоловіком помиримося. Але це буде пізніше. Не зараз.
