Даша побачила чоловіка з іншою жінкою того самого дня, коли мала привітати його з днем народження. Вона йшла осінньою міською вулицею, стискаючи в руці невеличку коробочку з наручним годинником, і посміхалася сама до себе.
У спеціалізованому магазині вона обирала цей подарунок цілих дві години, перебирала десятки моделей, радилася з консультантом і подумки уявляла, як зрадіє Олексій. Класичний швейцарський годинник зі шкіряним ремінцем і сріблястим корпусом – саме такий він давно хотів, але все відкладав покупку. Даша витратила на них майже всю свою зарплату і навіть попросила трохи грошей у батьків, але зараз це здавалося неважливим. Головне – швидше здивувати й порадувати кохану людину.
Осінній вітер грав із золотим листям на тротуарі, і Даша мимоволі притисла долоню до округлого живота. Вона була на п’ятому місяці. Вони з Олексієм ще не знали статі дитини, але Даша чомусь була впевнена, що це хлопчик.
Удалині, біля автобусної зупинки, вона помітила знайому постать. Високого чоловіка в темній куртці. Даша зраділа випадковій зустрічі, сховала коробочку за спину й прискорила крок. Але за кілька метрів зупинилася як укопана.
Чоловік стояв біля зупинки, широко посміхався й махав комусь рукою на протилежному боці вулиці, і його обличчя сяяло такою радістю, якої Даша давно вже не бачила. Вона підійшла ближче й побачила струнку блондинку в яскраво-червоному пальті, яка відповідала йому тим самим – махала рукою й усміхалася.
Різка нудота підкотила до горла. Даша інстинктивно обхопила живіт обома руками, ховаючи коробочку з годинником під курткою. Ноги наче налилися свинцем, і вона не могла зрушити з місця.
Блондинка перейшла дорогу на червоне світло, лавіруючи між машинами, і Даша побачила, як та буквально кинулася в обійми до Олексія. Він підхопив її на руки, закрутив у повітрі, а потім вони довго стояли, обіймаючись просто посеред тротуару, не звертаючи уваги на перехожих.
Даша притулилася спиною до ліхтарного стовпа. Метал був холодний і вологий від осінніх дощів, але вона не відчувала цього. Перед очима все пливло, і тільки одна картинка залишалася чіткою – як ніжно Олексій гладив ту жінку по волоссю, як нахилився до її вуха і щось шепотів, від чого та сміялася.
– Дівчино, з вами все гаразд?
Даша здригнулася й повернула голову. Поруч стояв літній чоловік.
– Що? – перепитала вона.
– Я питаю, чи все у вас добре? Ви дуже бліда.
Даша тут же провела рукавом пальто по щоках і виявила, що вони мокрі. Виявляється, вона плакала, навіть не помічаючи цього.
– Ні, – сказала вона тихо. – Я не в порядку.
Розвернувшись, вона різко пішла в бік метро, залишивши незнайомця здивованим. Коробочка з годинником здавалася розжареною в її руці. Даша стискала її так міцно, що шкіра на кісточках побіліла. Вона йшла швидко, майже бігла, не розбираючи дороги, і тільки біля входу в метро зупинилася, важко дихаючи.
На сходах підземного переходу сидів безхатько в засаленій куртці, поруч із ним лежала картонна коробка з написом «На їжу», в якій лежало кілька м’ятих купюр і жменя дріб’язку. Чоловік щось бурмотів собі під ніс і не підводив голови. Даша зупинилася перед ним, дістала годинник і, не роздумуючи, кинула його в картонну коробку.
– Спасибі, – пробурмотів той, навіть не глянувши на подарунок.
– Нема за що, – відповіла Даша й пішла до турнікетів метро.
Їй було байдуже, що половину грошей за цей годинник вона взяла в батьків. Байдуже, що збирала на нього два місяці. Тепер цей годинник ніколи не відраховуватиме час на руці Олексія, не нагадуватиме йому про неї щоразу, коли він подивиться на циферблат.
У вагоні було душно й людно. Метро ввечері завжди було забито до відмови – усі їхали додому після роботи. Даша сіла на вільне місце біля вікна й притулилася потилицею до холодного скла, заплющивши очі. Шум коліс по рейках зливався з шумом у її голові.
– Даш? Дашко, це ти?
Вона розплющила очі й побачила перед собою хлопця з широкою посмішкою. Паша Морозов, її однокурсник, з яким вона не бачилася років п’ять. Він явно ходив у качалку, бо виглядав дуже здоровенним, тепер носив бороду й дорогий костюм, але посмішка залишилася та сама – відкрита й простодушна.
– Привіт, Пашо, – сказала вона, намагаючись усміхнутися у відповідь.
– Можна сяду? – Він показав на вільне місце поруч із нею. – От так зустріч! Як справи? Як життя?
– Нормально все.
Паша прискіпливо подивився на неї й насупився:
– Щось ти не дуже схожа на людину, в якої все нормально. Сталося щось?
– Та ні, усе добре, – Даша відвернулася до вікна, але він не відставав.
– Дашо, я ж тебе сто років знаю. Пам’ятаєш, як в інституті ти завжди намагалася приховати, коли тобі погано? І завжди невдало. Давай розповідай, що сталося?
Вона мовчала, розглядала своє відображення у склі. Паша дістав з кишені хустинку й простяг їй.
– На, витри очі. І розповідай нормально, що сталося. Я, між іншим, тепер начальник охоронного агентства, звик розбиратися з проблемами.
– Ти жартуєш?
– Не жартую. Власна контора, двадцять співробітників, купа замовлень. То викладай – може, чим допомогти зможу?
Даша витерла сльози хустинкою й зітхнула. Чомусь поряд із Пашею їй стало легше, як в інституті, коли він завжди міг її розвеселити або дати слушну пораду.
– Я чекаю на дитину, – почала вона тихо. – П’ятий місяць. А сьогодні в чоловіка день народження, я купила йому подарунок… і побачила його з іншою жінкою.
Паша довго мовчав, потім похитав головою.
– Он як. А ти впевнена, що це не родичка якась? Сестра?
– Упевнена. Так родичів не обіймають.
– Зрозуміло. А як його звати?
– Навіщо тобі?
– Дашо, дай номер телефону чоловіка.
Даша здивовано подивилася на нього.
– Пашо, що ти збираєшся робити?
– Нічого особливого, – усміхнувся він і поплескав її по плечу. – Просто поговорю з ним по душах. Не переживай, усе буде нормально.
Вдома Даша ввімкнула світло в передпокої, і до неї одразу ж прибігло кошеня Персик. Він терся об її ноги й жалібно нявчав, мабуть, зголоднів за день. Даша взяла його і пройшла на кухню. Відкривши холодильник, вона дістала пакетик із рідким кормом і наповнила керамічну миску. Персик одразу прийнявся жадібно ляпати, муркочучи від задоволення, а Даша присіла поруч навпочіпки й гладила його по спинці.
– Хоч ти мене не зрадиш, – прошепотіла вона кошеняті. – Правда ж?
Персик відірвався від миски, лизнув її руку шорстким язиком і знову прийнявся їсти. Даша всміхнулася вперше за весь вечір. Вона прийняла душ, одягла домашній халат і сіла в вітальні на диван, вимкнувши світло. За вікном уже стемніло, і тільки вуличні ліхтарі освітлювали подвір’я. Персик скочив до неї на коліна, згорнувся клубочком і почав муркотіти.
Близько одинадцятої вечора в замку повернувся ключ. Даша почула, як Олексій знімає взуття в передпокої, потім його кроки по коридору.
– Дашенько, ти вдома? – покликав він.
Вона не відповіла. Олексій зайшов у вітальню й увімкнув світло. Він стояв із великим букетом троянд. Вона помітила темний синець під лівим оком.
– Дашенько, – Олексій опустився перед нею на коліна, не випускаючи букета з рук. – Пробач мені. Будь ласка, пробач.
Даша дивилася на нього мовчки. Його голос тремтів, очі були червоні, ніби він теж плакав.
– Я все тобі розповім, – продовжував він. – Це була Лєна, моя колишня одногрупниця. Вона нещодавно розлучилася і… ну, ми зустрілися випадково, вона плакала, і я просто її втішав. Більше нічого не було, Дашенько, клянусь тобі!
Даша гладила Персика й мовчала.
– Дашенько, ну скажи щось, – благально промовив Олексій. – Я розумію, як це виглядало збоку. Але ти ж знаєш, я б ніколи… особливо зараз, коли ти чекаєш на нашу дитину.
Вона встала з дивана, обережно переклавши кошеня на подушку, і мовчки пішла до спальні, замкнувши за собою двері на ключ.
Вранці Даша прокинулася з опухлими очима й важкою головою. Усю ніч вона просиділа без сну, прислухаючись до звуків із вітальні. З кухні долинав апетитний запах чогось підсмаженого й солодкого. Вона встала, накинула халат і повільно пройшла на кухню. Олексій стояв біля плити в її фартусі. Як же він виглядав безглуздо. Стояв біля плити й смажив сирники.
Побачивши її, він рвучко ступив назустріч, але Даша зупинила його рухом руки. Вона сіла за стіл, Олексій поставив перед нею тарілку з гарячими сирниками, политими сметаною й медом.
– Дашенько, – почав він тихо, – я розумію, ти сердишся. Але повір мені, будь ласка. Лєна просто попросила зустрітися, їй було погано після розлучення, і вона…
– Не виправдовуйся, – спокійно сказала Даша, не підводячи очей від тарілки.
Олексій замовк. Даша їла сирники, не відчуваючи смаку. Вона думала про те, що не зможе йому пробачити. Олексій метушився по кухні, мив посуд, протирав стіл, поглядаючи на неї з надією. Але Даша дивилася на нього холодно, як раніше ніколи не дивилася.
– Навіщо мені цей цирк? – думала вона, відкладаючи виделку.
Але час – дивовижна річ. Він згладжує гострі кути, притуплює різку неприязнь, змушує переглядати те, що здавалося непрощенним. Поступово Даша пом’якшала. Олексій щодня доводив їй свою відданість, щовечора приносив квіти чи маленькі подарунки, щоранку готував сніданок і казав, як сильно її любить.
У січні в них з’явився син. Коли медсестра запитала, як назвати хлопчика, Даша твердо сказала:
– Павло. Будемо звати його Пашею.
