Чесно кажучи, за останні роки я пережила стільки всього, що іноді здається, ніби життя обрало саме мене для своїх експериментів. Зараз мені 40 років і я непогано ще виглядаю: блондинка з сіро-блакитними очима. Нерідко чую компліменти від чоловіків. Але знаєте, як це буває: вони підходять, клеяться, а нічого з цього не виходить. Що зі мною не так? Та, мабуть, я вже і сама забула, як це довіряти чоловікам.
Якби мені хтось сказав у юності, що я стану тим, ким я є зараз, я б не повірила. Я завжди мріяла про родину, про кохання, яке описується у романтичних книжках. Але батьки подарували мені відчуття, що я – пусте місце. Вони принижували мене, скільки могли. І коли з’явився мій майбутній чоловік, я, на жаль, не розпізнала у ньому токсичну людину, бо для мене це було звичайним ділом.
Вийшла заміж, як то кажуть, із вогню та в полум’я. І ось мій коханий, через кілька років, завів роман з колегою на роботі. Добре, що пішов, а не мучив далі. Залишив мене і нашу доньку вдвох. Напевно, вирішив, що бути батьком – це не для нього.
Все, що нам залишилося, це будувати нове життя. Ми виїхали за кордон. Вивчаємо мову і в мене вже непоганий рівень B2, навіть ще одну мову додала. Донька навчається у місцевій школі, паралельно дистанційно в українській. У нас все добре. Ну принаймні так здається. Але…
Я працювала всі ці роки. Було важко, але справлялася. Однак фірму закрили, а мене скоротили. І тут почалося. Спочатку не було часу на сумні думки. Робота поглинала мене цілком й накривала з головою, як море. Я вставала зранку, йшла на роботу, приходила ввечері та падала від втоми. А тепер маю купу вільного часу.
На перший погляд, все чудово. У мене є фінансова подушка, я навіть відклала гроші на квартиру у Києві. Дочка росте і радує мене, здоров’я в нормі. Але чомусь мене періодично накриває. Постійно запитую себе: «Що не так?» Я вже звикла до того, що чоловіка поруч немає. Навіть насолоджуюсь самотністю. Але чомусь це почуття, що я – ніхто, не покидає мене.
Може, тому, що я далеко від дому? Перельоти і проїзд до України вдарили б по моєму бюджету, тому ми з донькою залишаємося тут. І чомусь відчуття розбитості не зникає. Поки я працювала, у мене не було часу на депресію. А тепер, ось вона, стоїть на порозі й не відпускає.
Зараз в мене застій у всьому. У навчанні, у житті, в роботі — повний штиль. Напевно, мені потрібен шторм. Може, саме те, що знову крутитиме все з ніг на голову, змусить відчути, що я живу, а не просто існую.
І що далі? Я почала вчитися онлайн. Курси, мови, нові знання — це допомагало на якийсь час. Але тепер я не розумію, навіщо мені це все. Наче збираю ці знання, як раніше збирала гроші на квартиру. А кому це потрібно?
Раптом я зрозуміла, що мені потрібно. Чоловік. Так, чоловік поруч. І не просто для спільного життя, а для метеликів у животі, це те, чого мені, напевно, бракує. Зізнаюсь чесно, знайшла собі коханця. Дуже приємний, цікавий чоловік. Без планів на майбутнє, просто для душі і не тільки.
Але це не вирішило всіх проблем. Бо після таких стосунків приходить розуміння: якщо ти романтична натура, такі «легкі» зв’язки тільки тимчасово глушать твою самотність, а потім вона повертається з новою силою.
Я сиджу й пишу це, бо шукаю відповіді. Я звикла бути сильною й самостійною. Але дещо мене постійно тримає на краю прірви. Я давно не чула теплих слів. Чоловік, якого я любила, залишив мене, родина теж далеко.
Я впевнена, що попереду мене чекає щось нове. Всі ці переживання ведуть до одного, я повинна дати собі шанс на новий початок. Бо хоч би як, життя триває. І мені потрібен той, хто буде поруч, коли я впаду, хто підніме мене, коли життя знову вирішить мене випробовувати.
